Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Вислухавши делегатів, чорноліський полковник сонно поклав голову на стіл і, здавалося, забув про все. Йому теж хотілося спати. Добу, дві... Потім змучено підвів голову.
— Хай кожна чота пришле до мене сюди двох чоловік. Та хай всі козаки знають, що як вони потім скажуть — так буде.
Козаки пішли. Хмара втомлено оглянув нас усіх, що були в штабі.
— Це через тебе, батьку бородатий, козакам закордону забагнулося. Ти все про те торочиш і на стоянці, і на поході.
Терещенко підтвердив рухом голови.
— Казав, полковнику, і кажу, що це найкраще, що можемо зробити. Не для відпочинку, а... усіх повстанців і партизанів треба за Збруч у регулярні частини гнати. Більше діла буде.
Полковник сказав скликати усіх старшин. Прийшли висланці з чот. Простора хата заповнилася вщерть. Хмара підвівся.
— Чую, що хлопці хочуть, щоб я вів полк за кордон, до нашого війська. Як би воно фронт тримало — повів би не вагаючись. Тепер не маю охоти, бо не знаю куди і кому на потіху заведу вас. Ходять чутки, що наша армія за Збручем переформовується і готовиться до нових боїв з червоними. А я думаю, що як би так було, досі б знали ми про те напевно, а не з чуток. Прийшли б зв'язки, кричали б про те большевики у газетах. А то ніхто нічого — якби не існувала. Чи ж не краще заждати поки напевно справа виясниться?! Потомлені усі?! Та я не залізний. Підем до Чорного ліса — відпочинем. Досі не питався я в полку, куди він хоче іти. Куди вів — туди йшов. Та коли вже так справу поставлено — будем «мітінгувати«. Говоріть свої думки. Послухаю, як не засну.
Говорив Терещенко. Недовго. Та переконливими у його мові були дві речі. Оповів, що зустрічав на Запоріжжі полонених, що вертались із Польщі. Оповідали, що українську армію у Галичині на власні очі бачили, із старшинами і козаками розмовляли. Поповняється і переформовується... Польща теж, на весну, ще до війни готовиться. А зрештою — чим ми ризикуєм?! До Збруча залишилося нам коло двохсот кілометрів. Хай на чотири, хай на п'ять днів ходу, щоб коней не різати... Шкода вже завертати. Перейдем кордон, не сподобається — відпочнем тиждень і гайда знову на Україну...
Нікому в голову не стукнуло, що «закордон» — то не Чорний ліс. Не сподобалося — наплювать!
Говорили старшини та представники чот. Власне, говорила за них сама втома, говорило бажання відпочити, бажання вилізти з неспокійного партизанського життя і воювати вже у війську, маючи ворога перед собою, а не з усіх боків. Просили усі полковника, щоб вів за Збруч.
— Ну, як мітінгувати — то вже по всім правилам, — намагався усміхнутися Хмара, — хто за тим, щоб за кордон — піднести руку!
Піднесли руку всі до одного. Повагавшись хвилину, підносимо і ми з Андрієм.
Полковник викинув останній «атут».
— А шож то ви, панове, думаєте — що піти за кордон — то із Чорного ліса на Херсонщину?! Понад кордоном червоні частини стоять. Ціла армія, напевно...
— Проб'ємося! — Загула відповідь.
— Пробитися, звичайно, можна, але треба добре місцевість знати. А я в свойому житті на Поділлі ніколи не був. Хто із вас знає?
Хочу сказати полковникові, що приграничні повіти знаю, та Терещенко мене випереджує.
— Не турбуйся, полковнику! Місцевість знаю добре — увесь дев'ятнадцятий рік там товкся. Покажу тобі дороги поміж лісами до самого Збруча.
Хмара обернувся до Терещенка.
— Твоя душа перемогла, ти знаєш місцевість — від сьогодні ти командуєш полком і ведеш його за кордон. Я тобі за помішника буду.
Терещенко спробував відпекуватися, та Хмара від свойого рішення не відступив.
Щоб не прогаяти з трудом здобутої віддалі від червоних, не затримуємося довго на відпочинку. Вирушаєм із села на Схід і, поблукавши по лісових і полевих дорогах, беремо курс на Захід. Червоні того дня нас не догнали, можливо що й слід згубили. Та другого дня підвечір, відпочивши вже цілої пів ночі, зіткнулися, між Немировом та Брацлавом, з новим полком ворожої кінноти. Видно був теж поінформований про «бандитів» у будьоновках, бо не задовольнившись тим, що ми, порозмовлявши, мирно розминулися з його роз'їздом, ув'язався за нами. Та, чи не був певний своїх сил, чи не мав певности, що ми не свої — до бою не рвався. Йшов слідом, заховуючи всі міри охорони себе. Щоб відірватися від нього, робимо знову довший нічний марш. Рано, коло містечка Красного, під'їжджаєм до високої могили полковника Нечая, що стоїть при дорозі. Їдучи попереді коло Хмари і Терещенка, оповідаю їм історію, що чув її колись у Красному. На тій старій могилі славного козацького ватажка стояв новий хрест-пам'ятник. Не був то пам'ятник Нечаєві. Місцевий поміщик — поляк, на землі якого стояла могила, завіщав перед смертю, щоб поховали його на Нечаєвій могилі. Ну й поховали. Поставили, хрест, що за життя його ще собі дідич приготовив. Другого ранку знайшли тіло поміщика на полі коло могили, а могила засипана і хрест нерушений — все на місці. Пішла чутка: — Нечай викинув... Не приймає у сусіди. Хто знав, чиїх то рук робота — мовчав. Поховали там само вдруге. Вдруге «Нечай викинув«. Поховали втретє — поліція варту поставила. Вночі почало щось лякати, поліцаї втекли, а «Нечай — втретє викинув»... Тоді рідня, для святого Спокою і щоб волю покійного не дуже нарушити, поховала дідича біля могили, а хрест із написом так на могилі й залишився.
Як порівнялися з могилою, Хмарі забагнулося вилізти на неї, оглянути хрест. Полк затримався. Видряпуємося на Нечаєву могилу цілою пачкою, та там відразу зацікавив нас не хрест, а що інше. За могилою лежав притаївшись хлопець, в старенькому кожушку, з-під якого виднілися ноги у штанях із англійського військового сукна й дірявих чоботях.
Спускаємося до нього.
— Ти чого тут лежиш? Хто ти такий?
— Я звідціля, з Красного. Ходив до сестри у село. Ночував там — тепер вертаються.
— Ой, мой, брешеш! Вимова у тебе полтавська, а чоботями своїми ти вже здалека б'єш... Покажи документи!
— Я не брав із собою. Далебі, товариші, — я із Красного.
Це, нечуване на Поділлі «далебі», видавало його походження з головою.
— Чого ти сховався за могилу?
— Бачу — кінниця їде, думав, що банда яка. Сховався, щоб кожушка та шапки не забрали...
— Маєш при собі зброю?
— Ні, не маю нічого, прошу дивіться! — розщепнув хлопець кожушину, одягнену на саму брудну сорочку. Ми вп'яли очі у щось, ще нами не бачене: на поясі штанів був ґудзик. Звичайний, великий металевий ґудзик із... українським гербом - тризубом. Серця наші тьохнули... Дезертир з української армії! Зараз будемо знати, що з нею! Той ґудзик, що не існував ще як емблема регулярного війська за наших часів — засяяв для нас стома сонцями.
Хлопець, зауваживши до чого ми приглядаємося, зблід і певно проклинав у душі ту годину, коли не звернув уваги на ґудзик, забув його відрізати й пришити інший.
Хватаєм хлопця за руки і тягнемо, переляканого, на дорогу і до полку.
— Ти петлюрівець? Ідеш із-за кордону? Признавайся, брате, — не бійся! Ми ж свої! — Партизани!
— Ні, товарищі! Далебі, ні! Я від сестри...
На шляху показуєм старшинам і козакам той ґудзик на штанах. Ізскакуючи з коней, всі розглядали його, як найбільшу в світі рідкість. Розгублений хлопець не міг, певно, переварити в своїй голові, чого «будьоновці» так тішаться, побачивши дурний ґудзик, відрізаний від плаща і пришитий за відсутністю іншого до штанів. Вістка про ґудзик на штанях передавалася з уст до уст по колоні. Під'їжджали глянути на нього із дальших чот і трійок.
Холодноярський бурлака Худолій, полтавець, під'їхавши, приглядався не до ґудзика, а до обличчя його власника.
— Як би морда трішки грубша була — чисто мій товариш з Костя Гордієнка полку... А може то ти Грицю — тільки схуд?
Гриць закліпав очима, потім вчепився в Худолія, стягнув його з сідла й розревівся в його обіймах. Розговорившись, Гриць упізнав ще не одного козака й старшину з інших частин, що разом з гордієнковцями були на фронті. Переконавшись, що ми не червоні, радів нам не менше, ніж ми йому. Заморозивши бідного Гриця — розглядаючи при розщепнутому кожушку його ґудзик — направляєм свою нетактовність. Знайшлася в кобурах чарка міцного самогону — загрітися, знайшлося сало-хліб. Дріжачи від зворушення, Гриць заїдав чарку і голод, а ми стояли біля нього і кожний лякався в душі запитати його про те, що нас мучило. Нарешті Терещенко, що нервово куйовджив свою велику чорну бороду, відважився.
