Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Тих, кого обирали, допитували просто перед очима інших бранців, щоб ті бачили, яка доля чекає бунтівників та зрадників. Питання ставив чолов’яга, якого інші звали Лоскотуном. Обличчя він мав таке пересічне, а одяг — такий простий, що Ар’я не відрізнила б його від інших селян, якби не бачила за роботою.
— У руках Лоскотуна вони так верещать, що аж обсцикаються, — казав старий сутулий Кізвик. Саме його Ар’я намагалася вкусити, саме він назвав її лютим створінням і вдарив по голові кольчужним кулаком. Інколи він допомагав Лоскотуну. Були й інші помічники. Сам пан Грегор Клеган зазвичай стояв без руху, дивився і слухав, доки нещасні не помирали.
Питання завжди ставилися ті самі. Чи є у селі золото? Срібло, коштовності? Чи є ще харчі? Де князь Берік Дондаріон? Хто з селян йому допомагав? Коли він поїхав і куди? Скільки з ним було людей? Скільки лицарів, скільки лучників, скільки списників, сокирників? Яку вони мали зброю? Скількоро було на конях? Скільки поранено? Кого ще з ворогів вони бачили? Скільки? Коли? Під якими корогвами? Куди ті пішли? Чи сховане у селі золото? Срібло, коштовності? Де князь Берік Дондаріон? Скільки з ним людей? До третього дня Ар’я вже знала всі питання напам'ять і могла б ставити їх сама.
Загін знайшов трохи золота, трохи срібла, великого мішка мідних шелягів, вищербленого келиха, прикрашеного гранатами, через який двоє вояків трохи не побилися. Ланістерівці дізналися, що князь Берік очолює десяток заморених голодом сіромах або ж сотню кінних лицарів; що він поїхав на захід, північ або південь; що він перетнув озеро у човні; що він дужий, як тур, або геть заслабнув на різачку. Ніхто не пережив Лоскотунового допиту: ані чоловіки, ані жінки, ані діти. Найміцніший дожив аж до вечора. Тіла вивішували поза вогнищами для вовків.
Доки вони рушили в похід, Ар’я вже добре розуміла, що вона не водотанцюристка. Сиріо Форель ніколи б не дозволив збити себе з ніг та відібрати меча, не стояв би без діла, поки вбивали Ломика Зеленорукого. Сиріо ніколи б не сидів мовчки у тій коморі, не шкандибав би покірно серед інших полоняників. Знак Старків — лютововк, але Ар’я радше почувалася ягням, оточеним отарою овець. Вона ненавиділа селян за їхню овечу покірність — майже так само, як себе саму.
Ланістери забрали в неї все: батька, друзів, рідний дім, надію, відвагу. Один з їхніх вояків забрав Голку, а інший зламав через коліно її дерев’яного меча. Навіть її дурненьку таємничку їй не лишили. Комора була досить велика, щоб відповзти убік та відлити воду в якомусь кутку, де ніхто її не бачив, але ж на шляху все стало інакше. Вона терпіла, скільки могла, та зрештою мусила сісти навпочіпки під кущем і скинути штани на очах в усіх. Бо інакше довелося б у ті штани напудити. Мантулик роззявив рота і вирячив великі круглі очі, та інші навіть не глянули в її бік. Вівця-дівчисько, вівця-хлопчисько — панові Грегору з його людьми було начхати.
Людолови не дозволяли бранцям балакати поміж себе. Розбита губа швидко навчила Ар’ю тримати язика за зубами, та дехто інший не був здатен вчитися. Один трирічний хлопчик ніяк не припиняв кликати батька, тож йому розтрощили обличчя шпичастим буздуганом. Тоді почала верещати мати хлопчика; Любчик Раф мусив вбити і її.
Ар’я дивилася, як вони помирають, і нічого не робила. Який зиск вдавати з себе хоробру? Одна з жінок, обрана для допиту, намагалася бути хороброю, та померла з вереском болю, як решта. У тому поході хоробрих не було: самі лише злякані та голодні, переважно жінки та діти, а з чоловіків тільки дуже старі або дуже молоді, бо решту припнули ланцюгами до шибениці й кинули на поталу вовкам та гайворонню. На Гендрі зглянулися, бо він зізнався, що скував шолома сам, а ковалі, ба навіть підмайстри — надто коштовна здобич, аби нею розкидатися.
Гора сказав, що їх усіх ведуть до Гаренголу на службу князеві Тайвину Ланістеру.
— Ви зрадники та бунтівники, тому дякуйте вашим богам, що князь Тайвин дає вам змогу спокутувати вину. Від розбійників ви б того не діждалися. Коріться, служіть, і житимете.
— Нечесно так, нечесно, — почула Ар’я одну висохлу стару, коли вони вкладалися спати. Та саме балакала з іншою старою. — Ми не чинили зради. До нас прийшли і взяли, що схотіли. Спершу ті, потім оці.
— Князь Берік нам ніц не зробив, — заперечила подруга пошепки. — А той червоний жрець із ним, той навіть платив за все, що брав.
— Платив? Він забрав двох моїх курей і дав клапоть паперу з якоюсь закарлючкою. Чи можна з’їсти старого зіжмаканого папірця, тебе питаю, га? Чи можна мати від нього яйця?
Вона озирнулася, щоб не було стражників, і тричі плюнула.
— Оце Таллі, оце Ланістерам, а оце Старкам.
— Сором та гріх, — засичав один старий. — Коли старий король був живий, він такого не дозволяв.
— Король Роберт? — спитала Ар’я, на хвильку забуваючись.
— Король Аерис, най йому божа ласка світить, — відповів старий занадто голосно. Лінькувато причалапав стражник, аби припинити балачки. Старий втратив обидва свої зуби, і на цьому теревені того вечора скінчилися.
Окрім бранців, пан Грегор мав з собою тузінь свиней, клітку курей, кощаву молочну корову та дев’ять возів тарані. Гора з вояками їхали верхи, але бранців гнали пішки. Тих, хто був заслабкий, щоб тримати крок, вбивали на місці, а заразом і тих, хто мав дурість тікати. Вечорами стражники брали жінок у кущі; більшість цього чекали та йшли покірно, без жодного слова. Одна дівчина, гарніша за інших, мусила за ніч відбувати під чотирма чи п’ятьма вояками, аж нарешті вдарила одного каменем. Пан Грегор примусив усіх дивитися, як стинає їй голову своїм важелезним обіручним мечем.
— Лишіть тіло вовкам, — наказав він, скінчивши справу, і віддав меча зброєносцеві, щоб той вичистив.
Ар’я нишком кидала погляди на Голку при боці в чорнобородого лисуватого списника на ім’я Полівер. «Це добре, що її забрали», думала вона. Бо інакше б спробувала штрикнути пана Грегора, а той розрубав би її навпіл просто на місці та віддав вовкам.
Полівер був трохи кращий за деяких інших, хай навіть він забрав Голку. Тієї ночі, коли її упіймали, ланістерівські вояки ввижалися їй однаковими, як їхні шоломи з носовими стрілками, та згодом вона вивчила усіх. Адже не завадить дізнатися, хто лінькуватий, а хто жорстокий, хто розумніший, а хто дурніший. Корисно знати, що вояк, котрого інші звали Стули-Смітник, бо він лаявся найбридкіше з усіх, кого вона чула, міг на твоє прохання дати зайвий шматок хліба, тоді як старий веселий Кізвик та приязний на слові Раф дали б хіба що стусана.
Ар’я дивилася, слухала і налощувала свою ненависть, як Гендрі колись налощував шолома. Зараз його бичачі роги носив такий собі Дунсен, і вона його за це ненавиділа. Полівера вона ненавиділа за Голку, старого Кізвика — бо він вважав себе дотепним. Любчика Рафа, який увігнав списа у горлянку Ломикові, вона ненавиділа ще гірше. Пана Аморі Лорха — за Йорена; пана Мерина Транта — за Сиріо; Хорта — за вбивство різниченка Мики; пана Ілина та принца Джофрі з королевою — за батька, Товстуна Тома, Десмонда і решту, ба навіть за Панночку, Сансину вовчицю. Проте Лоскотун так лякав її, що вона майже не мала сили його ненавидіти. Інколи Ар’я трохи не забувала, що він і досі в загоні — коли Лоскотун не ставив питань, то був собі звичайним вояком, тихішим за інших, з обличчям, що не вирізнялося з-поміж тисячі.
Щовечора Ар’я повторювала їхні імена.
— Пан Грегор, — шепотіла вона до своєї кам’яної подушки. — Дунсен, Полівер, Кізвик, Любчик Раф. Лоскотун та Хорт. Пан Аморі, пан Ілин, пан Мерин, король Джофрі, королева Серсея.
Вдома у Зимосічі Ар’я молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у божегаї, але на шляху до Гаренголу жодного бога не знайшлося. Список імен — то була єдина молитва, яку Ар’я затвердила напам’ять. Щовечора після денного переходу вона повторювала свою молитву, і ось нарешті ліс почав рідшати, а тоді й зовсім зник, місцина стала строкатіша: пологі пагорби, звивисті струмки, залиті сонцем поля, порожні випалені стіни острогів та городців, що стирчали з землі, наче гнилі чорні зуби. Ще день довгого шляху, і вони здалеку побачили похмурі башти Гаренголу біля блакитних вод озера.
