Спалені обози - Куртяк Євген (читать полную версию книги .TXT) 📗
Тому Петлюра до отупіння був певен: щоб піти на Одесу, треба спершу провести операцію на Київському напрямку…
І до хрипоти переконував у цьому Петрушевича — хапаючи олівця, він штрикав ним у карту: ось тут, ондечки Денікін… Розбивши червоних, армія поволі просувається вздовж Дніпра, відрізаючи від Лівобережжя XIV більшовицьку армію, що займає узбережжя Чорного моря і Катеринославщину, — всі переправи через Дніпро — від Херсона до Катеринослава — в руках денікінців; від Полтави до Катеринослава Денікін загрожував залізничній переправі в Кременчуці.
— Таким чином, відворот чотирнадцятої більшовицької армії на схід двома поперечними шляхами Херсон — Катеринослав і Бірзула — Ольвіопіль — Кременчук є унеможливлений, — твердив Петлюра.
— І переправа в Черкасах закрита денікінцями.
— Отож воно! — Петлюра втішився, що диктатор нарешті починав його розуміти. — А це значить, що чотирнадцята армія або мусить пробиватися крізь товщу денікінських військ, — що їй, звичайно, не під силу, — або відходити на магістраль Київ — Козятин — Жмеринка…
— Себто між нами і денікінцями?
— От-от! Таким чином, нам досить перетяти їй шляхи відвороту на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном, і вся база червоних на Україні впаде до наших рук!
— Та дай, Боже.
— Більшовикам — по мірі просування наших частин на північ… — Петлюрі Петрушевич уже був не потрібен, йому достатньо було самого себе. — Більшовикам лишиться або пробиватися до Києва, або капітулювати.
— Так ніби просто…
— Ключі від Одеси і Херсона лежать на залізничних вузлах — Черкаси, Бобринська, Квітневе, Христинівка, Вапнярка — і на переправах через Дніпро. Треба лише посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля чотирнадцятої армії і все узбережжя Чорного моря в наших руках.
Петрушевич хотів йому вірити. І не міг.
— Безумовно, червоні мусять пробиватися, й назустріч їм з Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб з двох боків розбити бар’єр на шляху відвороту чотирнадцятої армії. Тому, щоб стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил, і висунути їх далеко на північ, аж до Фастова, щоб притягти на себе київську ворожу групу.
— І все ж Одеса…
— Одеса! Одеса і Київ! Київ і Одеса… Учовпали? Для операцій на Одеському і Київському напрямках слід мати дві групи чи армії. А де їх, скажіть-но мені, зараз узяти?
Петрушевичу лишилось мовчати.
— Власне, є ще один спосіб, — почав Петлюра, бо мовчанка диктатора ставала зловіщою. — А саме: лишити заслон на Київському напрямку й почати сильний наступ…
— …уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка — Бірзула — Одеса! — Петрушевич упевнено дописував фразу Петлюри.
— Слушно! Я сам так думав!
Вони взаємно були задоволені своїми планами і вперше, здається, один одним, і Петлюра з насолодою закурив. Петрушевич навіть не зреагував, заки той не підняв лагідних блакитних очей.
— Але Жмеринку… ще треба взяти… — очі Петлюри зажурились.
— Якщо взяли Проскурів, візьмемо й Жмеринку.
— Помимо того, мусимо мати якусь домовленість з Антантою або Денікіним, бо інакше потрапимо в тяжкі умови.
— Що ви маєте на думці?
— Збройний конфлікт з Добровольчою армією. В даній ситуації це не виключено, а для нас — катастрофічно.
— Міркуєте, маємо небезпеку бути замкненими в куті між денікінцями, москалями і ляхами?
— Іменно! — наголосив Петлюра. — Таким чином, я певен, я глибоко переконаний, що стратегічні обставини вимагають вести операцію головними силами на Київському і Коростенському напрямках; окремою південною групою відрізати шлях відвороту Чотирнадцятої армії, знищити її або змусити капітулювати, а самим обсадити узбережжя Чорного моря з Одесою.
— А може, хай Наддніпрянська Армія йде на Київ, а Галицька піде на Одесу? — Петрушевич знову запропонував план Тарнавського — Шаманека.
— Пане диктаторе! Я певен, я глибоко переконаний: звільнення Києва за головної допомоги Галицької Армії мало б значення як політична демонстрація великої її заслуги в спільній боротьбі на протибільшовицькому фронті. Хочете ви чи не хочете, а шляхи до ідеї Соборної України і Східної Галичини ведуть через стольний град, золотоверхий Київ.
Петрушевич проти волі голосно зітхнув.
— Отже, вважаємо питання вирішеним, — аж нарешті Петлюра сів. — Тепер, я глибоко переконаний, потрібен спільний штаб, якому повинні бути підпорядковані обидві армії. Я б титулував його так — Штаб Головного отамана. Ви не проти, пане диктаторе? Чи маєте якісь свої міркування?
— Та що там назва! Аби план наступу добрий склали.
— Я за те! І, не гаячи часу, — в наступ! Летичівський, Літинський і Бердичівський повіти настільки багаті хлібом, збіжжям, фуражем, цукром, що їх запасів вистачить на всю Галицьку Армію.
— Дай, Боже! Стрільці чекають…
— Треба, щоб перший і третій ваші корпуси підтягнулися ближче до Жмеринки, щоби провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка — Козятин, — і Петлюра замовк, вичерпався.
Коли Петрушевич пішов, поринув у свої плани, навіяні йому штабістом полковником Капустянським: якщо Денікін веде головну операцію на Москву, то треба умножити йому повну свободу руху і скупчення його головних сил на напрямку Харків — Курськ — Орел… Тим часом Українська армія — його, Головного отамана, армія — звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ — Ніжин, а як потрібно, то й Київ — Чернігів… У кожнім разі забезпечує лівий фланг Добровольчої армії… Щоби створити сильну загрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці, знявши свої дивізії із зовсім безпечного українського фронту… Звідси через Гомель іде шлях Брянськ — Москва, центром погрожує великому наполеонівському шляху Мінськ — Смоленськ… Тоді, цілком зрозуміло, умови для наступу Денікіна значно полегшали б, сили для удару збільшилися б і…
— …і з упевненістю можна сказати, що це дозволило б знищити червоних, — із задоволенням докінчив Капустянський. — Українська армія своїми бойовими чинами спричинилася би до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала б сприятливий грунт для остаточного розв’язання своїх державно-національних інтересів.
— Крім того, — Петлюра хотів, щоб полковник і його послухав, — наша армія, отримавши військову техніку Антанти, розгорнула б свої кадри до чотириста-п’ятсот тисяч і забезпечила б Соборній Україні можливість вільно виявити свої бажання на Українських Установчих зборах і домагатися їх здійснення.
— Доречно було б, щоб усіма операціями взялася керувати Антанта, позаяк більшовизм є чинником світового масштабу, загрожує перед усього самій Антанті. Отже, урегулювати наші відносини з білими мусять саме представники Антанти.
— Але як це зробити, пане полковнику?
Серпень був у розпалі. Вночі падали зорі, вдень — придніпрянці і галицькі стрільці, а довкруж усе та ж земля Подільська з її тихими річками, вишневими садочками, сплюндрованими селами та згорьованими людьми — згусток пекельного болю.
IX
— Чого ви тут нудитесь? — звідкись навинувся Вайда. — Та йдіть собі! Куди хочете йдіть, набудьтеся вволю. Тільки недалеко, бо в разі чого — закличу.
— Справді…— Оксана благально поглянула на Ярослава, боячись, що він з якихось причин відмовиться.
— Та можемо йти, — сказав Ярослав і взяв її за руку.
— Може, до лісу? — дві ніжних краплі погідного неба були зараз чисті-пречисті.— Боже, я так люблю ліс! Зараз там багато грибів…
— І бродяг.
— Не підемо?
— Я кажу: багато бродяг. Але ходім.
Деякий час вони йшли мовчки. Часом Оксана ніжно прихиляла голову до його передпліччя, щораз даруючи дві ніжних краплі погідного неба у чорному віночку, вона неначе боялася розплескати свою радість — радість цієї зустрічі. Вона ж бо, ця зустріч, така вимріяна, і Оксані жаглося, аби Ярославові було з нею приємно, затишно, гарно, — вона до памороття його любила.
