Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Іноді вранці Анна не хотіла виходити зі спальні, але згадувала про дітей і примушувала себе підводитися з ліжка та вдягатися. Почувалася потрібною їм і, незважаючи на власний розпач, якимось дивом все ще могла втішити когось іншого. Дуже важливо, щоб діти почувалися захищеними та комусь потрібними. Саме для них тамувала розпач і була здатною на дію. Любила їх усіх як власних. Здається, це не лише єдине, що вона могла для них зробити, але й саме те, що їм зараз найдужче потрібно.
Навіть із Войцехом не мала жодних серйозних проблем. Він притих і не докучав їй ані своєю ворожістю, ані безглуздими витівками. Іноді навіть виявляв гідне подиву співчуття, розуміння та допомагав у справах, а з Люциною взагалі зблизився завдяки цій їх спільній біді. Декілька разів Анна з подивом зауважувала, що вони не лише не ігнорують одне одного, але й довго і дуже сердечно розмовляють. Невже для того, щоб Войцех отямився та поводився, як нормальна людина, мусила статись аж така велика трагедія в родині?
Ще гірше Анні стало тоді, коли до розпачу додалося фізичне нездужання. Очевидно, все, що пережила за останні місяці, не минулося для здоров’я без сліду. Серйозно підупала на силі. Дедалі частіше почувалася зовсім хворою, розбитою, нездатною виконувати навіть звичну роботу. Постійно тягнуло спати, не хотілося ні з ким розмовляти, не могла нічого їсти, навіть рухатися не хотіла. Насилу примушувала себе займатися дітьми.
А якось вранці відчула, що взагалі не може підвестися з ліжка. Хотілося хіба, щоб ніхто її сьогодні не чіпав і дозволив спати аж до наступного ранку. Якимось дивом примусила себе звестися на ноги. Зігнулася, щоб дістати з-під ліжка капці — і враз відчула, як світ поплив у неї перед очима.
Присівши на розстелену постіль, Анна перечекала напад запаморочення і з тривогою прислухалася до себе. Зараз їй тільки якоїсь хвороби бракувало. Якщо, не дай Боже, серйозно розхворіється або помре, хто тоді опікуватиметься дітьми? Тереза? Хтось із родини Адама? Може, навіть хтось із родини Анелі? Ні, найімовірніше, тоді малих порозбирають по різних родинах… Жахіття якесь. Еля з Яніною взагалі одна без одної жити не можуть. А Люцина? Вона так щиро прихилилася до сестричок. А Войцех? Той уже майже дорослий, але хто знає, як він відреагує на зміну звичного оточення. З його характером імовірно все, що завгодно. Ні, хворіти аж ніяк не можна. Усі діти Адама повинні рости разом. Треба сказати, щоб їй уже сьогодні привели лікаря. Мусить вилікуватися від цієї слабкості якщо не для себе, то хоча б для дітей.
Умившись холодною водою, Анна відчула, що їй стало краще. Можливо, це лише нерви і перевтома, а про серйозну хворобу не йдеться. Вона ж молода та сильна. Просто занедбала власне здоров’я і зовсім себе не шкодує.
Вдягнувшись, Анна вийшла зі спальні. Їсти не хотілося, проте примусила себе сісти за стіл разом із усіма і присунула до себе кавник із мелянжем. Почала наливати каву, але, відчувши запах кип’яченого і чомусь трохи пригорілого сьогодні молока, затиснула рот рукою і прожогом вискочила з-за столу. В дверях ледь не збила з ніг Зоню, яка здивовано застигла з полумиском у руках. Господи, все як тоді, коли носила Елю.
Бігла до себе в кімнату і вже знала відповіді на всі свої запитання. У неї буде дитина! Ще одна дитина. Як таке взагалі могло статися?
Коли напад нудоти минувся, Анна не трималася на ногах і знесилено сіла на підлогу. Відчувала себе спустошеною, цілком знищеною, не здатною до жодних дій. Як могла так довго не помічати очевидного? Навіть груди болять і місячного давно нема. За своїм горем і не зауважила таких очевидних ознак вагітності. Щонайменше четвертий місяць. Аж тепер їй пригадалося, що іноді таки відчувала запаморочення та нудоту, але чомусь не зважала на це.
Обхопивши коліна руками, Анна скулилася в кутку біля ліжка. Отже, вона матиме ще одну дитину від Адама. Такого з нею просто не могло статися. Мало їй того, що вона вдова з чотирма дітьми, а тут іще це немовля. Як давати собі з ним раду? Як виховувати без батька? Якою виросте ця дитина?
— Пані, вам зле? — почула вона з-за дверей голос покоївки. — Може, до пані лікаря привезти? Я збігаю.
Анна лише розпачливо хитнула головою.
— Господи, та якого ще лікаря? Мені вже не зле. Я просто хочу побути сама.
Була приголомшена і цілком вибита з колії. Невже вона матиме ще одну дитину? Але як таке сталося? Ні, дурне запитання. Сама хотіла цієї дитини і сама що тільки не робила для її появи. Навіть тоді, востаннє.
Анна, як від болю, скривилася. От маєш, отримала. Досягла свого. Схитрувала. Зробила так, як хотілося їй, а не Адаму. Господи, навіщо їй ця дитина зараз? Що вона робитиме з нею? Як взагалі житиме без Адама?
Анна вперлася чолом у коліна і тихенько заплакала. Колись їй дуже хотілося ще одну дитину. Знала, що Адам врешті змирився б та зрадів її появі, але тепер він помер, і ця дитина ніколи не побачить батька. Зараз вона недоречна, невчасна і зовсім не бажана. Куди їй ще одну дитину? Має їх четверо, і кожне зі своїм характером, зі своїми потребами, зі своїми особливими фокусами та примхами. Треба їх усіх поставити на ноги, вивчити, кудись прилаштувати, навчити давати собі раду самим, а з немовлям стане ще важче.
Анна витерла сльози і розпачливо прислухалася до себе. Дивно, що ця дитина взагалі затрималася в ній. Могла її скинути і навіть не зауважити того. Незрозуміло, як воно там вціліло? Так методично вбивала дитя розпачем та цілковитим нехтуванням потреб власного тіла, що воно не мало б вижити. Нещасна дитина. Від початку така покривджена долею.
Анна поклала руку собі на живіт. Але дитина сама на світ Божий не просилася. Це вона її хотіла — буквально марила, просила в Бога, як найвищу для себе милість, вірила, що до повноти щастя їм із Адамом бракує саме дитини. Цікаво, чому ж зараз, переживши трагедію, стала такою прикрою до власної дитини? Чим це дитя не догодило їй? Чим воно не таке, як усі інші діти? Невже не так само хоче жити чи, може, хтось дав їй право вирішувати долю ненародженої дитини на власний розсуд?
Втупившись поглядом у стіну, Анна потроху приходила до тями. А що, власне, жахливого в тому, що вона матиме ще одну дитину? Завжди мріяла про дитину від Адама, то чому зараз має зраджувати цій своїй мрії? Лише тому, що не хочеться жити? Тому, що чоловіка нема поряд і ніколи не буде? Тому, що егоїстично застрягла у своєму відчаї і боїться реальності? Але хіба не злочин втікати від реальності тоді, коли в тебе на руках маленькі діти? А якщо в неї взагалі ніколи не буде інших дітей, окрім цієї?
Анна підвелася, налила зі збанка трохи води в долоні, неквапно вмилася, машинально поправила одяг, пригладила волосся. Робила все методично, акуратно і дуже повільно, проте насправді не помічала, що саме робить.
Врешті вийшла на кухню, налила собі кави, взяла тарілку, поклала на неї хліб, сир, витягнула з казанка м’ясо, відрізала декілька шматків, теж поклала їх на тарілку, тоді пішла в комірчину, набрала огірків, поскладала все це на тацю і, супроводжена здивованим, але вже підозріло розуміючим і жалісливим поглядом Зоні, повернулася до себе в кімнату. Хай там що, а морити себе і свою дитину голодом вона не буде.
Підібгавши під себе ноги і поклавши тацю на коліна, Анна почала їсти. Повільно, не кваплячись, давлячись і сльозами, і їжею, але, чи не вперше за останні декілька місяців, справді відчуваючи смак страви. Аж дивно. Невже нічого у світі не змінилося? Невже ще існують такі прості й звичні відчуття?
Ковтаючи сльози, Анна до останньої крихти доїла все на тарелі й відставила тацю. Не могла повірити в реальність того, що вагітна, і сама не знала, як до того ставитися. Найважливіше все ще не доходило до її свідомості — насправді для неї ця дитина не лише величезне диво, але й справжній порятунок.
Трохи заспокоївшись, Анна вийшла з кімнати, попросила Люцину побавитися з сестричками, а сама знов повернулася до себе. Потроху оговтуючись від потрясіння, починала мислити більш-менш розсудливо. Чому їй не хотіти цієї дитини? Що тут поганого? Там, де четверо дітей, завжди знайдеться місце й на п’яту. Майнові проблеми Адам залагодив ще при житті, а господарські справи маєтку залишив у такому стані, що вона з дітьми ще довго не боятиметься ані бідності, ані нестатків. Навіть у заповіті нікого не забув і потурбувався про всіх без винятку дітей. Погано лише те, що зараз вона сама надто підупала на силі. Довела себе до напівпритомного стану, і не знати, чи не зашкодила ненародженій дитині. Жила своїм розпачем і нічого іншого помічати не хотіла. Навіть того, що чекає дитину. Ледь не вбила її в собі. Зрештою, хто достеменно знає, чи покара для неї ця дитина, чи, може, величезна Божа ласка, бо це таки диво, що вона матиме ще одну дитину від Адама і що це виявилося саме зараз.
