Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Зосталася Оксана сама собі, у саму темну глупу ніч, як палець. І йти б і боїться; і куди йти — і не зна добре; зна тільки города розпитувати, на які їй йти. Подумала-поду-мала собі Оксана, далі й каже: «Уміла ти, Оксано, матір покинути, умій же й знайти її! Не боялась мандрувати, не бійсь же і вертатись! Мала у розкоші життя, терпи ж тепер і голод, і усяку біду... Що ж робити? Що ступлю, то дальше від гріха, а ближче до матері... Господи, благослови». Перехрестилась і пішла.
Хоч і темна ніч, а, приглядаючись, дорогу видко. І від страху, щоб її там не зопинив хто, і від радощів, що вирвалася з пекла, Оксана, як з холоду, так дрижала, а тут і пустилась йти швидше, щоб зігрітись. Чи відійшла скільки, чи ще й не дуже, а вже й зогрілась. А тут ще й кожушок, і в узлі пелюшки для дитини, і паляниця, і півхліба дала хазяйка, спасибі їй, так вже Оксана так зогрілась, що не можна. Вже йде-йде, та й спочине, і дума собі: «Отеє іду я до матіночки моєї рідненької! Чи жива то вона ще? Може, з журби та з туги і померла, щоб не бачити сорому, який я нанесла на її стареньку голову? Коли не застану її живої.
то вже звісно, що вона і вмираючи прокляла!.. У! страшно!.* Я проклята від матері!.. Не устану з її гроба, там лежатиму не ївши, не пивши, поки сама не вмру!.. Проклятій від ма-1 тері не треба жити меж людьми... земля не здержить... КО| ли ж ще живенька?.. О господи! Як я явлюсь до неї?.. Се та Оксана, що була їй радість і втіха і що ею мати потішалась і величалась!.. Се Оксана, що сміялася з Горшковозівни, що помандрувала з салдатами; чула, як мати дивовалася, що Явдошина мати не вмерла від туги, що дочка її покинула, а сама через годину туди ж помандрувала!.. Явдоха ж, мо^-же, увечері і вернулася, а Оксана, гордая та пишная, що | за мужика не думала йти і що величалася над усіма, сяя повісилась на шию копитанові, захотіла разом панею бути; таскалась з ним по усьому світу і дитину добула!.. От тобі, мамо, Митрик! Няньчись з ним, тіш його, се твоєї Оксани заробіток, що за охвицерамп бігала. Придбала тобі і честі, і радості, і поважання. Бори його, мамо, на руки, виходь на вулицю, похваляйся добрим людям: от моя Оксана як наробила! Ні, сама послідия дівка у нашому селі так би не зробила, як моя дочка, що поважалася за саму першу!.. Роз-ступися, сира земля, прийми мене, щоб я не бачила материних слізочок, тяжкого стида її, що я їй наробила!»
Так приговорювала і, дуже гірко плачучи, лежала на землі Оксана край свого Митрика, що спав закутаний у пелюшки та у кожух. Плакала-плакала, дивлячись на сина, і каже собі: «Нащо він родився на світ? На стид, на лихо, на горе. Просвітку йому не буде від посмішища; з байстрюка не виходитиме. Моя мати його бачити не захоче, проклене укупі зо мною; я буду ховаться з ним від людей!.. Прибери його, господи, поки ще я не дійшла до матері! Коли б звір, абощо... А я що? Хіба я чоловік?» — аж закричала Оксана, скочивши з землі, і стала, випрямившись і озираючись бистро по усьому полю. Ув очах у неї іскри заграли, волосся дибом стало, руки як протягла, та й не зведе їх. «Я лютіша усякого звіра!.. Я вбила свою матір рідну... Я випила кров її по капельці!.. Так пожалкую свого дитяти? Воно не дитя мені, воно ураг мій... Як я з ним покажуся до матері, у своє село? Воно мені стид, страм, посмішище... Не треба його... Пропадай воно, нечестивого роду, урага мого, губителя мого!.. О-о-о! Якби мені попалась каменюка! Тут би йому і амінь! По головці гарненько б... і не писнуло б! Ні, не так. Оттут у канаві викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько... та разом землею і засиплю, і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне... Нехай копитан ськає свого сина!,.» Та, сеє кажучи, і прийнялась обома руками у канаві, на рушеній землі, копати ямку, а сама аж регочеться, що як то гарно видумала: і прийде у село, і безчестя не принесе з собою, і ніхто об її стиді і не знатиме. Звісно, що тоді сердешна Оксана від великої журби не об своїм умі була.
От викопала ямку і, як вже добре розсвіло, вичепурила її гарненько — зовсім готово. Уставши на ноги, глянула на ямку, здригнула кріпко усім тілом... далі скрепилася на серці... і хутко пішла за дитиною, приговорюючи: «Ступай, Митрику, годі тобі спати на голій землі, копитанський сину! От тобі вічна кватера готова!..» Підбігцем підійшла до дитини, протягнула руки, щоб узяти його., а воно, сердешненьке, виспавшись, прокинулось і собі протягиулр рученя-точки, та сміється так веселенько, звісно — як годовичок, та й крикнуло: «Мамо!.. Мамо!..» Та так жалібно, словнісінько, неначе проситься, щоб мама його не губила. Здригнула Оксана дуже... далі перемоглась, як кинеться, як ухопить дитину... а дитина рученятами і обняло її, і цілує, і белькоче: «Мамо!., бозя!..» Оксана так і зомліла, і незчулася, як і впала на землю...
Утреня роса та вітерець дмухнув на неї — от вона отямилася... дивиться — і не зна, де вона. А дитинятко лазить по ній та усе, що вміє, те й белькоче: «Мамо!.. Бозя!..» Тут Оксана згадала, що вона мала зробити. Згадала — і мороз по ній так і пройшов... уздріла ямку, що було для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір’ю!» — і стала вп’ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто... Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й заснув собі.
Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з’їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села... а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?.. Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?.. Горечко їй тяжке!
Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого ссла. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому...» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір’ю... або знайде вже її на кладби-щі; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп’ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вн’ять піде... дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп’ять скочить, вп’ять піде і вп’яті) ненадовго... та так і опізнилась. Полу-ношна зірка зійшла, а нона ще далеко від села. Дибала-ди-бала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки... «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись... Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю... Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!.. Не зступ-ляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!..»
Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.
Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі... підійшов ближче — жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» — питається чоловік.
