Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно... «Ох, господи!» — крикнула, обернулась ік землі, заплакала на-взрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!..»
— Та що ти таке? Чи недужа, чи що?
Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.
— Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,— сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.
— Убий мене, Петре! —крикнула Оксана.— Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.
— Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю,.
— Убий Оксану! Роздави її п’ятою...
— Оксано, се ти? — крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї...
І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум’яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а стардеве лохмот-тя на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.
Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:
— Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.
У той вечір, як ти... теє... то, як вже тебе не було, вона
і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не ночувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки... через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служавих любилася, а об копитанові й байдуже — ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,— казали люди,— так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салда-тів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно... аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує... Правда ж сьому, Оксано? Було се?
Оксана похилила голову і втерла слізочки... Петро їй каже:
— Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив... Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там...» Тут вже не знали, що з твоєю матір’ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся по* дерев’яніла... Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
— От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати ие можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов’язувати собі на голову що-небудь замість скин-дячок, та й зведе весільних пісеньок... «А як,— каже,— приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну...» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб’ю, гадюку, уб’ю, змію!.. Вона з мене кров виссала, вона...» — та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш...
— Годі ж, годі! Перестань! — казав Петро.— Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то зпахурі відволодали її, прийшла вона до пам’яті... так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п’явкц! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п’ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою... а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві... от твоя мати і пішла у сусіди...
— Моя мати у сусідах? — крикнула Оксана, руки ламаючи.— Се я їй так наробила! — Та аж припала до землі, плачучи...
—Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла да Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!.. Хотів уступитись за неї... «Не руш,— сказала мені Векла,— бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди... І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!..»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і Міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватнсь, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду,— каже,— просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона...»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!.. Петре!.. Ти не чоловік, ти янгол божий!.. Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!.. Що се ти здумав?.. Чи достойна ж я того, щоб ти й думав так? Як у твій чесний дом, що була богобоязлива сім’я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?..»
— Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна... ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру...
— Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім’ї й роду!.. Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій...
— Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!..
— Ось де моя слава,— сказала Оксана, і вийняла пла-точок з своєю косою, і показала Петрові.— Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і крепачкою. Буду ніч і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не хочу, щоб ти за свою добрість терпів через мене... •
Що то вже довго уговорював її Петро, так вона нізащо не захотіла зробити по його думці, хоч зовсім бачила, що він дуже велике добро для неї і для матері робив. Не захотіла, щоб він її проводив через село і від сміху оборонив, нізащо не захотіла. «Як заробила, так буду й чути. Я ще й не сього достойна!»
Пожал ковавши, поїхав Петро своєю дорогою, а Оксана, подумавши-погадавши, узяла сина, перехрестилась, пішла селом...
