Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
— А що, люди добрі, хто знає, за Левком, Макущиним приньмитом, чи є качества? —Та і замовк, тільки поводить пером по паперу.
Старики здвигнули плечима, хто кахика, хто паличкою копирса, а всі мовчать. От один з них вийшов і каже:
— Себто про Левка? Про Макущиного приньмита? чи є в нього качества? Нехай бог боронить! Нема за ним нічого. Я присягу давав, я довжон по правді сказати, що він дитина добра, хлоп’я смирне, роботяще, і якби не він у Макухи господарював з ївгою, то досі б нічого і не зосталось би!..
— Чи так усі кажете? — питав писар, а самого його аж за живіт узяло, як стали похваляти Левка, та ба! нічого робити!
— Усі, усі, ув одно слово кажемо, як присягали!— загула громада.
— Добре ж, добре! Давайте руки та йдіте додому.
От поодбирав від них руки, порозпускав людей і став писати, що «сії люди з-під присяги показовали, що Левко і злодіяка, і воряжка, що бродяжнича по селам, к домо-строїтельству не способен, в воровстві, п’янстві, драках і прочих качествах упражняеться частовременно і що їм довольно звісно, що хотів обікрасти хазяїна свого, і затим вони не желають прийняти його на жительство, а просять або у салдати віддати, або у Сибір на поселеніє послати». Не побоявся гріха пан писар такого обиску за усю громаду підписати, що руки йому давали на добре і що за Левком не знали ніякого качества, а він, бачите, куди нагнув! О, писарська душа!
Та таки ж пописав і свидітельські показаній: хто винь*» мав у Левка з кишені гроші, хто їх перелічовав, як Левко їх віднімав, як признававсь, і усе, усе списав, і руки за тих людей попідписував,— а вони сном і духом того не знають; і став тупати коло справникової кватири.
А тойГвиспавшись любенько, випозіхавпіпсь, потягнувшись разів десяток, устав та і велів себе чаєм поштувати. Чай п’є, підливаючи хранщозьку, а сам люльку смокче.
Аж ось після сьомої чашки і гукнув: «Писар! пайди сюда!»
От і ввійшов наш писар, тихесенько ступаючи, що і не чути його, і став біля дверей, пильно дішлячися у вічі пану справнику, а думка так і бігає і сюди і туди, що об чім би то його пан справник не спита, щоб йому тут якраз одвіт і дати: чи об недоїмці, чи об дорогах, чи об проходящій команді, чи об наділенії обпвателей полем,—в нього все вже підобрано, на все брехня готова, і хоч ти як хоч його розпитуй, а він відбрешеться, і не просунеш пальця між його речі.
— А що слідствіє? — питав пан справник.
— Окончено, ваше благор... чи то пак, ваше високобла* городіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск...
— Пркажи. Ето письмоводитель писав?
— Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлуча-* лись ради тілесно? чистоти у оноє місто, сиріч у річку, із-мити плоть свою, а я даби неудержанно...
Паї-Гсправник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно... Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців... Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать... Хто там хииче на крильці?»
А то наша бідна ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що віи-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так і вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?
Оттут наш пан писар, проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:
— То, ваше благоро... чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасаеться, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли...
— Хіба-разві буваєть поведенія не з так?,*
^ Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не імієтьсн і суть двудушная сказка, но женськеє діло, глупость...
..... Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей по-
Дсіиати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу, Пастроже за ним сматреть, штоб з дароги не вшол.
— Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді...
— Харашо, веди сам. Пашол! Пашли мне голову.
Пан писар повернувся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.
Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже — поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Івгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.
От, вихопившись від справника і йдучи побіля ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:
— Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагоро-діе, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога!—та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв’язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.
їх високоблагородіє, пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку, аж тут на містку йому ївга беркиць у ноги: «Батечку, голубчику! Не віддавайте мого Левка...» — та і заголосила.
А справникові і байдуже, хто Левко, а хто Марко, і думаючи, що вона об своєму братові просить, щоб не віддавали у салдати, пхнув її ногою та і гримнув на неї: «Чаво ти, дура, боїшся? Не озьмуть, не озьмуть».
— Звеліть же його відпустити, ваше осіятельство! — голосила ївга, біжачи за ним до. повозки, та аж за поли його хвата. А він, смокчучи люльку, ускочив у повозку і каже їй: «Велю, велю. Його і не озьмуть. Пашол ад неї скорє-їча!»
Коні помчали, дзвоники задзвеніли, два козаки попереду, а третій збоку, рушили, а їх високоблагородіє, пан справник, протягся у повозці та і став своє думати; а пись« моводитель, викупавшися гарненько і побігавши за річкою з дівчатами, теж став своє думати, і покрились швидко.
Чого не докушало їх високоблагородіє, знесеного з ми-ру на четвер, і що куповане на п’ятницю, усе зосталося голові. Куди ж пак його діти?
А ївга ж то, почувши таку милость від папа справника, з радощів сама себе не тямлючи, мерщій до холодної... «Аж уже, бачу (так собі дума), його відпустили?» Двері відчинені, сторожів нема... Вона у правлепіе... який там нечистий буде, коли вже випроводили пана справника? Тепер їх у три дні не збереш! Хіба вп’ять яка проява явиться, що дожидатимуть знов чи пана спрапппка, чи якого засідателя...
От нашій ївзі на душі так повеселішало, що вона вже і нужди мало. Дума собі, що Левка, по приказу справничо-му, як випустили, то, може, побіг до річки викупатися, а там, може, до своєї дядини побіжить головоньку змити та білу сорочечку узяти, бо у великій нужді стільки день сидів у холодній... От у такій думці пішла мерщій додому і, дожидаючи Левка, давай прийматись знов за господарство. Те поїли, те попили, то розібрали, того не догляділи... розор та й годі! Сплакнула трішки, нічого робити, прийнялась: прибира, збира, хова, порається і знай Левка дожила... «Може, зоставсь у дядини пополудновати? Та і добре: що б я йому тут знайшла? Неначе після татарви, нічого і не знайдеш».
От і вечір. «Може, він там і заночує, щоб спочити добре, а завтра прийде та й прийметься за діло».
От і ранок. Не йде Левко. «Еге,— думає ївга,— знаю, знаю! Отес ж він пішов до людей збирати гроші, що пороздавав; мабуть, хоче, щоб після такої праці швидше наше діло скінчати, щоб вийти від батька на наше вже господарство. Коли б же швидше збирав та приходив! панотець обі-щався зараз нас обвінчати і небагато, по нашій бідності, узяти».
