Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗
Ріктер розумів, що його доля не могла вирішитись так скоро, як він про те мріяв, бо він не мав хисту державного мислення. Він не розумів, що це таке, та й не міг розуміти, будучи вихований у рабській тупості рейху, яка рано чи пізно привела б імперію Гітлера до катастрофи. Люди були позбавлені можливості самовиявлення, яке насамперед і становить гарантію могутності країни; коли людина виконує тільки продиктоване «генієм фюрера», який навіть школи не закінчив толком, коли інженер, робітник, дослідник не може проявити свій талант без того, щоб без упину не оглядатися на чиновника НСДАП, співробітника СС, офіцера гестапо, функціонерів «трудового фронту» Лея, кожен з них мав право заборонити те, що йому було просто незрозуміле, — тоді держава (а тим більше під ударами Червоної Армії) розпадеться не просто на якісь там шматки, а на сім'ї, не зв'язані між собою нічим, крім нацистської заборони на все; тупа заборона — шлях до національної катастрофи, юридично затверджене право на самостійність — дорога до державної могутності.
Тому що державні справи в умовах гітлерівського рейху вирішував лише Гітлер та два-три його найближчі костоломи, такі, як Гіммлер і Герінг, які в свою чергу самі були розчавлені фюрером, позбавлені права заперечувати створеному ними ж, бездарами, божеству, яке піднесло їх, безграмотних авантюристів, до абсолютного всевладдя, тому що нації тільки лишалося бездумно й сліпо виконувати те, що привиділося єфрейторові, — Ріктер не міг навіть уявити собі, що стільки запитань виникне у Гутієреса (вихований у Лондоні, чудово знав юриспруденцію) після розмови про аргентінську атомну бомбу.
Перш ніж доповідати ідею Перону, полковник послав своїх секретарів, щоб зустрілися з професором Умберто Дейвою, якого завербував німецький резидент Зандштете ще наприкінці тридцятих років; той вислухав посланців Гутієреса й відповів, що атомну бомбу — якщо вся документація перебуває в одних руках — можна виготовити за умови, коли центр, який вироблятиме її, матиме достатню кількість електроенергії, необхідні мінерали і, головне, вклади. На запитання, які мінерали і де можна їх закупити, професор приготував вичерпну довідку і пообіцяв підрахувати фінансові витрати на реалізацію проекту протягом тижня.
Потім до представників американських, бразільських та шведських фірм, які мали в Аргентіні свої філіали, підвели агентуру, яка повинна була зібрати інформацію про те, які мінерали, обладнання, верстати й прилади можна у них придбати, але так, щоб нікому ніколи й на думку не спало, що все це купується для виробництва атомної бомби.
Після цього ті фінансисти, які підтримували Перона, прозондували у філіалах американських, швейцарських та британських банків питання про позику «на шляхове будівництво в сільських районах Аргентіни».
Лише після цієї попередньої роботи, на яку витратили близько місяця, питання доповіли Перону. Будучи людиною парадоксальною й стрімкою в рішеннях, диктатор спитав Гутієреса:
— Ну, а коли американці дізнаються про те, що член націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини, СС штурмбанфюрер Ріктер почав здійснювати для нас атомний проект? Що буде, коли про це дізнаються росіяни? Ви подумали про це?
— Я вважав, що про це треба думати пізніше, — відповів Гутієрес, — після того як ми приймемо пропозицію, якщо, звичайно, ми її приймемо.
Перон підвівся з-за столу; спортивної статури, налитий м'язами, завжди чудово одягнений (іспанська пристрасть до краси — незнищенна), він легко пройшовся по кабінету, ступаючи по паркету немов спринтер, здавалося, от-от побіжить; спинився біля книжкових стелажів (найдужче любив Унамуно, Муссоліні і Джером К. Джерома), розхитуючись з носка на п'яту, а потім сказав:
— Одна сила — це диктат. Дві сили — вже дипломатія. Ви зрозуміли мене?
— Ні.
— Я люблю вас саме за те, що ви єдиний, хто відповідає чітко, без будь-якої потуги на багатозначне всерозуміння… Як ви поставитесь до того, коли ми запропонуємо Москві встановити дипломатичні відносини?
— Негативно.
— Чому?
— Тому що це буде подарунок лівим.
— Вони хочуть встановити відносини з Москвою?
— Всі як один.
— А багато їх у країні?
— Ви це знаєте не гірше, ніж я.
— Правильно, просто я веду нашу розмову таким чином, щоб ви самі зрозуміли те, що зрозумів я, а не брали мою ідею механічно… Чимало лівих підтримає мене на виборах, якщо я проголошу встановлення нормальних відносин з Кремлем… Людям подобається, коли лідер прислухається до маси… Та коли тут з'являться червоні, це завдасть удару янкі, вони лютуватимуть і вживуть усіх заходів, аби тільки блокувати росіян… Їх насамперед цікавитиме саме ця проблема, Гутієрес. І наш атомний проект буде надійно захищено боротьбою двох гігантів на тутешній землі…
— Це елегантно, — погодився Гутієрес. — Але я все-таки проти… Авторитет червоних надто великий, щоб ми недооцінювали їхньої загрози.
— А хто сказав, що ми її недооцінюємо? До того ж я просто фантазую… Мені подобається ідея цього самого Ріктера, я бачу в ній перспективу могутності, але ж вихід до справжньої могутності легший, коли тобі протистоять дві сили, які борються одна проти одної, ніж коли тисне тільки одна — я маю на увазі янкі… А втім, я ні на чому не наполягаю, подумайте, Гутієрес, подумайте…
Коли Перон сказав, що він «не наполягає», кожному, хто його знав, було ясно — він уже прийняв рішення. Гутієрес знав його, тому сперечатися вважав за недоцільне.
Через два дні Перону організували зустріч, дотримуючись усіх норм конспірації, з Людвігом Фрьойде.
— Ось що, — сказав Перон колишньому представникові Гітлера, — я зрідка вживаю наказовий імператив, ви це знаєте, але в даному випадку розмова піде саме в цьому ключі: мені потрібно, щоб ви протягом місяця — більше в мене немає часу — одержали позику в розмірі сто п'ятдесят мільйонів доларів… Продумайте, під що, це ваш клопіт. Міністерство фінансів кооперуватиме з вами цю роботу, гарантії банкам та фірмам, які ви контролюєте, дадуть від імені мого уряду… Думаю, гроші треба просити на шляхове будівництво та реконструкцію портів… Якщо цього мало, будь ласка — літакобудування, закладення нових аеропортів…
— Але, мабуть, я мушу знати, — стиха запитав Фрьойде, знайомий Перону ще відтоді, як переказував на рахунки Єви Дуарте гроші НСДАП і СС, — під що все-таки справді треба просити позику?
— Для чого? — здивувався Перон. — Хіба вам не досить моїх слів? Та ще: будь ласка, залучіть ваших друзів з англійськими, французькими, іспанськими прізвищами, будь-якими, що вам подобаються, тільки німецьких вух за цією позикою не може бути виявлено ніколи і ні за яких обставин.
— Але ж я не всемогутній, — ще тихше відповів Фрьойде. — Не я один розпоряджаюся тими коштами, котрі лежать у тутешніх банках… Мене неодмінно запитають, який буде процент?
— Про те, хто вас питатиме, ми поговоримо окремо. Мене не влаштовує те, що я не маю досьє на тих, хто прибув до Аргентіни після дев'ятого травня. А я повинен їх знати. А що стосується процента, то нехай ті, хто вас питатиме, самі назвуть суму. Вони її одержать.
Після цієї розмови диктатор доручив Гутієресу запитати відповідні департаменти про те, скільки часу буде потрібно, щоб налагодити надійний міст з районом Барілоче, де мають, як сказав Ріктер, будувати штуку; які потрібні витрати, які фірми можуть зробити цю роботу в найкоротший строк і якнайкраще; і, нарешті, попросив дати йому проект широкої дезинформації для того, щоб ніхто в світі не дізнався про те, що задумав здійснити він, Хуан Перон, в ім'я того, щоб зробити іспаномовні народи, — як вони того й заслуговують, — наймогутнішою нацією світу, відібравши пальму першості у янкі, а про росіян і говорити нема чого — їм не під силу створити бомбу, країна лежить в руїнах, та й рівень техніки не той, азіати…
І лише через довгі шістдесят три дні, які пішли на обговорення його пропозиції, Ріктера запросили зустрітися з Гутієресом для ділової, цілком предметної розмови.
