Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
І обід, і полудень минувся, а Левка нема. Увечері вже ївга стала тужити. Одно те, що батько щось дуже сердитий; ходив до голови, лаявся з ним за якіїсь-то гроші, що не вертають йому; а голова каже, що то поличне. «Не моя,— каже,— воля». А там Тимоха... хто його зна, де вже він і гроші бере: усе ж з людьми, усе з людьми наводиться до себе; та коли б же люди путні, а то пробишаки, як і сам. Наведе їх повну хату; хоч і завернеться який проїжджа-ющий, він усіх повигонить, п’є, гуляє, музика та співи; пля-шки3 вікна б’є; на сестру, мов на наньмичку, кричить і не дає їй, сердешній, добре ні за віщо узятись. Верховодить та товчеться, мов Марко по пеклу. Нема їй ні в чім і волі! А тут ще і Левко не йде; ні з ким їй і поради узяти!
Так вона дожидала його день і другий. Нема, не йде, не вертається Левко! Може, від сорому, що усі ж то його тепер злодіякою зватимуть, боїться очей показати? Пішла б вона до людей, що йому винні, та і розпитала б їх, чи не був він у них, так не знає-бо, хто йому іменно є винний. От уже на третій день здумала піти до його дядини: та вже певно зна, де він поводиться і що думає на світі з собою робити. От і пішла.
Як же і вздріла її Горпина, дядина Левкова, так і загерготіла на неї:
— З’їли, з’їли мого Левка! Де ви його заподіли? Хіба затим узяли бідною сироту, щоб овсі занапастити його? Чи взяв там скільки грошей, чи ще тільки намірився, а тут вже швидше його і згубити? Та хоч би там що і узяв, так хіба він вам не заробив того? Приньмит живе, як син у батька, а він був у вас як крепак, і ніч і день усе робиз, доглядав, убивався, мов за своїм добром. Добре ж ви йому, мабуть, дяковали, що чоловік у нужді знав, що ніхто йому нічого не дасть, він тихенько і узяв... Ну й дарма! Піньмали на злодійстві, так було дома і дати прочуханку; як схотіли, так би і навчили, а то заперли у холодну иа цілий тиждень...
— Та вже його, тіточко, відтіля випустили; сам справник приїжджав та й випустив!
— А щоб випускала лихая година та нещаслива і ва* шого справника, і старого лисого Макуху зо всім вашим поганим родом і приплодом!—так залящала Горпина.— Випустили! От так ти випускай! Руки йому скручені, сторожів та калавурних з прездоровениими киями, неначе за яким душогубцем, настоящим харцизякою... Пруть сердешного, може, до городу, ні разу йому і спочити не дадуть...
— З якими киями?., до якого го... горо... да?—ледве промовила ївга, а у самої руки і поги затрусилися, і сама так і пополотніла.
— З якими киями! — стала її кривити Горпина.— Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп’я аж за десятком таких повели...
— Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!..
— Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурюва* ти, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй!—Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.
' На неї дивлячись, стала і ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч иа неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.
Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.
Батечки мої! Як то кріпко засумовала ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав’язала у торбу чого їй треба було... Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, шоб не став випитовати, нащо їй гроші* Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрес* ти, і материні плахти, добулася грошей, поув’язовала усе, як треба, торбу па себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакну* ла та й пішла.
Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить — і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, лазустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур’яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Скло-нітеся, віки, со чоловіки!»
Вже як зовсім стало гшсаря не видно, вона стала уставати... так що ж? зовсім нєздужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і иагодовали, і дали спочити.
Уранці, як вона вже розказала, за яким ділом іменно вона прийшла, порадилися з приятелькою і пішли укупі до острога. За шаг пішов салдат докладати, що такому і такому рештанту прийшли подати сорочечку та паляничку. Як же подозволили, так ще гривню дали, поки їх упустили ув острог. Тут до ник і вийшов Левко... Мати божа! чи се ж він? Сорочка на ньому чорна та пречорна, та уся вже в дірках, босий, бородою заріс, півголови уподовж виголено, зовсім як на каторгу йти. ївга його і не пізнала б, якби пін не обізвався:
— ївго, ще ти мене не забула?., і тут знайшла?
ївга стоїть як дерев’яна, труситься, та ув очах жовтіє. Ледве промовила:
— Що се ти наробив?
— Знаю, що я наробив... Не боюсь бога милосердного, не боюсь і суда. Чому з мене допросу не знімають? Якби мене у суді спитали, тогді б я усе сказав.
— Розкажи мені.;, нехай я буду знати... зачим се ти так зробив?
— Тобі усю правду розкажу, та треба ж і допрос з мене зняти. Ось слухай та ї судящим так скажи. Як я зостався у світлиці...
:— А чаво рештант з бабами роіговорюєт?— закричав, побачивши, сержант чи якийся-то командєр.— Вон їх женіте. Подали милостиню, ну і вон!
Зараз Левка стали заганяти; насилу вспіла йому ївга подати Сорочечку, убрання, хлібець і паляницю. Салдат їх зараз за плече та і вивів з острога.
Що тепер на світі ївзі робити? Левка у суді ще не до-прошують. Він щось має розказати та і не боїться нічого. «Вже ж що буде, то буде; піду у самісінький суд, попрошу, нехай швидше його допрошують, та і пускають, коли він ие з так винний».
Не знаю, як би яка друга на її місці, чи вона б осмілилася іти аж у самий, суд? Та як би друга і допиталася до нього, а їй і нужди мало. Вже б то вона не допиталася, вона б зрябіла, щоб не тільки у суд прийти, та і допитатися чого їй треба,— ну-ну! Проворна, мрторна, смілива, на рі-чах бойка, без пащековання, а так, тихесенько, звичайненько; та вже її ніхто не обдурить, ні заляка, ні зопинить, ні з думки не зіб’є: коли що надумала, так вона вже не подасться, доведе до кінця; та і розумненька собі була: від матері набралася. Так така не дійде, куди їй треба і куди надумала? Зараз озирнулася сюди-туди, перехрестилася, щшла.
У п’ятого, у десятого насилу допиталася, де той суд, що справник розсуждає. Ввійшла. Писарів чимало; а народу ж то, народу,— так і не пролізеш. Тут і рештантів привели, тут са'лдати об кватирах, тут і чоловік об гречці, що чужа скотина побила, тут стара мати, що діти не хочуть годувати, тут об злодіях, тут о пожежі, тут о постижно вмершому, та і обо усякій, обо усякій нужді клопочуться; а судящі усім тільки порядок дають.
Огляділася трошки наша ївга, прислухалася, роздиви-* лась і стала меж народом пропихатися. От і долізла до якогось писарчука у тяжиновому халатику, поклонилася і питається:
— Коли б ви, паниченьку, зділали милость та швидше допросили мого Левка!
