Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Плян будівництва виразно зривається. Замість заплянованих п'ятдесят двох тисяч тонн до весни збудовано ледве двадцять сім та й ті ні до чого. Сире дерево зсихається, тріскає, баржі сідають на дно, тонуть. Вривається сам Мороз — крик, шум, все тремтить.
— Або ордени і свобода, або… Або слідство і суд за зрив! Вибирайте!
— Товаришу майоре, — говорить Фуранов. — Чим і з чого будувати? Не лише привозного матеріялу бракує, але й місцевого сирого лісу замало.
— Як замало? — питає Мороз. — Мені ж рапортовано, що сирівцю вистачить на два роки.
— Дивлячись на яку кількість тоннажу. Тайга не вся годиться для цього діла.
— Я ж казав вибрати найкраще!
— І вибрали найкраще, але не досить, а тут ще Кур'я за двісті п'ятдесят кілометрів, улітку ще сяк-так, а взимі?
— Інженер! — сказав Мороз Фуранову, — у Москві не питають хто, що і як. Там кажуть роби і зроби. Я відповідаю головою там, ви тут. І нема мови. Вимагаю концентрації всіх наших видимих і невидимих зусиль, раціонального упорядкування роботи, і зрив мусить бути ліквідований!
— Я робив, що міг, — говорить Фуранов. — Голова, так голова. Маємо п'ятдесят процентів втрат в людях, урки лише гальмують роботу, професори, поети, князі. Це кпини над нами!
— Все це липа, інженере! — каже Мороз. — Прекрасно знаєте, що у нас сльозам не вірять. Нікого не цікавить — з ким і чим, а роби і зроби!
По кількох днях Мороз сидів у кабінеті Вормана. Там тепер якийсь дивний настрій, Ворман сам не свій, але Мороз не має часу з цим розбиратися.
— Ти знаєш, — говорив лагідно, мов замінений, Ворман, а темні його очі дивились якось голубинно, — що значить зрив судобудівництва. Знаєш як нам бракує тоннажу. Знаєш, що той плян ухвалив «сам господар». А ще не все. Знаєш же, що Північно-Морська фльота цього року буде занята постачанням таборів крайньої півночі Сибіру. Там вимирають цілі народності, туди нагнано тисячі нових людей, там залягає на складах і псується тисячі тонн хутрини… Розумієш? Без твого вугілля все те полетить до чорта, замре вся північ… Ось чому потрібен твій тоннаж.
Мороз уважно слухає і лише м'язи його щелепів свідчать, як реаґують на це його нерви.
— Так, — каже він. — «Всьо красіво на бумаґє, но забилі за овраґі. А по нім хадіть». Тут вам в кабінеті судить та радить… Інакше справа там. З ким маю працювати? Я не мав ні одного спеціяліста.
— А Фуранов? — зауважує Ворман.
— Фуранов! Він розривається на шматки. Один Фуранов з професорами та урками не збудує п'ятдесят дві тисячі тонн за одну полярну зиму із сирого лісу! Нас душить цинга, голод! Невже ті люди не мають права хоч один раз як слід наїстися? Що ви з дерева? З каміння? Чорт бери!
Як це не дивно, але і це Ворман прийняв спокійно. Він лише глянув на Мороза прищуреними очима і спокійно проговорив.
— Мороз, Мороз! Слухай, Мороз! Стільки з нами працюєш, таку, можна сказати, пройшов прекрасну школу, а не розумієш елементарних речей. Краще ось готуйся до оборони, бо, здається, генеральний прокурор обдарує тебе оскарженням. До побачення!
Вернувся Мороз до свого Чіб'ю чорніший чорної хмари. Не лякало його те оскарження, ані той суд, навіть тепер, коли по всьому Радянському союзі, від границь до границь, хвиля за хвилею бушував гігантський, стихійний, як оркан рвучкий, терор, а тривожили його інші справи: весь січень місяць, під завивання бурі і пурги, товклась по таборах слідча комісія. Викликали, питали, люди зникали серіями, а одночасно майже все населення корабельні Покча лежало з відмороженими ногами, руками, легенями, майже вся тяглова сила падала за браком корму. Всі ті сили, мов змовились, мов їх навмисне зібрано сюди, щоб убити життя.
Прийшли і до Мороза, але він зависоко і з ним не так легко справитись. Шукай нижче. Пішли до Фуранова, але й той зависоко. Сам Мороз весь за Фуранова. Тоді хто винен? Мусять же бути винні! Директори, бригадири, прораби, ланкові. Так. Це вони! Семьонов, Шарапов, Жайворон. І коли дійшло до суду, кожному з них доважили терміну по десять нових років, і справа крита. На другий раз не зривай пляну.
XI
Настали суворі часи. Першого грудня, тридцять четвертого року ЦК ВКПб видав комунікат: «З великим сумом сповіщаємо партію, робітничий клас, усіх трудящих СССР і трудящих усього світу, що першого грудня, від зрадницької руки ворога робітничого народу, загинув найвизначніший робітник нашої партії, палкий і безстрашний революціонер, улюблений провідник більшовиків і всіх ленінградських трудящих, секретар центрального і ленінградського Комітету ВКПб, член політбюра ЦК партії Сергій Миронович Кіров». Того ж дня «Ізвєстія» писали: «Від кордону до кордону СССР заговорили мільйони будівничих соціялізму. Фабрики, заводи, залізниці, копальні, наукові установи, письменники, артисти, інтеліґенція, колгоспи надсилають резолюції жалю і обурення, а прапор смутку злучено з прапором боротьби та перемоги». Всі ті резолюції в один голос вимагали: «розпеченим залізом випекти гадючі гнізда зрадників». Того ж дня в Ленінграді арештовано 39 осіб офіційно і 187 неофіційно. У Москві того ж дня арештовано 32 особи офіційно і 215 неофіційно. У Києві того дня арештовано 200 осіб неофіційно. У Харкові, у Одесі, у Тбілісі, у Мінську, по всіх, по всіх містах величезного СССР. Того ж дня усунено шефа адміністрації народнього комісаріяту внутрішніх справ Ленінграду Медвєдєва і з ним шістьох його помічників, а вже 6 грудня 66 ленінградців розстріляно. 13 і 15 грудня в Києві Виїзна Сесія Військової колегії найвищого Суду СССР під головуванням Ульриха і членів Ричкова та Горячева засуджує на розстріл 28 осіб, письменників, поетів і науковців. 16 грудня присуд виконано. 31 грудня преса всього світу рознесла вість, що засуджено і розстріляно атентатчика Леоніда Ніколаєва, а з ним 13 його спільників. А рік пізніше 16 січня пресові аґенції всього світу принесли повідомлення, що в Ленінграді поставлено під суд Каменева, Зінов'єва і 17 інших, «за участь у контреволюційній групі, що інспірувала вбивство Кірова». Усі підсудні до вини призналися…
І так хвиля за хвилею, місяць за місяцем. До Івана Мороза ці хвилі докотилися не одразу, він був тоді глибоко в тайзі, в снігах Покчі, весь погрузлий у свої справи, але всі мешканці його таборів відчули постріл Леоніда Ніколаєва так, ніби він був виміряний не в Кірова, а в кожного із ста восьмидесяти тисяч тут ув'язнених. Перш за все без відома Мороза було ще раз змінено комендантів ВОХРу. Услід за тим прийшло розпорядження повернути таборам старі назви. Далі настало різке зниження (іноді 50 %) харчового раціону. Ще далі наказано повернути ув'язнених до бараків за дроти і взяти їх під суворий облік ВОХРу. Крім того стало відомо, що на терен таборів має прибути ще якась, чисто політичного характеру, комісія для перевірки ув'язнених. Мороз, як про це довідався, розлютувався, мов дикий бик, і як був від ніг до голови задріпаний, сів на літак і полетів у Москву. Там вимагав побачення просто з Ягодою, хоча це тепер не так легко йому йшло, добився свого і почав верещати та вимахувати руками, що якщо вони не лишать у спокої його таборів, то він не тільки не виконає ніяких плянів, а й сам одразу перейде в стан звичайного в'язня, які б наслідки після цього не були.
— І я, — казав він, — говорю це цілком поважно. Ви ж не якісь ідіоти, — казав він з криваво червоними очима готовий на все, — щоб робити саме в цей час такі безглузді революції, це значить повний провал усієї нашої роботи. Пам'ятай, що у мене 180000 людей. Я маю дати країні річно півмільйона тонн вугілля, півмільйона штандартів дерева, сто тисяч тонн нафти, сто тисяч тонн барж, розбудувати п'ять міст, побудувати дві з половиною тисячі кілометрів нових доріг і замість всього того, я мушу кинути всю ту робочу силу будувати бараки, ставити кілометри колючих загород, набрати 20–30 тисяч нових дармоїдів ВОХРи, завантажити і так затяжку бюрократію новими зграями контрольорів, наглядачів і іншої непотрібної наволочі. А плян? Хто буде виконувати плян? Мені, зрештою, на все те давно наплювать, — і Мороз дійсно плюнув і то просто на перський килим кабінету залізного наркома, — але ж ви, будівничі, мусите це розуміти!
