Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Вкотре вже Ріктер згадував розмову з Гутієресом, намагався відновити в пам'яті цілі речення, шукав у них якийсь особливий потаємний смисл, деякі слова перевіряв зі словником — чи правильно зрозумів полковника; як справжній німець, він вивчив граматику, знав усі правила, але часом був зовсім не готовий до того, коли співрозмовник вдавався до жаргону простонароддя, з'їдав закінчення чи вимовляв фразу з типовою іспанською швидкістю, немов випускав чергу з кулемета.
Йому здавалося, що розмова відбулася досить відверта; Гутієрес слухав його з зацікавленням; запитання ставив цілком конкретні, виявивши достатню компетентність у проблемах взаємозв'язків науки з мінералогією й промисловістю. Не було й того, чого Ріктер найбільше боявся: якби Гутієрес з самого початку спитав його холодним начальницьким голосом про минуле, зажадав написати пояснення, де і як він дістав посвідку на проживання, чи готовий стати перед судом, він, хоч і готував себе до стійкого протистояння, зламався б і даром віддав усі документи по атомному проекту, незважаючи на те, що він їх застрахував і сховав у надійному місці. Жах нацизму полягав також і в тому, що людина була цілком безсила перед державою, розчавлена нею, позбавлена індивідуальності і будь-яких прав на захист. Професія юриста, якщо він не служив режимові як слідчий, експерт, суддя чи прокурор, була абсолютною фікцією; адвокати відмовлялися брати на себе захист у політичних процесах, добре розуміючи, що чим доказовіше вони виступлять на суді, тим швидше самі опиняться на лаві підсудних як «вороги нації»; вказівка будь-якого чиновника НСДАП була для них істиною в останній інстанції. За тринадцять років гітлерівського панування німці звикли до думки, що треба жити тихо, як миші; потрапивши в маховик нацистської системи, ти приречений на загибель, а вже протиборствувати високому начальству взагалі безнадійно, бо, по-перше, до нього не допустять, а по-друге, якщо станеться чудо і ти станеш перед ясними очима великого фюрера німецької нації, язика проковтнеш від жаху, жодного слова наперекір не зможеш вимовити від спопеляюче-захопленого жаху і замість слів критики почнеш проголошувати гасла на честь самого режиму, який щойно був ненависний тобі і який розтоптав тебе й принизив.
Один з Ріктерів, він навіть до пуття не міг зрозуміти котрий, перший, другий чи третій, весь час нашіптував: «На що заміряєшся?! Знай своє місце! Продай ти ці кляті папери за двадцять п'ять тисяч, відкрий хорошу німецьку пивницю, клієнтури повно, одружись, народи дітей, помирати не страшно, а під старість мріятимеш про майбутнє, часу вистачить!» Воістину ніде не існувало такої безлічі мрійників, як в умовах інквізиції та державного тоталітаризму; права на вчинок не було, думку лімітовано, свободи слова нема — мрій собі, вигадуй світи, будь гладіатором, стань новим Христом, але мовчки, про себе.
Однак, коли Гутієрес стримано, але цілком доброзичливо з ним привітався, подякував за лист, сказав, що цей лист його зацікавив, атомний проект — штука серйозна, од серця відлягло, хоча язик ще й досі був шершавий, ніяк не міг проковтнути клубок, що застряв у горлі, та й голос переривався.
Гутієрес уже не вперше зустрічався з німцями, що зверталися до Перона з пропозиціями, іноді зовсім фантастичними. Спочатку, ще в сорок п'ятому, коли почали прибувати перші партії вигнанців, Гутієрес радився з приводу того чи іншого листа з Людвігом Фрьойде, який давно був посередником між Берліном та Пероном у фінансових операціях. Але невдовзі він переконався, що робити цього не треба, бо Фрьойде, що прибув сюди на початку тридцятих років за вказівкою Гітлера, хотів, щоб Перон вислухував пропозиції тільки від нього, «комісара рейху на півдні Американського континенту». Про професора Вампенроде, здібного енергобудівника, який утік з рейху, бо мав звання СС штандартенфюрера й доктора, керував роботами, що виконували російські полонені, Фрьойде сказав: «Він — божевільний, бійтеся психів, усі його проекти — виплід хворої фантазії, його треба лікувати, а не використовувати в ділі»; про інженера Клівере, котрий запропонував свої послуги в дорожньому будівництві, додавши до листа документи про те, що саме він очолював усі роботи по автомагістралі Берлін — Франкфурт-на-Одері, Фрьойде відгукнувся як про шахрая; і тому й другому відмовили не те що в допомозі, а навіть не дали змоги зустрітися з чиновниками адміністрації, що відали такими ж проблемами в аргентінських міністерствах. Та коли Вампенроде підхопила бразільська фірма, а Клівер підписав контракт з чілійською автобудівною конторою, Гутієрес більше не звертався за консультацією до Фрьойде; кореспонденцію, яку одержував секретаріат Перона, доручив читати двом своїм секретарям, вони ж запитували інформацію на авторів найцікавіших листів через Мадрід, де на зв'язку з групами німців працював Хосе, молодший брат полковника, — під дахом журналіста, спеціального кореспондента газети «Кларін», і через Лісабон, де колишній дипломат рейху Ауенроде напередодні капітуляції продав людям Гутієреса всю свою сітку за сорок тисяч доларів, звідти щупальці тяглися до Швейцарії, Туреччини та Швеції; надійшла неперевірена інформація, що мадрідський центр еміграції має зв'язки з американською зоною окупації Німеччини, але звістка про це була досить приглушена, перебувала в стадії ретельного дослідження; спроби налагодити оперативний зв'язок з лондонською розвідкою поки що кінчалися невдачею: хоч Лондон передавав деяку інформацію для Перона, особливо коли йшлося про американців, що ставилися до нього досить підозріло через його обіцянки націоналізувати провідні американські фірми, налагодити стале ділове співробітництво поки що не вдавалося, англійці є англійці, роками думають, перш ніж прийняти рішення, досі вважають себе пупом землі, думають, що не вони підкорені часу, а він — їм, тому й програють свої позиції…
Саме ці події й спонукали Гутієреса до того, щоб зустрітися з Ріктером: як-не-як німець писав про атомну бомбу, Хіросіма й Нагасакі у всіх у пам'яті; дискусії в ООН на перших сторінках газет; створивши штуку, американці стали такими могутніми, що нікому й ніколи ще такого й не снилося; маючи таку зброю тут, в Аргентіні, цілком можна думати про те, щоб проголосити еру Перона в іспаномовному світі, підкорити собі не тільки Парагвай, а й усі країни аж до Мексіки, перетворивши їх у бастіон проти більшовизму та американського фінансового капіталу.
Оскільки він уже зустрічався з двома німцями, що втекли з рейху в травні (один запропонував проект хімічного тресту добрив, другий писав про те, як можна одержати патенти на автомобілебудування), оскільки Гутієрес був людина розумна й гостро відчував співрозмовника, одразу ж збагнув ту різницю, яка ділила німців на тих, що приїхали сюди з санкції, працювали багато років у аргентінських умовах, звикли до тутешньої більш-менш демократичної манери спілкування, і на тих, які втекли з рейху, здійснивши, мабуть, перший за останнє десятиріччя несанкціонований начальством вчинок, і тому здавалися йому зовсім розчавленими й переляканими; так, між іншим, і було насправді — це підтвердила служба спостереження, що її пустили за цими німцями зразу після того, як закінчилася розмова. Можна було б, звичайно, до кінця розчавити цих німців, узяти їхню ідею, не давши їм натомість нічого, вони все одно й не пікнули б, роз'їдені страхом, але Гутієрес розумів, що саме німці мають здійснювати ці свої проекти, особлива нація, мало хто може працювати так, як вони, не гріх повчитися в того, хто вміє, зрештою, вони ж працюватимуть на Аргентіну, а не на себе, підконтрольні в усіх своїх вчинках й позбавлені будь-яких прав.
Тому Гутієрес і розмовляв з Ріктером цілком доброзичливо, слухав його з інтересом, вважаючи, що саме така манера розмови допоможе людині вільно поводитись і не бути заляканим йолопом, що нездатен незалежно й відкрито викладати не так головну ідею, як деталі, по яких можна буде згодом судити про міру його компетентності.
