Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

Її слова подіяли на нього. Відчув страх перед тим, що могло статись.

— Мамцю, — гладив її по щоці, — в ім'я того всього гарного, що було поміж нами, дозволь не говорити тобі правду. Ти сама мені пізніше не простиш цього.

Наталі здалося, що наступає її остання година.

— Дефраудація? [160] — спитала губами, що вмирали на очах.

— Ні, — відповів з щирістю.

— Присягаєш, що ні?

— Клянуся твоїм і моїм здоров'ям.

— Слава богу, — розплакалася, — слава богу. Все пусте, аби честь була збережена. Мені такі страшні думки приходили в голову, думала, може, де підпис на векселі підробив, може, де гроші здефраудував, але як кажеш, що ні…

— Я клянуся…

— Добре, Сиді, тепер уже все добре. Хай їде. Робіть, що знаєте, мене нічого не обходитиме. Ере ферльорен — аллес ферльорен [161]. Іди пригадай Парасці, щоб принесла напар. Недобре, коли задовго настоюється…

Референт справ політичних при нашівському старостві прийняв отця Ілаковича так, ніби зустріч поміж ними була наперед домовлена.

— Моє ушанування, моє ушанування. Чого це ксєндз так довго не показувалися в нас? Прошу, прошу сідати. Сигарету позволить ксєндз?

Добрий настрій Квасніцького лише діяв на нерви Ілаковичу, як звичайно, коли людина у великій зажурі зустріне весельчака.

— Бачу, що у пана референта чудовий настрій. Чи не виграли пан референт часом в лотереї, а може, авансик усміхається?

— Хай ксєндз не завидують мені, моєму гальгенгумору [162].

Це признання прихильніше настроїло Ілаковича до колишнього шкільного товариша. Свідомість, що ще хтось, крім нас, терпить, не зменшує нашого власного болю, але бодай притуплює нашу заздрість.

— Невже ж і у вас справи стоять кепсько?

— Кепсько? Делікатно сказано, Сидорцю.

Ілаковичу чомусь згадалася історія, яку колись напідпитку розповідав йому отець Нестор.

Вийшло так, що, мандруючи по Карпатах, Нестор потрапив до одного газди на медобрання. Власне кажучи, було вже по-всьому, і господар з цієї нагоди по роботі частував своїх сусідів молодим медом, розведеним самогоном. Газдині не було дома, і тому за столом велася чисто чоловіча розмова. Господар дому, аби, очевидно, розвеселити гостей, вихвалявся своїми чоловічими успіхами.

Запаморочений солодким трунком, він верз, що йому слина на язик несла, а гості для більшої втіхи ще й стали підбивати його запитаннячками, від яких стіни червоніли.

Раптом відчиняються бічні двері з комірчини і в них появляється господиня дому. Всім стало ясно, що газдиня чула сповідь свого чоловіка.

Що зробила б у такій ситуації інтелігентка? В найкращому випадку показала б гостям двері, а у звичайному — заїхала б чоловікові по циферблату і побила б посуд.

А як вчинила малограмотна, але обдарована природною інтелігентністю гуцулка? Вона спромагається на блідий, як її губи, усміх і каже:

— Люди добрі, газди шановні, що ви його слухаєте? Та мій Іван такий дурний, що як вип'є, то таке на себе наговорює, що якби хто його не знав, то подумав би, що то і є правда…

Історію цю Нестор розповів Ілаковичу, очевидно, щоб посміятися над Христиною за її ревнощі, з якими не могла дати собі ради, але чому саме цей епізод з усього, що чув Ілакович від Нестора, спав йому тепер на думку?

— А як ксєндзу подобається таке. По смерті Ільчука не було антидержавних демонстрацій на Нашівщині. Ладнє. Пєнкнє. Ми подали реляції про спокій у повіті, запевнили вищестоячі органи про благодійний вплив політики УНДО на маси, а тут рівно через тиждень доносять мені, що чиясь злочинна рука переіменувала з десятого на одинадцяте цього місяця вулицю Легіонів, найкращу вулицю Нашого, на вулицю — ксєндз повірили б? — на вулицю Ільчука, а театр імені Сенкевича, — це просто скандал, — на театр… імені Ільчука. Розуміє ксєндз, шито-крито, без великого шуму та диверсій. А минулого місяця потрапила мені до руки летючка. Адресована кому? Адресована до рядових поліцаїв.

Отець Ілакович радий би був викласти свою справу, але не міг відразу вгамувати балакучість референта і тому спитав от так собі:

— А яка протидія з боку уряду, Зибцю?

— Робимо, що можемо. Історія не зможе закинути нам, що ми у такий відповідальний час сиділи склавши руки. Закриваємо читальні «Просвіти», гуртки «Сільського господаря», спортивні організації, взагалі всі організації на місцях, де виявляється вплив комуністів.

— Яких комуністів, Зибцю, коли КПЗУ розпущена?

— Сидорцю, я не такий наївний, щоб повірити у твою наївність в цих справах. Партія розпущена, а комуністичний рух, на жаль, придушений тільки в наших рапортах. Але що тут говорити, коли скажу Сидорцеві: сама комуністична верхівка не здає собі справи, до чого зреволюціонізовані низи. Я дам Сидорцеві такий приклад. Одним з актуальних гасел Комуністичної партії було «Геть війну з Радянським Союзом!». Це тому, що верхівка — Сидорцьо розуміє? — не вірить, щоб на випадок війни з Гітлером Радянський Союз міг вийти переможцем. А галицький мужик вбив собі в голову, що Радянський Союз не лише розгромить фашистську Німеччину, але й приєднає Східну Галичину з Волинню до «матері Радянської України».

— Я перепрошую тебе, Зибцю, але звідки ти знаєш, що собі думає галицький мужик?

— Га, подобається мені таке запитання! Я зараз скажу ксєндзу, звідки я знаю. Маю достовірні конфіденціальні відомості, що у селі Ставки дійшло до серйозних словесних старць [163] між комуністами і їх прихильниками, бо одні хочуть на панськім маєтку (коли Червона Армія поб'є Гітлера!) організувати колгосп, а другі хочуть радгоспу. Але ксєндз, очевидно ж, не за цим прийшов до мене?

— Не за цим. Ти вгадав, — намагався тепер держатися рідкого поміж ними «ти», сподіваючись на сентимент, якого не було поміж ними. — Я у справі свого сина. Знаю все. Треба рятувати мені сина.

Референт від справ політичних з нерозумінням здвигнув плечима.

— Авжеж, тільки… я не знаю, що загрожує твоєму синові?

— Знаю все, — повторив членороздільно. Почав нервуватись, що Квасніцький грається ним, а відповісти йому різко не міг, бо потрібний був Ілаковичу, як ніколи.

— А я ще раз питаю: що загрожує молодому панові Ілаковичу?

Ілакович пояснив, хоч розумів, що Квасніцький прекрасно знав, про що йде мова.

— Секрет, який він мав з Другим відділом, вийшов, я думаю, що при допомозі того ж таки Другого відділу, назовні. Мого сина може чекати доля Мундика.

— Гм… І що ще ксєндз хоче мені сказати?

— Мій син мусить виїхати за кордон.

— Ксєндз дійсно такий наївний у політиці? Паспорт, проше бардзо, можемо дати, але чи він врятує твого сина від смерті, якщо вона… запланована?

Смерть! Слово це не виражає собою свого кошмарного змісту доти, доки воно не стосується наших найближчих.

Отець Сидір мало зазнав радощів від свого сина: коли підріс, душевний контакт поміж ними майже зовсім урвався, і оце тільки небезпека зблизила їх між собою, а проте яким дорогим, рідним був йому той чужий молодий чоловік!

— Я думаю, Зибцю, що, — він відкашлявся, — що ти… що ви всі разом… подумаєте про якусь охорону для мого сина.

Квасніцький мусив подумати, що відповісти.

— Я розумію батька, — сказав згодом, як видалося Ілаковичу, щиро, — міг би зрозуміти і товариша по шкільній лаві, але поступати, діяти мушу так, як вимагає цього від мене моя посада. Скажу тобі образно: потриманого товару ми не приймаємо. Охорона доти, доки служба. А за кордоном твій син нам не потрібний.

— Але ж він, — Ілакович відчув, як виступив йому піт на переніссі і чолі, але не хотів при Квасніцькому витирати його, — наразився на смертельну небезпеку в ім'я… для добра Польської держави.

— Прошу ксєндза, ми досить довго знаємося, щоб говорити між собою відверто. Те, що ти сказав, то воно трохи не так. Там, де пахне грішми, можна про почуття не згадувати. Безперечно, пан Ярослав Ілакович був цінний для нас ще й тим, що не кожного можна на таке діло наломити. Хай ксєндз не думає собі, що ми багатьох не перепробували, заки зупинилися на його сині. Є такі завзяті бестії, що воліють, щоб їм ребра поламати, ніж їх характер надломити. А у сина ксєндза рідкісна гнучкість характеру. З такими прикметами він не пропаде і за кордоном, хоч є прислів'я, що влада любить доноси, але не шанує донощиків.