Повісті та оповідання, драматичні твори - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книги онлайн без регистрации полностью TXT) 📗
Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.
— Як не полінуємося,— каже Трохим,— то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.
— І велія милость, що будемо,— сказав Денис,— тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!
От як ідуть і верстов сім учистили з полудня — стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в’ються, докупи збираються, і стіна усе ви-щенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.
— А що будемо робити,— став казати Денис,— як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.
— Аж ом маячить лісок,— сказав Трохим,— поспішай" мо туди.
— Де лісок? Я ні його і нічого не бачу.
— Ом як блисне блискавка, так від дороги иа праву руку. Ходім мерщій; усе темніше становиться.— Воші поспішають. Піднялася і стіна. Стало зовсім темно. Поки по блисне, то нічогісінько і не бачать перед собою. Стіна густа, чорна, страшна надвинула і простяглася від сходу до заходу сонця, і із усіх місць блискавка знай блиска. Грім гуде з переливом, мов де по горам громадне каміння качають,— і інше мов упаде, стукне та й замовкне... а тут луна і загрохотить по усьому небу, по усім куткам сієї великої хмари. Замовкнеть же грім, так чути, щось гуде, клекоче, бурлить, страшніше самого грому... А блискавка безперестанно! І як блисне, так після неї пуще нічого не видно.
— А де ти, Трохиме? — казав дрижачи Денис.— Озьми мене за руку та веди, я швидко впаду. Ніг ие підволочу.
— Держись за мене,— каже Трохим.—Тут вже недалечко. Он від блискавки видно.
— Та я бо сієї блискавки боюсь. Ох, коли б швидче до лісу!.. Бач, яка страсть ідеть! Ось і дощик... Ой, швидче, швидче поспішай!
Зовсім повис йому на руки Денис; і Трохим сам утомився, і його волоче; через велику силу дотащив його під густе дерево, положив, і сам звалився...
Тут же і уся туча надвинула якраз над той ліс і усюди небо покрила, як саме чорне сукно; хоч скільки хоч дивися, нічого перед собою не побачиш ніяк! Заревіла пре-страшенна буря, шумить під небесами, носиться по полю, упирається у ліс, преть його, мов з місця хоче його спихнути і зомняти овсі; гілляки тріщать, ламаються, падають... Тут щось страшно загуло, аж свистить иа увесь ліс, грім покрило... і разом геп!.. Впало, аж земля здрогнула! А тут грім як загримотить, і вп’ять земля задрижала;.. А тут вп’ять такий же свист і шум, і вп’ять щось-то впало, затріщало!.. То буря порається, вікові дуби валя, мов' пруття! Як же хлине дощ, і вже не йде, а ллє; по лісу шумить, з гори біжить річками, клекоче... і від неї, і від бурі, шо бушує, і від грому, що . так І розривається над головами, шум такий і грохот, що страшно і згадати!.. А тут блискавка червоним огнем очі засліпля... Іменно преставленіє світу!
Денис ні улежить, ні усидить і не постоїть на одному місці. Ходить, перебіга з-під одного дерева під друге, руки ломить, сам себе не тямить., «Трохиме, Трохиме! ти спиш, не боїшся нічого?» — так голосно зо страху ска-і зав він.
— Ні, я не сплю та й не боюсь нічого.
— Грім уб’єть!
— Воля божа! Я се знаю, та хоч і лежу, та молюсь богу.
— Хіба ж він і помилує, як йому молитися? Ух! як затріщало у лісі вп’ять!
, — Помилує, тільки покайся...
— Як покаятись такому грішнику? Як мене бог може простити?
— А що ж! Кайся від щирого серця, твої гріхи не які великі, ти так грішен, як і усяк чоло... Господи! що се?
Тут вони впали обидва навколішки...
Огненна стріла прорізала усе небо і, як оком моргнути, вдарила у те саме дерево, під котрим попереду стояв Денис і отеє прийшов до Трохима. Дерево преви-соченне було; його так до половини у мілку щепу розбило і усі гілля стерло і зм’яло, так що і сліду їх не зосталось.
Насилу піднявся Денис; а се від них, де вони стояли, теж під деревом, було не більш як саженів з десяток.
Очунявши трохи, ухопив Трохима за руки і став прохати: «Ходім, ходім відсіля! тут нас бог поб’є».
— Куди ж ми заховаємось? — каже йому Трохим.— Бач, яке лихо по усьому лісу? Отто грім запалив дерево; бач, горить. Адже і далеко від нас, та й по усьому лісу така халепа.
— Ой, страшно, страшно! А то хто сидить та дивиться на мене?
— Бог з тобою! Нема нікого. Молись лучче богу!
— Мене і бог не помилує. Ти думаєш, я такий... Ох, лице запалило!
— Помилує, молись, кажу, та кайся.
— Де вже мені покаятись? Я той, що вас обкрадав, не було другого злодія у селі... се моє діло. Мене підводили другі... Я обкрадав вас усіх... передавав циганам, москалям... брав гроші та багатів... лавки обікрав... вивертівся! Хотів і тебе так, як оттого, що сидить і дивиться грізно на мене...— Так казав, не тямлячи нічого, Денис, і б’ючи Себе в груди кулаччям.
Тут разом як осяє їх блискавка,, як хрясне грім, мов небо на них впало!.. Обидва впали нечувственно. Трохим, підпливши водою від дощу, трошки очуствовався, бачить: Денис біга коло нього, руки лама, блідний як смерть і, не тямлячи себе, кричить: «Я не тільки злодій, я й душогубець, зарізав иищого... мав грошей у нього знайти... Одежу свою закровавив, а він онде свариться... Господи! І ти мело не помилуєш?»
І став бігати як ие о своєму умі. Спромігся трішки Трохим, піднявся на ноги, став його розговорювати, щоб прийшов у чувство.
— Ні,— кричить Денис,— мені бог смерть дасть... мене грім уб’є... Я злодій!.. Я прикидався добрим, на других пеню зводив, тебе мав зарізати, щоб ти про лавку у селі не розказав... тепер кажи! Ось-ось мене бог вб’є; розкажи усім, який я.
— Та бог з тобою, Денисе! що се ти думаєш? повір по мені — богу святому, що як я побожився, так і не збрешу; буду держатись присяги і тебе не попрекну ні у чім.
Тут же Трохим його розважує, а тут грім так і рокотить, а блискавка аж очі палить! Як стукне, як грякне, як лясне, як затріщать дуби, як запала де верх деревини якої, як шарахнуть гілля,— тут Денис і стане вні ума і вп’ять своє розказує, що він душогубець; злодій, прикидався добрим і усе таке. Далі приставляється йому старець, що свариться на нього, і він почне розказувати, як убив його, і усе каже Трохимові: «Усім, усім се розкажи, нехай бережуться мене».
Гримів, торохтів грім, далі став стихати, бо туча вже перейшла. Затих і дощик, тільки блискавка не давала нічого розглядіти, далі і та усе потрошку, усе тихше, усе менше, далі вже блиска тільки здалеку.
Роздивився Трохим, аж вже стало на світ заньматись. «Ходім,— каже,— Денисе! вже- ми недалечко від свого села. Ходім швидше».
— Братику Трохиме! — каже Денис, не сходячи з місця.— Боюсь ворухнутись, усе мені чується грім, усе мені бачиться той анахтемський старець! Трохимчику, голубчику! не розказуй нікому нічого.
Вп’ять Трохимові треба божиться: сяк-так розговорив його, пішли.
Що досвітком, що вже й сонечко зійшло, йдуть і усе поспішають. Денис через усю дорогу хоч би пару з уст пустив, усе задумавшись іде; далі як крикне:
— А лучче б мене грім убив!
— Бог зна, що ти споминаєш,— сказав Трохим і глянув на Дениса та аж злякався: очі, як жар, горять і сам розлютований, мов звір який! А усе розговорює його:
— Будь веселенький,— каже,— вже тільки п’ять верстов зосталося, се вже наше поле.
— Тільки п’ять верстов! Тільки не видно, як з ким-не-будь пострічаємось і мене віддаси! Пропадай же ти один!— Та з сим словом так і повалив Трохима і насів його.
