БАРДО online - Поваляева Светлана (книги без регистрации .TXT) 📗
Зі схрещеними ногами, обіпершись об стіну спиною, я сиджу на кухонній підлозі й спостерігаю за власною тінню. Моя тінь танцює для мене. Сьогодні її пантоміма — прокволе танґо на поверхні торф’яного болота, глухого лісового багновища. Сьогодні моя тінь — погідна і не намагається істерикувати, попереджати і пророкувати — вона просто танцює мій внутрішній спокій. Це не танґо пристрасті, відчаю або сексуальної війни — це танґо сексуальної млості. Таке теж буває.
Виходити на полювання за речами краще о четвертій-п’ятій ранку, коли туристів зрубає алкоголем… Але я вже давно не виходжу з хати…
Моя сексуальна ситість, точніше, той спосіб, в який вона мені дісталася, вже не лякає і не бентежить мене. Бентежать контури моєї тіні. Таке враження, що тіней — дві. Мовби одну (мою) накладено на іншу, трохи прозорішу. Моторошне відчуття: ніби моя тінь відкидає тінь. Причому не подібну до себе контурами.
Я ковтаю вина з баклажки і закурюю.
Так і є: пара тіней прокволо танцює танґо. Бетонний Цвіркун з балкона задає ритм. Я стежу за кожним па.
І ось нарешті дві тіні роз’єднуються остаточно: прозоріша вигинається місточком на лікті моєї — темнішої — і мете патлами підлогу. Темна тінь підтримує її за поперек і нахиляється — ніби для поцілунку.
Прозора довгокоса тінь належить Електрі, але що би це могло означати?
Затерпли ноги і спина. Я підводжуся і йду до покою, де покоїться на широкому ліжку Електра. Тіні не зважають на мене — продовжують своє сомнамбулічне танґо Бетонного Цвіркуна.
До вікна зазирає Повня і облизує повіки Електри. Еліному тілу зараз щось біля двадцяти чотирьох років.
Завтра намиє дощами ще кілька років, Електра все ще світитиметься дивною мармуровою красою. Я навіть зможу вловити її метеликове дихання і, кохаючись з її тілом, відчути щось ніби трем чи ніжну судому її лона. Груди її будуть пружними і запаморочливо хтивими, а пипки — ледь відчутно затвердлими. Тоді її тіло стрімко старітиметься, а на Гекати — цілих чотири безмісячних чорних ночі й чотири бетонно-безрадісних дні — на ліжку лежатиме задубіла сива мумія, вкрита брунатними піґментними плямами й глибокими зморшками, ніби дощова вода у діжі — сухим листям, брижами й відбитками дощових хмар.
Але я все одно щоночі входитиму в Електру, як би тяжко і болісно це мені не давалося. Просто уявлятиму себе таким же старим і мертвим, уявлятиму нас подружньою парою в родинному склепі. Усього лише чотири дні.
А потім знову відродиться цикл Місяця, Електра розім’якне, крізь перґамент і гіпс березнево проступить тринадцятилітня бузково-абрикосова дівчинка і стрімко дозріватиме до Повні.
Скількись місячних циклів тому від сьогоднішньої ночі я так само сидів на кухні вночі. Щось читав, пив каву і слухав Бетонного Цвіркуна. Той несамовито кричав, мовби вимолюючи своїм дезом у Гекати Місяць. І тут на кухню вийшла Електра.
— Не спиться? — запитав я, глянувши на кохану і знагла подивувався: Еля мала вигляд абстинентки, яка щойно заштрикнулася або нюхнула стимуляторів.
Анітрохи не заспана, вона дивилася на мене чорними зіницями, розширеними на всю райдужку, мені навіть здалося — на всю роговицю.
— Я жива! Запам’ятай це: я — жива! — черевним голосом урочисто виголосила Електра.
— Люба? Що ти, мала? Тобі наснилося жахіття? Я знаю, що ти жива! — схарапудився я.
— Я жива, — повторила Електра, — поклянися, що кохатимеш мене — щодня, щомиті, що би не сталося! Поклянися, що не виженеш мене з цієї хати і не пустиш сюди чужих людей! Нікого! І завжди знай: я — жива!
Я схопився на рівні, перекинув стілець, на якому сидів, і кинувся обійняти Електру — пригорнути, заспокоїти — їй часто снилися якісь жахи (вона відмовлялася говорити, що саме, запевняючи мене, буцім усе забула, щойно прокинулася).
Якесь убивчо яскраве холодне світло засліпило мене, оглушило гуркотом, ніби наді мною промчав поїзд метро, залило мені гортань живим сріблом, спалах вихопив обличчя у хірургічних масках…
Електра зникла. Я ошелешено постояв мить, потер запалені очі й вирішив, що задрімав за столом — тож макабрична поява Електри мені наснилася. Я закурив (я ще тоді курив) і вийшов на балкон. З далекого парку вогко війнуло ясмином. Ще трохи постояв, міркуючи над видінням, пожбурив у ніч недопалок й поплентався чистити зуби. Якось враз на мене гухнув мокрий лантух нелюдської втоми. Я заледве дочовгав до ліжка, обійняв Елю і гулькнув у забуття.
Вранці Електра виявилася мертвою.
Моє тіло відчуло це одразу: щось не так. У ліжку, у повітрі, у всьому світі. На линві пробудження я пережив страшну конвульсію, ніби уві сні до мого єства занурився екскаваторний ківш і вигріб з мене всі тельбухи — легені, серце, кишки, печінку… Задихаючись, похлинувшись криком, я підхопився і сів у ліжку. Віддихався. Повернувся до Електри. Вона лежала спиною до мене, скрутившись клубочком, і повітря довкола неї нагадувало крижану скоринку перших приморозків на ранкових калюжах. Я потягнувся, взяв Електру за плече і шарпнув на себе. Тіло слухняно перекотилося на спину — мов ганчір’яна лялька, набита піском.
Я не став ані торсати Електру, ані ляскати по щоках, ані намагатися підняти — я все зрозумів. Сидів і тупо дивився. Не знаю, скільки часу.
Принаймні я раптом зреаґував на освітлення: посутеніло, і космічно-погідні контури Електриного тіла тихо загострилися. Я вийшов на кухню. Глянув на горня з недопитою мною ніби вчора кавою, згадав нічне явлення Електри.
Невідь-скільки, не думаючи ні про що, навіть про причину наглої Електриної смерти, я стояв на балконі і сліпо дивився поперед себе — там загусала ніч і витикався Молодик. Можливо, так спливли і дні, бо перед моїм поглядом пропливло безліч літаків.
Різаний біль у сечовому міхурі привів мене до тями. Я сходив до туалету й рішуче рушив до покою.
Електра лежала на ліжку.
А поряд з нею простирадло виминалося під вагою предмета, не придатного до опису людською мовою. На позір принаймні він скидався на щось глиняне.
«Я жива, — причулося мені шепотіння зсередини цього предмета. — Я біжу по скалках розбитих зірок, наче танцюю на шклі усіх склянок, які я колись розбила, краплі моєї крови падають з неба на ваші обличчя — ляп, ляп, грьобаний вишневий апокаліпсис, — ви розмазуєте пиками юшку і хреститесь! Я мчу босоніж битим шклом зірок на асфальтовім небі, бо скоро там, куди я кваплюся, закривається весільний салон — крамничка з чорним вельоном на вітрині. Я маю чорну струну, за яку можна висмикнути зі світу будь-що. П’яні по берегах річок виють проти ночі, наче вовкулаки, дві трохи надщерблені повні дивляться одна на одну, мов у трюмо: з північного сходу і з південного заходу, а моя сеча вигравірувала на піску силует жирафи. Твої стерті на боках об бетон дешеві запальнички… якісь клапті і спалахи твоїх звичок і дій… вплетені у клапті і спалахи намальованого простору… Велетні, гіганти, циклопи крокують нічною планетою. Їхні велетенські, гігантські, циклопічні памперси — завбільшки з кабіну будь-якого учасника шоу просапних механізмів — валяються по берегах річок. Велетенські, гігантські, циклопічні труси коливаються, випрані, на білизняних мотузках. Харчки велетів, гігантів, циклопів утворюють болота серед лісів. Велетні, гіганти, циклопи зупиняються вночі посцяти — і стають річки. Людські і токсичні, як усе людське. Я хочу припинити все це! Я хочу припинити снити всі ці візії. Мені так страшно, любий, і я не можу нічого вдіяти — мною кидає, мов тріскою в кораблетрощі. Я хочу припинити бути тріскою. Навіть якщо це риба. Чи омонім. У сансарі все однаково».
ЕЛЕКТРА: нонопасаранмарія_зажувало_кокте-belle — обережно вивільняючи з-під коліс потяга № 146 Сімферополь — Київ зажовану плівку, вимотуєш із себе ці невиліковні уривки, витягнуту на волосінь магнітну тасьму — слухаєш дощ крізь стукіт потяга, дредастих музикантів — крізь дощ — просвітлення — це знати, що вся музика звучить у просторі прямо зараз, чути її, слухати і мовчати, бо вона слухає і чує тебе! — плівка вимотується навспак, жується, рветься — з кінця на початок…
