Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Адам розсміявся.
— Дурненька моя. Я не зістарітися з тобою хочу, я хочу з тобою довго жити…»
Як від поштовху ззовні, Анна розплющила очі. Важка, як кам’яна брила, реальність лягла на груди — ані вдихнути, ані видихнути. Притиснула, майже розчавила. Нічого не повернеш, не затримаєш, не переживеш наново. Не стало їм із Адамом на життя поряд ані сили, ані Божої ласки.
Труну повільно підняли… Затримати, не пустити, зупинити те, що зупинити вже неможливо.
А сніг усе сипав і сипав з неба, ніби збирався засипати все довкола. Здається, він летів на неї звідусіль. Це вже було з нею колись, десь, зовсім в інакшому житті, за цілком інакших обставин. Може, це просто наснилося їй.
Раптом Анна відчула в собі таку відірваність від реального життя і таку пронизливу самотність, аж моторошно стало. Це вкотре стається з нею, з кимось іншим, з ними всіма. Було колись? Є зараз? Буде потім? У її минулому? У чужому майбутньому? Страшний сон, який укотре перетворюється на реальність життя. Невідворотно і закономірно, як смерть після життя чи інакше життя після смерті. А може, коло життя та часу вкотре замкнулося лише для того, щоб знов випростатись у спіраль?
Дивилась, як труну опускають у землю, і нічого іншого не бачила довкола. У душі, у серці було так багато кохання до Адама, а його нема поряд. Так просто і так банально, ніби інакше й бути не могло.
Сніг потроху засипав свіжу могилу, проте Анна все стояла і не могла зрушити з місця. Якась страшна сила втримувала її тут, не дозволяла рухатися, бачити, говорити, йти. Хотілось торкнутися землі й відчути хоч щось, окрім болю, холоду і пустки. Як взагалі можна залишити тут Адама? Тут, де так холодно, пусто і так самотньо. Тут, де він сам-один. Життя не може бути таким несправедливим до них обох.
Вклякнула у сніг біля могили і тремтячими руками торкнулася мерзлої грудками землі. Затримати, зупинити, не пустити, залишити собі те, що втрачає обриси теперішнього часу і стає минулим. Коло життя та часу, яке замкнулось у безнадію.
Раптом Анна відчула, як Тереза обережно взяла її під руку і потягнула вгору.
— Усе, досить… Не можна тобі тут довго стояти. Йдемо додому. Дивися, тебе там діти чекають.
Розділ 13
Після того, як Анна повернулася в пустку хати, яку тепер не проганяли навіть дитячі голоси, найтяжчими для неї стали перші місяці, коли вчилася жити без Адама і починала усвідомлювати всю глибину своєї втрати. Відчай і біль часом були такими нестерпними, що вона дивувалася з того, що й досі могла рухатися, говорити, дихати без Адама. Вставала вранці, машинально вдягалася, пила каву — не тому, що справді хотіла, а тому, що так робила раніше і так треба зараз. Потім снідала, намагалася дати лад хатнім справам, опікувалася дітьми, дбала про їхнє навчання, одяг, побут, але думками була дуже далеко. Сотні, ні, тисячу разів згадувала події останніх місяців і не могла здолати в собі почуття провини. Як могла не зрозуміти, що Адам почувається зле? Мусила побачити це першою, а її як засліпило. Яка з неї, до біса, добра жінка, якщо вона нічого не відчула, не зрозуміла, не допомогла? Того останнього дня треба було вчепитися руками в одвірок і не дозволити випхати себе з хати, а вона спокійно поїхала до Терези. Так, ніби не було нічого важливішого, ніж цей візит. Якби була вдома, то зуміла б порятувати Адама або вчасно побачила б, як йому погано. Напевно, Адаму взагалі треба було провадити спокійніше життя, берегти себе, а вона примушувала його їздити по балах та прийомах. Бачила, що йому нікуди не хочеться йти, бачила, що він хоче спокійнішого життя, що надто часто прагне усамітнитись. Як вона взагалі не здогадалася, що навіть такий розумний і розсудливий чоловік, як Адам, поводитиметься, як останній дурень, та приховуватиме свою хворобу від молодої дружини? Господи, та вона своєю легковажністю сама спровокувала його на таку дурну поведінку. Ні, не змогла вона стати для Адама доброю дружиною. Може, хотіла, але не змогла.
За декілька тижнів Анна згризла себе так, що від неї залишилася лише бліда подоба тієї молодої, квітучої та вродливої жінки, якою вона була ще нещодавно. Під очима залягли глибокі тіні, щоки запалися, а всі сукні, навіть ті нові, жалобні, висіли на ній, як на вішаку. Чорний одяг лише підкреслював, як сильно вона змінилась, і тепер Анна була якоюсь жалюгідною копією себе колишньої.
Не робила жодних спроб виглядати краще і навіть не розглядала себе у дзеркалі. Вранці, майже не дивлячись на себе, закручувала волосся у гладку зачіску, натягувала жалобну сукню і аж до наступного ранку жодного разу не заглядала у дзеркало. Збайдужіла до своєї зовнішності, до того, як вдягається, що їсть, куди йде і як до того ставляться оточуючі. Думала лише про Адама. Її постійно тягнуло на цвинтар, і за кожної слушної і не надто слушної нагоди вона все кидала та їхала туди. Іноді навіть нікого про це не попередивши. Врешті після того, як її півдня шукали і таки відшукали на цвинтарі біля могили Адама, Тереза приставила до неї покоївку та суворо заборонила відходити від Анни навіть тоді, коли та йшла з помешкання лише на декілька хвилин. А ще саме Тереза по сорока днях наполягла на тому, щоб заховати всі речі Адама. Дивитися на те, як Анна постійно наштовхується на щось, пов’язане з чоловіком, та плаче, навіть вона не мала сили.
Якщо це не припиниться найближчим часом, Анна або впаде в якусь важку хворобу, або втратить здоровий глузд. Що тоді станеться з дітьми? Де вони опиняться? Як могла, Тереза допомагала Анні пережити трагедію, проте не бачила жодних зрушень на краще. Та загрузла у своєму горі й не хотіла чи, може, й не могла виборсатися назовні. Іноді Терезі навіть здавалося, що з плином часу Анна дедалі глибше занурюється в горе і вже ніколи не вийде з того стану.
Анна, добре розуміючи, чого боїться Тереза, здолати в собі напади відчаю не могла, а може, й справді не хотіла. З втратою чоловіка щось померло в ній самій, якась часточка її відійшла з життя, і навіть щасливі спогади не втішали, а нили, як хронічний біль, чи боліли, як занедбана рана.
Іноді їй здавалося, що Адам кудись вийшов, пішов і незабаром повернеться, прийде, заговорить до неї, підійде зовсім близько. Заходила у його кабінет, наближалася до улюбленого фотеля і майже вірила в те, що зараз справді побачить Адама там. Потім іще довго плакала від розчарування та туги. Заспокоювалася лише тоді, коли, втомившись від власних сліз та розпачу, починала засинати. На декілька годин відчай відпускав, проте це був лише перепочинок, а не справжнє забуття. Справжнього забуття вже не мала чи й не хотіла мати.
Хай би де перебувала і хоч би що робила, була заглиблена у своє горе. На вулиці вдивлялася в обличчя незнайомих чоловіків так уважно, ніби сподівалася побачити серед них Адама, вишукувала його в юрбі поглядом, намагалася йти додому саме тими вулицями, якими зазвичай ходив Адам, і майже вірила у те, що коли-небудь зустріне його там. Поводилася так навіть тоді, коли поверталась із цвинтаря і добре розуміла, що тільки-но була на його могилі. З часом навіть перестала вважати це дивацтвом. Починала звикати до вибриків власної свідомості й уже не лякалася.
Удома їй іноді вчувалися кроки Адама, його голос лунав у неї в голові чи, може, десь у помешканні насправді. Вона виразно відчувала його присутність у кімнаті, і тоді їй здавалося, що якщо вона дуже швидко озирнеться або відразу підведе голову, то зустрінеться поглядом із Адамом чи принаймні зауважить ту мить, коли він зникає з кімнати. Розуміла, що це неможливо, що це божевілля, проте все одно озиралася, піднімала голову і на щось сподівалася. Жодна містика не лякала її так сильно, як відчуття пустки і зневіри на серці. Намагалася молитись, подовгу стояла перед образами на колінах, просила в Бога вибачення за свій розпач, проте здолати його в собі не могла.
Іноді навіть починала сумніватися в тому, що Бог справді дає людині саме такий тягар, який вона здатна втримати на своїх плечах. Здається, свій вона вже не могла нести. Страхітлива безодня, яка іноді відкривалася перед нею, не здавалася страшною — навпаки, невблаганно притягувала до себе, манила можливістю повного забуття, і Анні дедалі частіше хотілося завалитись у неї без жодного опору. Навіщо жити, якщо Адама нема поряд? Хіба заради дітей, яких вона не могла залишити без опіки та підтримки. Материнський інстинкт — це те єдине, що не лише жевріло в ній якоюсь незнищенною іскрою, але все ще залишалося непорушним і що, попри напади безнадії та розпачу, кожного разу примушувало з якоюсь маніакальною впертістю чіплятися за життя, за здоровий глузд, за почуття обов’язку і врешті цілком приходити до тями.
