Одіссея - Гомер (серия книг .TXT) 📗
Тут можно читать бесплатно Одіссея - Гомер (серия книг .TXT) 📗. Жанр: Мифы. Легенды. Эпос. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
ПІСНЯ П'ЯТА
ЗМІСТ П'ЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ
Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п'ятий день Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі. Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він виходить на берег феакійського острова Схерії.
ПЛІТ ОДІССЕЇВ
Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного
Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.
Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними
Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.
5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха
Розповісти, – турбувалась, що в німфи він так забарився.
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,
Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,
10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже
Не пам'ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.
Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
Любого сина його вороги замишляють убити
Десь по дорозі додому, – вістей про батька питати
20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний».
Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:
«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?
Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,
Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?
25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,
Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,
А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись».
Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:
«Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;
Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:
Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,
Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,
Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,
В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,
35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують
І кораблем відішлють у рідну його батьківщину,
Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,
Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,
40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.
Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину».
Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:
Зразу ж до ніг золоті підв'язав він ізнизу підошви,
45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим
І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.
Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям
Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний
50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустився
Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,
Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,
Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, –
Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.
55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався,
На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря
Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса
Німфа жила, – на ту пору якраз він застав її дома.
Полум'я в неї велике палало на вогнищі, й запах
60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому
Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої
І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.
Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї –
Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;
65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі –
Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони
Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.
Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду
Порозросталися лози, дозрілими фонами пишні.
70] І недалеко одне біля одного воду прозору
Чисті чотири джерела струмили у сторони різні.
А навкруги килимами м'якими з селери й фіалок
Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши
Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.
75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.
Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,
Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,
Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,
Бо один одного вічні не можуть богове не знати,
80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.
Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, –
Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,
Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,
В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:
«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,
Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.
Що тобі треба, скажи, – спонукає-бо серце зробити
Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.
Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».
Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,
Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;
Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,
95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,
То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:
«Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, –
Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.
Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.
100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря
Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди
Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.
Та неможливо веління егідодержавного Зевса
Переступати й богам або ухилятись від нього.
105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе
З тих, що Пріамове місто колись дев'ять літ воювали,
А на десятий, в руїну його обернувши, додому
їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,
Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.
110] Товариші його славні усі там загинули марно,
Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.
Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,
Бо не загинути десь від рідних і любих далеко –
Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину».
Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:
«О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!
Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить
120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!
Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,
Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,
Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука
Золотошатна убила його Артеміда пречиста.
125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра
На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе
Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо
Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.
Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.
130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі
Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим
Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.
Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,
Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.
135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити
Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.
Та неможливо веління егідодержавного Зевса
Переступати й богам або ухилятись від нього.
Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде
140] В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:
Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,
Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,
Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».
145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:
«Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,
Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».
Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.
Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка
До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.
На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі
Не висихали, солодке життя по краплині стікало
В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,
Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив
155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.
Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,
Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:
160] «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій
Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.
Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них
Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти
Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.
Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,
165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,
В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,
Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,
Як побажали боги, що простором небес володіють,
170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами».
Мовила – й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,
І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:
«Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!
Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну
175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі
Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!
Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,
Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,
Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».
'«° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
Й, гладячи руку, назвала його на ім'я, і сказала:
«Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,
Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!
Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,
185] І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна,
Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, –
Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.
Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала
Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.
190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене
Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».
Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла
Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний;
195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно
Вісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становила
їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.
Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,
Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,
200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину
205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!
Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати
Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,
То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати
Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш
210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,
Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею
Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо
Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».
В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:
215] «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре
Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою
Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.
Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.
Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь
220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту.
А як з богів мене хтось розіб'є в винно-темному морі –
Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.
Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся
В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною».
225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.
Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,
Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,
230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,
Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний
Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,
І почала Одіссея відважного в путь виряджати.
Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,
235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно
На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.
Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній
Острова край повела, де великі зростають дерева –
Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,
з"» Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.
Тож показавши йому, де великі зростають дерева,
Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.
Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:
Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,
245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.
Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,
Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:
Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.
Розміру саме такого, яким досвідчений тесля
250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, –
Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.
Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,
Густо підпори і дошки великі на них настеливши.
Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,
255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.
Огородив його далі він віттям вербовим навколо,
Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.
Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.
Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.
260] Линви до рей прив'язав, а до низу – канати й кодоли,
Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.
День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.
П'ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,
В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.
Міх йому з гарним вином у запас положила богиня,
Другий – з водою міх величезний, із їжею – третій
Шкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато.
Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,
Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.
270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати
Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, –
Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса
Та у Ведмедицю, – інші ще Возом її називають.
Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.
Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,
Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.
Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.
На вісімнадцятий день показалися гори тінисті
280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, –
В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.
Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, –
Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,
Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;
285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні
Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.
Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має
З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.
290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»
Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець
Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні
Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю
Й море усе оповив, – ніч темна із неба нависла.
295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним
Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.
Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, –
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
«Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?
300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,
Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,
В морі біди натерплюся, – усе це збувається нині.
Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо
Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні
305] Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель!
Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю
На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!
Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би
В день той, коли незліченні троянці мене закидали
310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, –
З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.
Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».
Щойно він вимовив це – із шумом страшним величезн»
Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.
315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих
Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних
Переламало якраз посередині щоглу високу;
Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.
Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.
320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважала
Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.
Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою
Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.
Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,
325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,
Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.
Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.
Наче північний Борей восени по рівнині ганяє
Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,
330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:
То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,
То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.
Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;
Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,
335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.
Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,
Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,
Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:
«Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно
340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?
Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.
От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним.
Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях
Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,
В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.
На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, –
З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.
Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,
Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,
Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».
Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;
Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,
Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.
Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний;
355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:
«Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене
Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?
Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,
Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.
360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:
Поки оці деревини ще купи триматися будуть,
Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;
Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,
Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать».
365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,
Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.
Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий
Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, –
370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині
Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,
Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,
Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,
Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,
375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,
Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,
Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.
Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха».
380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих
І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.
Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:
Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав'язала,
Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,
385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,
Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись
Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.
Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,
Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.
390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,
Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила
Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,
Глянув він пильно, і от – недалеко вже землю побачив.
Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий
395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,
Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,
Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, –
Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.
Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.
400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,
Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, –
З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий
Билася там і солоною піною все заливала.
Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;
405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.
Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли –
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
«Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить
Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,
410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!
Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо
З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.
Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами
Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.
415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті
Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.
А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там
Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, –
Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате
420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;
Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику
З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;
Знаю-бо – лютий на мене преславний землі потрясатель».
Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.
Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,
Та положила на серце йому ясноока Афіна –
Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;
Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.
430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,
Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.
Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,
В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,
Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась
Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.
Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,
Та напоумити встигла його ясноока Афіна:
Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,
Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде
440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.
Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом
Він опинився, – те місце здалося йому найзручнішим:
Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.
Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:
445] «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням
Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.
Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,
Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,
Нині твою течію і коліна твої обнімаю!
450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!»
Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,
Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея
В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,
Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;
455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась
З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,
Ледве живий, – бідолаху знесилила втома страшенна.
А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,
Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині
460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.
Швидко її понесла течія, і Іно підхопила
В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,
Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
465] «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?
Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,
То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,
Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати –
Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.
470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,
Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину
Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, –
Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу».
Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще
475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко
Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,
Що позростались докупи, з родючими, плідними – дикі.
їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
480] Не проникали й дощі поміж них, – гущиною такою
Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався
Поповзом, вимостив милими там він своїми руками
Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя
Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись
485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.
Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,
Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.
Як головешку пастух у попелі чорнім ховає
Серед далекого поля, де й близько немає нікого,
490] Сім'я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, –
Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна
Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,
Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.
Похожие книги на "Одіссея", Гомер
Книги похожие на "Одіссея" читать онлайн бесплатно полные версии.
