Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
Бранці казали один одному, що як прийдуть до Гаренголу, то їм полегшає, але Ар’я не надто сподівалася. Вона згадала казки Старої Мамки про замок, вибудуваний на жасі людському. Мамка розказувала, як Гарен Чорний наказав домішувати людську кров у будівельний розчин, і стишувала голос, щоб малі нахилялися ближче. «Але Аегонові дракони засмажили Гарена та усіх його синів усередині їхніх власних величезних кам’яних мурів.»
Ар’я закусила губу і рушила далі на ногах, затверділих від мозолів. «Уже недовго», казала вона собі, «до тих башт хіба що кілька верст». Але валка йшла всенький день, ще й майже весь наступний, поки не досягла кордону війська князя Тайвина, що стояло на захід від замку серед згорілих решток містечка. Величезний Гаренгол обманював очі здалеку. Його зовнішні мури виростали коло озера, прямі та різкі, наче скелі. Нагорі стін шереги метавок-скорпіонів, зроблених з дерева та заліза, здавалися вервечками тих самих малих істот, що дали своє ім’я цим пристроям.
Ар’їн ніс винюхав сморід ланістерівського вояцтва задовго до того, як очі змогли розрізнити прапори, що майоріли вздовж берега озера над шатрами західняків. Сморід сказав їй, що князь Тайвин стоїть тут вже довгенько. Нужники, викопані навколо табору, повнилися з верхом, усюди дзижчали мухи, а на гострих палях, що утворювали кордон, подекуди виднілося щось зеленкувате.
Брамна вежа Гаренголу була завбільшки з великий кам’янець Зимосічі, помережана рубцями, подекуди вицвіла кольором та пустила тріщини. Ззовні, з-за мурів, можна було розрізнити тільки верхівки п’яти величезних башт. Найнижча з них була заввишки з півтори найвищі башти Зимосічі, та жодна не стояла прямо, як належить башті. Ар’ї вони здалися зсудомленими, вузлуватими пальцями якогось старого, що пробують вхопити необережну подорожню хмарку. Вона згадала розповідь Мамки, як камінь танув, наче віск, стікав сходами та вікнами, жеврів тьмяно-червоним сяйвом, викурюючи Гарена з його схованки. Ар’я вірила кожному її слову, бо ж сама бачила: кожна наступна башта була покручена ще химерніше, ніж попередня, геть вкрита патьоками, жолобами та розколинами.
— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.
Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.
— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.
І Мантулик зайшов разом з усіма.
У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче тільки-но куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті від довгих вправ з Голкою.
— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?
Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.
— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.
— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.
— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.
Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.
— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!
Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж», майнула в неї похмура думка.
— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.
— Як скажеш, Амабело.
Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.
Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.
— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.
Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.
— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.
Даянерис II
На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.
— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.
Дані розуміла, що ворожбит трохи прибріхує, та все ж не могла заперечувати красу і розкіш величезного міста. Карф оточувало три мури, один навколо іншого, прикрашені вигадливим різьбярством. Зовнішній був викладений з червоного пісковця у тридцять стоп заввишки і мав на собі зображення тварин: на ньому повзли змії, шугали у височині яструби, пливли риби, а поміж них бігли вовки червоної пустелі, смугасті коні та здоровезні слони. Сірий граніт середнього муру, сорок стоп заввишки, розцяцьковували картини війни: мечі гриміли на щитах та списах, летіли стріли, воїни сходилися у битві, мордували дітей та жінок, палили мертвих на поховальних вогнищах. Внутрішній мур — п’ятдесят стоп чорного мармуру — ніс на собі такі зображення, що Дані була зашарілася, але потім опанувала себе і подумки вилаяла дурепою. Адже наче вже не маленька дівчинка, вміє незворушно дивитися на різанину з сірого муру — то чому ж має відвертатися від чоловіків та жінок, які дарують одне одному насолоду?
Зовнішня брама була схоплена смугами міді, середня — заліза; на внутрішній брамі сяяли золоті очі. Усі вони відчинилися, коли Дані наблизилася. Коли вона в’їжджала до міста, до неї ринули малі діти, щоб розкидати дорогою квіти. На дітях були золоті сандалі та яскрава фарба, і більше нічого.
Всі кольори, яких не вистачало у Ваес Толорро, зібралися тут, у Карфі. Навколо неї громадилися такі неймовірні будинки, наче вона бачила гарячковий сон усіх відтінків рожевого, фіалкового та брунатного. Вона проминула спижеву арку в подобі двох сплетених у паруванні змій з дрібними лусочками нефриту, обсидіану та лазуриту. Стрункі башти здіймалися так високо, як Дані ще ніколи не бачила; вибагливі водограї у подобі грифонів, драконів та мантикор мерехтіли на кожному майдані.
