Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Рибохвостик проїхала під аркою нещодавно зведеного головного входу й опинилась на затоптаній земляній площадці. З лівого боку від входу тулилася гарно викладена з тесаного каміння прямокутна коробка, яка згодом мала перетворитися на сторожку для варти. Зараз там жили всі заземельці.
Усе навколо лисніло пітними тілами доріжан, скреготіло й гупало, ворушилося й повзало, навіть здоровезні каменюки й балки зі столітніх дубів повільно рухались під дією важелів, валиків, мотузів і сили долинян, стаючи на свої місця. З риштувань на всю будову лунав гортанний голос Репинги, який криками й помахами рук командував процесом. На невисокій стіні біля входу повільно походжав Ро. Побачивши дівчину, він кивнув їй, щоб заходила у сторожку, а сам ковзнув у будиночок через верхній люк.
Моряна зняла кошик і понесла всередину. У сторожці було задушливо від запахів давно немитих тіл, соленого м’яса і ще чогось міцного й різкого, схожого на запах верескляку, що сильно перебродив. Заземельці так і називали цей смердючий напій — брага.
Замість ліжок стояли грубо збиті з необтесаних дощок нари, такими ж неакуратними були стіл і лавки навколо. Ніякої шафи, креденсу чи комоду. Речі розкидані по підлозі, на лавках і на долівці було брудніше ніж на дворі.
— Чому так мало риби? — лиш тепер Рибохвостик помітила в куті високу фігуру Ро. Їй здалося, що в темряві його малюнок на лобі ледь помітно світиться — так само як і його очі.
— Ми більше не назбирали. Це все, що було. Свіжої риби обмаль, тому ми навіть докинули в’яленої, — вранішній страх перед заземельцем давно минув. Зараз навколо десятки доріжан, і тут він нічого їй не заподіє. І взагалі, чого їх боятися? Тільки тому, що вони високі й дужі, й по-іншому поводяться?..
— Сьогодні твоєму батькові не вистачить їжі на обід, тому що його дочка не забажала принести її, — з іронією промовив Ро, хитро усміхаючись.
Від цих слів серце Рибохвостика жалісно стиснулося. Як так? Цю рибу колись ловив її тато, який зараз важко і без перерви працює. І йому не дадуть їсти те, що принесла його дочка? Яке вони мають право? Чому вони тут розпоряджаються не тільки будівництвом, а й, здається, вже душами долинян. Хвиля гніву затопила дівчину, запекло у грудях.
— Вистачить! Бо я зараз сама віднесу йому риби на обід! — на одному видиху відповіла вона.
Ро на мить оторопів. Моряна ще ніколи не бачила такого щирого здивування на кам’яних обличчях заземельців. Чоловік навіть рота роззявив і кілька разів тупо зморгнув.
— Отакої! У твоїй маленькій красивій голівці живе гнів і таке нахабство!.. А ти не подумала, що я можу зараз вдарити тебе так, що ти назавжди запам’ятаєш, як потрібно зі мною розмовляти?
Тепер оторопіла Рибохвостик. Вдарити? Її? Хіба чоловік може вдарити жінку? Хіба за власну думку б’ють? Вона стояла, не знаючи куди подітися. Їй знову стало лячно. І тут Ро обхопив її руками за плечі, притягнув до себе й нахилився до обличчя. Огидний запах браги опалив їй лице. Ніякий, навіть найгірший верескляк не міг так жахливо смердіти. А цей п’яний чужинець ще й поліз до неї цілуватися!..
Рибохвостик спробувала вирватись, але величезні руки стиснули її наче лещатами, а ненависні масні губи вже повзли по щоці до її рота. Здавалося, що вони залишають на шкірі брудні опіки.
Довелося вдарити Ро коліном нижче пояса. Незважаючи на шкіряний передник, удар своє зробив. Заземелець застогнав, схиливши голову, і послабив хватку. Цього вистачило, щоб викрутитися з його обіймів. Тепер серце Моряної переповнював тільки безмежний гнів, бо загрожували не просто її тілу — загрожували її гідності. Вона вхопила з кошика найбільшу рибину з колючими плавниками і з розмаху вдарила нею Ро. Виляск від удару пройшовся по кімнаті. На щоці чоловіка виступили крапельки крові — риб’ячі плавники подряпали йому щоку.
Рибохвостик раптом зрозуміла, що накоїла, й дременула зі сторожки. За спиною почулися важкі кроки Ро. Тікати в поле немає сенсу, бо там цей велетень швидко наздожене її. І дівчина кинулась лізти по драбині на риштування, сподіваючись знайти когось зі свого селища. Ро кинувся за нею. Коли він піднявся на п’ять-шість щаблів, Моряна була вже нагорі й з усієї сили штовхнула драбину вбік. Заземелець устиг зістрибнути і вправно приземлився на обидві ноги. Якусь мить він люто дивився на дівчину, а потім розбігся, підстрибнув, схопився руками за поперечину й почав дертися опалубкою догори. Рибохвостик побігла по риштуванню, оминаючи мулярів, тесані каменюки і корита з розчином. На жаль, нікого з робітників вона не впізнавала. Усі здивовано озиралися на неї. За кілька метрів слідом біг Ро, перестрибуючи на своєму шляху через усі перепони. Хтось із доріжан опинився просто перед ним, і заземелець, не зупиняючись, помахом руки скинув його вниз. Усі покинули роботу, шоковані такою безглуздою жорстокістю.
Дівчина враз зупинилася. Дошки обрубками стирчали у неї під ногами — хідник закінчився. За три метри від нього починався наступний, далеко внизу навколо опор лежала купа каміння. Стрибати? Це неможливо. Ро зупинився й повільними кроками рушив до своєї жертви. Рибохвостик зіщулилась, наче маленька мишка, загнана у куток.
— Добігалася? Зараз я тобі покажу, як бути слухняною, — проричав заземелець.
Бездоріжанку охопили страшні думки. Їй важко було навіть уявити, що цей велет може з нею зробити — тут, перед усіма! Рибохвостик не думала про те, щоб кинутися вниз. Краще оборонятися з усіх сил. Можна ще раз копнути його, можна штовхнути вниз, але не здаватися! Може, хтось допоможе їй?.. Он скільки навколо доріжан, а цей заземелець тут один.
— Унизу, обережно! — гукнули з верхнього поверху риштувань. Доріжани, які працювали там, не бачили, що відбувається нижче. — Ми подаємо!
На цей вигук зреагувала тільки Рибохвостик. Вона бачила, як порожня бочка з-під розчину полетіла по дузі вниз. А от засліплений гнівом Ро не встиг помітити цього й бочка з розгону налетіла на нього.
Почувся тріск. Заземелець схопився спочатку за голову, потім зробив крок назад, оступився, якусь мить намагався зберегти рівновагу, махаючи руками, наче чапля крилами. За мить ця громада, закута в лати й затягнута в шкіру, зірвалася з хідника й глухо гепнула на землю, піднявши навколо себе хмарку куряви. На тому місці, де щойно стояв заземелець, на шнурку гойдалася надтріснута бочка.
Запанувала мертва тиша. Усі були настільки вражені, що кинули роботу, дивлячись на розпростертого Ро. Вперше один із цих велетів лежав повержений на землі. Мало хто встиг збагнути, яка ж це сила кинула заземельця вниз.
І тут над будовою розлігся громовий сухий регіт. Репинга тримався руками за живота й сміявся мов божевільний. Потім захлинувся слиною, відкашлявся і крикнув униз:
— Так тобі й треба, Ро! Ця місцева рибка провчила тебе як слід!
Ро підвівся, обтрусився від піску й підвів очі догори:
— Я вб’ю тебе, сучко! А потім і всю твою родину!
З-за стіни вийшов Чанко, тримаючи руку на гарді меча й насторожено поглядаючи на робітників. У відсутність Морфіда цей каракот був головним серед заземельців. Перехилившись через перила, він крикнув Ро:
— Спробуй лише торкнутися когось із місцевих! Морфід прийде й відірве твою дурнувату голову. А тепер іди й діли їжу!
Ро враз затих, потупив погляд і побрів у сторожку. Чанко підійшов до того доріжанина, якого скинув з риштувань його земляк. Доріжанин тихо стогнав, боячись встати, щоб йому знову чогось не зробили.
— Щось зламав? — стурбовано запитав його заземелець.
— Ногу, — тихенько відповів долинянин, підводячись і спираючись на колоду.
— Я скажу, щоб тебе відвезли додому, — Чанко випростався і гукнув владним звучним голосом:
— Вибачте Ро! Він на мить втратив розум через ваше дурнувате дівчисько й понесе за це покарання. Так само покарані будете й ви, якщо зараз же не продовжите працювати. А ти… — показав він пальцем на Рибохвостика, — негайно забирайся геть і більше не з’являйся мені на очі.
