Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович (первая книга .txt) 📗
Сидячи на поваленому дереві у лісі, обмірковуємо положення. Що знали ми — знав уже і Деркач. Та знав дещо більше. Бачився на Херсонщині з старшиною — зв'язком із-за кордону. Є там головний повстанський штаб — йде підготовка на весну. Старшина той оповідав рожеві речі про зацікавлення закордону українською справою, про підтримку інших держав. Деркач відносився до того стримано, хоч усім хотілося в те вірити.
— Треба комусь поїхати, зв'язатися, роздивитися — як там, оповісти, як у нас... Глянув на мене.
— Поїдеш ти, Юрко. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся як там, і до чого. Чого можем сподіватися — чого ні. Тільки не барися. Щоб у квітні вернувся... Візьми із собою совітських грошей, а для заграниці — трохи золота. Документи впорядкуй собі підходящі. Щоб їхати напевняка і вернутися напевно.
В тому ж будьоновському однострою, з тими-ж документами адьютанта 84 полка, вибираюся вночі з Цвітної на Знам'янку і втискаюся до якогось військового ешалону, що йшов на Єлисаветград.
Їду за кордон, роблячи чималого «гака«, бо аж через Полтаву-Київ. В рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, в другому зашито посвідку Холодного яру для «закордону«.
До Полтави пильно стережуся конторолів Чека, бо до документів адьютанта не маю свіжішої посвідки, чого і куди їду. З Полтави чуюся свобідніше. Маю вже акт військової лікарської комісії, що на представлення «команди виздоровлівающіх», ухвалила мені шеститижневу відпустку для поправлення здоровля після тифу. Маю посвідку «команди виздоравлівающіх», що «товаріщ Дрозд - адьютант 84 кавполка 1 конной армії» перебував, виписаний із шпиталя, в команді й на основі постанови лікарської комісії їде на шість тижнів, на поправлення здоровля, додому в... село над самим Збручем. Хоч на комісії я і не був, та документи були «правдиві», заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьоновцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.
У Гребінці пересадка. Сиджу два дні й ані мріяти не можна до потягу вчепитися, — де тільки можна вчепитися, вже на попередніх станціях хтось учепився. Сиділо й кілька будьоновців, що їхали із зброєю у командировку до Бердичева. Довідавшись заздалегідь, що вони із 14 дивізії, беру їх «під свою опіку«. Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг всісти, не може нічого порадити. Сотки народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одно нам поміг: за мої совітські тисячі роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може просто відпродав те, що чекісти у «спекулянтів» відібрали. Сам випив і поїв з нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене на бік.
— Товариш командир. За півгодини прийде потяг особливого призначення. Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожного вагону свою варту мають. Не впускають нікого... але я тобі скажу по секрету... Вся «особливість» того потягу в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із київської губернії губчека. Як би я там крикнув у вагоні — то мене завтра вже нема на службі. Але ви що іншого... Будьоновців усі вони бояться... Збери своїх «братішек» і силою впхайся у вагон. Там не дев'ять, а чорт зна ще скільки може влізти. Сволочі, їздять розвалившись спекулювати, а червоному воякові нема де стояка проїхати. Як би двері були замкнені — то на ось ключ вагоновий.
Даю інструкцію «братішкам«, пояснивши в чому справа. «Братішкі» богохульне матюкаються і стискають рушниці.
Потяг — паротяг і два вагони першої кляси. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. З кожних дверей вогонів вийшло по два чекісти і, витягнувши револьвери, відігнали пасажирів.
Веду вісім будьоновців з наготовленими рушницями просто до вагону. Чекісти загородили револьверами дорогу.
— Куда?! Нєльзя! Здєсь «асобоє назначеніє»!
»Братішкі» роз'юшилися.
— Гроб... магілу... нєбєсную канцелярію! Ми на фронтє кров праліваєм, а ви, сабакі, тут спекуліруєтє?! В срочную командіровку па дєлам красной армії нєльзя нам єхать? Сєйчас перестрєляєм і таваріщу Троцкому телеграму пашлйом — учінілі красноє правосудіє — і только!
Чекісти зблідли.
— Тіше, тіше, таваріщі. Так би сразу і сказалі, что в командіровку. Пожалуста... Здєсь два купе сейчас вам асвабадім.
У вагоні лише декілька осіб і кількадесять валіз, кошиків і пакунків. Розлягаємося з «братішками» на м'яких полицях і спимо до Києва. Для потягу «особаво назначенія» робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги.
Київ брудний, обдертий — як будинки так і неселення. Дірки від куль у вікнах і виставах — свідки минулих боїв — позатикані корками. В рідких, мізерних склепах — перші паростки «нової економічної політики«. За великими виставами Хрещатика — брудні онучі, чоботи, сінники. У великих склепах мешкали червоноармійці, робітники, різне шумовиння київської вулиці. Розвалившись у фіякрі, їде Хрещатиком якийсь «пуриц«, обвішаний зброєю, — увесь від ніг до голови, у ярко червоному: з червоного сап'яну чоботи, з червоного плюшу — може з буржуйської порт'єри — штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Надуто витирає що хвилини носа — червоною шовковою хусткою.
Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів — йду на станцію.
До кордону їхав три дні, переважно на тормозах товарових потягів.
Ще два тижні митарств і нарешті я у головному повстанчо-партизанському штабі.
Зо мною їхав ще піджилий дядько — повстанець з Полтавщини та якийсь підозрілий «батько» Вернидуб із Чернигівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанні справи. Вернидуб оповідав по дорозі несотворені речі про велич повстанчого руху на Чернігівщині: багатотисячні відділи... сотки кулеметів... десятки гармат... Словом, «червоні вже у мішку — тільки зав'язати«...
Дядько скоса поглядав на грізного отамана Вернидуба і, як той вийшов на хвилину з переділу, нахилився до мойого вуха.
— Він такий повстанчий отаман, як я американський цар. Як не чекіст — то просто босяк якийсь. Я з ним назад не поїду — хоч би там що...
Приїхали тільки розсвіло. Йдемо головною вулицею.
Я, маючи золоті п'ятки, заздалегідь змінив свою будьонівську одіж на незвертаюче на себе уваги вбрання. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці. Вернидуб — у однострою студента київського університету, лише без наплечників.
Коло готелю «Брістоль» спинив нас якийсь панок.
— Ви з України? Так, уряд України тут, в Брістолю. Заходьте.
— Ми до повстанчого штабу.
— То прошу дуже — я вас заведу. Самі по адресі може не попадете...
Розпитуючи, чи скоро вже повстанці Україну очистять, веде нас. Показав на вхід до якогось ресторану.
— Тут. Вхід через ресторан. До побачення — у Києві.
Услужливий, чи то господар, чи кельнер ввічливо уклонився. Поінформував нас, що панове, «які мають тут повстанче бюро«, ще сплять. В недалекому дімку мешкає один із офіцерів, що вже виходив на двір. Розглядаюся.
Гмм... Вхід через ресторан. Досить мудро, бо як хтось заходить — не знати, чи до ресторану, чи до штабу. Але й досить глупо, бо як хтось захоче дивитися — то сяде собі в ресторані й буде бачити, хто до штабу заходить.
Мої дорожні товариші йдуть оглядати місто. Я йду стукати до пана, що вже виходив.
Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.
— Ви звідкіль?
— Я з Холодного Яру.
— Моє поважання! Заходьте. Я називаюся поручник П.
Сідайте. Оповідайте, що там в Холодному Яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати, вже осточортіло сидіти у тій Европі.
Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений кусниками полотна з начертаними на них мапками місцевости. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.
— Я ще, знаєте, не спав сьогодні — цілу ніч креслив. Пильна робота. Так ви кажете — з Холодного Яру? Це — Чигиринщина. О, прошу, — ткнув пальцем в одну із полотняних, — це ваш район...
