Долина Єдиної Дороги - Микітчак Тарас Ігорович (книги регистрация онлайн txt) 📗
Друга сторона світу, як охрестили цей бік гори доріжани, повернула віру у власні сили. Забувся і важкий перехід, і втеча коней, і втрата значної частини провізії. Усіх давно діймав вовчий апетит. Однак Морфід заборонив розводити вогнище. Обійшлися сухарями, в’яленим м’ясом і джерельною водою. І хоча щойно загін подолав величезний шмат дороги і майже поповзом добрався до місця привалу, побачене внизу вразило усіх настільки, що втома швидко відступила.
Короткий перепочинок — і знову в дорогу. Морфід не знав, де саме можна відшукати Правду, тому вирішив піднятися на пік найвищої гори, що бовваніла десь на зламі неба, і вже звідти роздивитися навколишні гори. Хоч майже ніщо не свідчило про те, що Правда, як істота чи якийсь зримий і відчутний образ, реально існує, Морфід ішов на її пошуки з незрозумілою іншим впевненістю. Можливо, заземелець знав ще якісь легенди про Правду, і записи в книгах Родів доріжан лише зміцнили його наміри розшукати її? Але ніхто із них так і не наважився спитати його про це.
— Старий Морошник Травник, — якось обмовився Морфід про Правду, — побував у неї й повернувся за тиждень. Тому ми повинні знайти її ще швидше, бо молодші й витриваліші за нього. Проте у нього була одна перевага — на відміну від нас він не шукав її…
До глибокої ночі загін спускався східчастими схилами в долину. Лише досягши верхньої межі лісів, що заповнювали собою дно міжгір’я, зупинилися на ніч. Тепер заземельці дозволили розвести багаття й засмажити м’ясо коня, якого убив Тайбе. Головне — сховати вогонь між скелями й не давати йому іскритись і надто сильно розгорятись.
Боліли литки, гули збиті до крові ноги. Ломили спини від лямок заплечників. Дехто з доріжан кілька разів під час спуску падав і тепер тихо обмацував набряклі коліна й лікті, боячись комусь сказати, що потягнув м’язи.
Що далі загін заглиблювався в гори, то менше хотілося говорити. Мовчки повечерявши підсмаженим м’ясом і сухарями, розвідники позагорталися у свої ковдри й миттю заснули. Лише Морфід залишився чатувати загін, сидячи на камені над згасаючим вогнищем.
26
Ранок увірвався в тремкий сон несподівано й зовсім нетактовно. Чисторос збирався ось-ось поцілувати Руту, з якою щойно познайомився, а тут хтось зачепив його ногою. Заземельці бігали навколо табору, вдивляючись у передранкову млу. Кілька озброєних доріжан ходили за ними, теж перелякано зиркаючи в туман.
Виявилось, що переполох здійнявся через якусь велику тварину. Зоряний Травосік, що чергував разом зі Шрамов’ятом, помітив у тумані за каменем якийсь рух, а коли зробив крок, щоб роздивитись, що там ворушиться, то налякав когось величезного й білого, мов сніг. Звір був схожий на ведмедя з довжелезною шерстю, принаймні кращого порівняння Зоряний не знайшов. Це повідомлення дуже схвилювало Морфіда. “Подорож не буде довгою…” — почав він, потім на півслові зупинився й, узявши Шіту і Шрамов’ята, пішов у ранкову імлу.
Через деякий час заземельці повернулися, наказали згортати табір і рушати в дорогу, поки туман не розвіявся.
Три години вони спускалися в суцільному молоці. Чисторосові чомусь пригадалися тумани Півмісяцевого озера, Туманник-Розпис і дивовижні візерунки на його голові. Вони рухалися, перетікали один в одного, щось говорили до хлопця… До тями його повернув погляд Шрамов’ята — крижаним кинджалом полоснув свідомість Болітника, узори зникли, залишилось тільки розлите навколо молоко.
27
Минув другий день, як доріжани на чолі з Морфідом вийшли в гори. І хоча за домашніми клопотами ніколи було й очі підняти, Рибохвостик завжди знаходила час подумати про своїх братів і… про Чистороса. А лягаючи спати, вона ще півночі крутилася в ліжку, розтривожена цими думками. Дедалі частіше Рибохвостик згадувала про хлопця, який любить зустрічати світанки, про хлопця, який показав їй ліс і відкрив очі на ще щось. Поки що вона не знала, як це “щось” називається, але це не заважало новому почуттю мучити її і тішити водночас. Цього почуття вартувало боятися, бо воно якесь надто… жертовне, а тому надто жорстоке.
Батько повертався додому лише на ніч. З відходом експедиції будівництво фортеці пришвидшилось. Репинга, Чанко і Ро почали забирати на будівельні роботи всіх здорових чоловіків долини, тому жінкам стало зовсім непереливки. Учора Рибохвостик разом із мамою Зась закинули сіті, тож сьогодні треба прокидатися і йти їх витягувати. А це так важко, мокро і холодно…
Дівчина вислизнула з-під ковдри. Коли ступні торкнулися холодної підлоги, їй здалося, що вона уся шубовснула в крижану воду. Які ж тепер холодні ранки! Та це все пусте — мерщій до бочки з водою, бо якщо не встигнеш змити з личка сни, вони сидітимуть на щоках цілий день і затулятимуть очі. Так завжди казав тато Суховій.
Білий, вогкий від роси і бризок пісок м’яко просідав під ногами. Рибохвостик підбігла до бочки, зачерпнула води й занурила личко в долоні. Як завжди шурхотіли хвилі, немов тихо постогнуючи. Це й зрозуміло, адже вони пропливали великий-великий шлях, поки лягали відпочивати на пляж, тому і втомлювались, тому й постогнували.
Вода лоскітливими цівками потекла по шиї у розщеплену пазуху. Аж раптом щось іще холодніше увірвалося в душу Рибохвостика. Бридке, незвичне і нетутешнє. Дівчина повернулася до затону й обімліла. Там, наче ще одна чорна скеля, стояв заземелець. Його звали Ро. На його чолі було намальовано сонце, яке, мабуть, взагалі нічим уже не змивалося. Чоловік дивився то на її обличчя, то ковзав поглядом у виріз сорочки, то знову повертався назад. Такого погляду Рибохвостик ніколи не відчувала, ніхто розглядав її отак нахабно й безсоромно. Цей погляд сковував усе тіло. Здається, нічого страшного наче й не відбувається, але і стояти отак не можна. Дівчина притулила комірець до шиї й закопилила губи.
Ро повільними твердими кроками підійшов до неї, простягнув руку і торкнувся її волосся. Цей доторк блискавкою пронизав її тіло. Рибохвостик гнівно гмикнула й відступила на крок назад.
— А ти гарна!.. Така соковита й мала! — усміхнувся Ро.
Коли хлопці казали їй, що вона гарна, то мали на увазі зовсім не те, про що говорив цей чужинець. Його тон, погляд і жести обурювали й викликали нестримне бажання закричати. І тут дівчину пройняв панічний жах. Вона згадала, що жодного дорослого чоловіка немає зараз у поселені — самі діти і старі, та й ті ще сплять. А чомусь дуже страшно залишатися наодинці з цим велетом у залізних латах. Ро знову підійшов ближче. Рибохвостик зробила кілька кроків назад, перечепилася через риболовні снасті й упала на спину. Її волосся чорною хвилею хлюпнуло на пісок. Дівчина справді була прекрасна у цей момент. Але зараз їй хотілося вмить перетворитися на старезну, сиву, скарлючену й беззубу бабу. Вона підірвалася на ноги, готова бігти будь-куди, якщо цей чоловік хоч на крок наблизиться до неї.
Рипнули двері будинку — надвір вийшла мама Зась. Побачивши Ро, вона теж заціпеніла. Неможливо спокійно дивитися на заземельців. Їх то боїшся, то захоплюєшся ними, то хочеш перевернути весь світ заради них, то волієш ніколи більше їх не бачити.
— Нам потрібно більше риби й інших дарів моря. Вчора ви передали занадто мало. Зберіть сьогодні більше! І привезіть до фортеці.
— Але більше не ловиться… — тихо, виправдовуючись, сказала Зась Моряна.
— Жінко, ти хочеш, щоб твій чоловік працював на голодний шлунок? Він же заради тебе й твоїх дітей працює, так само як і ми всі! — похітливий вогонь у його очах стих. Натомість у них загорілося щось нове, якась відданість загальній справі, звитяга, і цей новий вогонь передавався усім навколо.
— Добре, ми зберемо і привеземо, — відповіла Зась.
— І нехай привезе вона! — Ро показав рукою на Рибохвостика й широкими кроками пішов геть.
Дівчина кинулась до мами і притулилась до неї. Відразу стало затишно і спокійно.
Від сусіднього будинку до них шкандибав Зорегляд Моряний. Вчора він теж ходив будувати фортецю і йому на ногу впав камінь. Незважаючи на травму, старий хотів і сьогодні йти щось допомагати, але сам Репинга відіслав його геть, наказавши ловити рибу.
