Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

— Залишмо, Зибцю, філософію на потім. Славко в мене єдина дитина, і йому загрожує смерть… Коли ви його, як ти кажеш, зігнули чи зламали його характер, то за моральним кодексом співвинуватці його нещастя.

— Сидорцю, тепер я тобі скажу: залишмо моральні закони на пізніше. Ми — мужчини і завжди маємо справу тільки з повнолітніми. Твій син знав, на що йде.

— Хай буде і так. Це була з його боку політика дальшого прицілу.

— Політика? — референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. — Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.

— І це говорить референт від справ політичних?

— Це говорить колишній колега своєму колишньому шкільному колезі. А втім, якщо мої слова пошокували ксєндза, то ксєндз може в іншому місці зробити з них вжиток.

— Мені не до жартів, Зибцю, — голубі очі отця Сидора підозріло зарожевілися.

Квасніцький не помітив чи, може, вдав, що не помітив психічного заламання в Ілаковича. Прибравши бадьоро-привітний тон, яким привітав був гостя, сказав, потираючи руки:

— Паспортик буде, прошу ксєндза, а щодо особистої охорони сина, на жаль, не можемо не тільки щось зробити, але й пообіцяти не маю права. Ксєндз дарують, але я чекаю службового дзвінка з Варшави, — він тицьнув Ілаковичу два пальці, делікатно попихаючи його до дверей.

«Яка ганьба, — подумав Ілакович за дверима, — мене, Сидора Ілаковича, виставили за двері, і ще хто: Зибцьо Квасниця! Маєш рацію, мамцю: «Ере ферльорен — аллес ферльорен».

Пожалкував, що в цю хвилину не мав при собі револьвера. Знав добре, що заки заїде додому, то знайде причину, яка випросить його у смерті.

Олена поралася в їдальні коло буфетів (Мариня викинула черговий коник: як немає добробуту в домі, то нічого й порядки на глянц тримати в ньому), коли без стукоту і привітання увійшла заплакана Меланія Річинська.

Були то перші щирі сльози, що їх побачила Олена на очах Михайлової дружини.

— Так, Гелюню, — хлипала, прикладаючи і без того мокру хусточку до очей, — п'ять кімнат на плебанії, а я — чи повірив би хто? — не маю де виплакатися. Передучора, так, у середу, так мені все допекло, що втекла аж на горище, але й там мене знайшли і… ох… ох… мало дверей не вивалили. А в усьому винен той бовдур Михайло. Йому здалося, прошу тебе, що я пішла туди вішатися. Такі-то гаразди в мене. Ой, нема в тебе «Когутика»? [164] Будь так добра, Гелюсю, скажи Марині, хай мені заварить натуральної кави, але міцної… Не треба, не треба! Я забула, що у вас не вживають натуральної кави. Тоді хай буде чай, але міцний, щоб аж червоний… Ох… ох!.. Голова мені розтріскується! Чекай, куди ти?

Олена підвелася, щоб дати доручення Марині, хоч з таким самим успіхом могла це зробити, не зрушуючись з місця. Дівка й так підслуховувала під дверима.

Олена пішла сама заварити чай для Меланії, а Мариню нишком послала по Катерину і Теофіла.

Після сумного досвіду з Христиною Олена не рискувала залишатись наодинці з украй схвильованою Меланією. З тією творилося щось несамовите. Олена ще не бачила кузину такою позбавленою будь-якого психічного гальма.

Правду мовити, Олена з дня на день чекала гостей з Чугрова, тільки не Меланії, але молодих, які б повинні скласти передшлюбні візити родині молодої і при нагоді запросити на весілля. Речинець шлюбу з якихось там причин відкладався вже двічі, що не доконче було корисним для панни, яка вже раз була заручена.

Коли увійшла Меланія, Олені відразу стало ясно, що з таким виразом обличчя більше годиться запрошувати на похорон, аніж на весілля. Як же ж подалася Михайлова жінка за цей короткий час, відколи Олена її не бачила!

Бідна Меланія не належала до людей, що їх обличчя старість облагороджує і по-своєму робить знову привабливими.

(Боже, якою благородно гарною була тітка Ладикова, власне, у похилому віці! Як гармоніювало біле пухнасте волосся з матовим обличчям і широкими смолистими бровами!)

У Михайлової жінки заповідалося навпаки. Вже перші ластівочки постаріння зраджували ознаки карикатурного спотворення колись правильного, може, й гарненького, але для Олени завжди несимпатичного лиця: зникала симетрія очей, втрачав свою рівну лінію рот, набрякав від вугрів і поширених пор ніс. Зрештою, Меланія вже в тридцять років робила на Олену враження передчасно зів'ялої квітки, хоч Нестор в той час захоплювався божественною формою її довгої шиї.

На фотографіях часів молодості Меланія вже тим була кращою від натури, що та, на портреті, не рухалася і не галасувала.

Згадалося, ніби майнув перед очима давно забутий краєвид: чому ж вона, Олена, не має фотографій з своєї юності? Може, тому, що на лісничівці у Лісках фотографічний апарат був такою диковинкою, як у ту пору автомобіль, а може, ще й тому, що Оленині добрі опікуни вважали, що порядній дівчині вистачить фотографуватись двічі в житті: коли йде до першого причастя і до шлюбу, але за повсякденними клопотами не скористалися і з тих нагод.

«Одні тільки очі сфотографували мене, коли мені було сімнадцять, але чи не побляк в їх пам'яті і той портрет за стільки років?»

Пораючись біля чаю (хоч як дивно, але в домі тільки одна Мариня заварює чай за рецептом доктора Гука), Олена думала про Меланію: що такого могло скоїтись у Чугрові, що так її виколіїло? [165]

Меланія було не раз приїздила до Олени розстроєною. Звичайно причиною її збудженого стану була байдужість преосвященного до долі родин сільських священиків, чи негідна священичого сану поведінка Михайлового сотрудника, отця Голубінки, чи нехлюйське недбальство самого Михайла, але завжди її нарікання скидалися на протест свідомої своїх прав і сили людини, яка спересердя під свіжим враженням дає вихід своєму незадоволенню.

Цим разом за столом у їдальні сиділа нещаслива, морально вбита жінка, яка не знаходила в собі сили хоч частково маскувати своє горе.

Меланія з таким нетерпінням накинулася на чай, ніби в чашці містилися ліки від її нещастя.

Заспокоївшись плачем, а може, й гарячим чаєм, Меланія стала посилати Олені короткі зрадницькі погляди. Напевно, жалкувала, що показалася перед Оленою такою розклеєною. Належала до типу людей, для яких випадковий свідок їхнього падіння це не хтось, якого варто б задобрити, а ворог, якого треба знищити.

— А як же ж тобі ведеться, Гелюню? — питала з зміїною фальшивістю, що не пройшло повз вуха Олени.

Не знаючи, якої відповіді жадає від неї Меланія, Олена вирішила, що краще буде, коли дасть добру.

— Слава богу, все в порядку.

Меланія видовжила шию, мовби вона в неї була на пружині.

— Та що ти кажеш? Все в порядку? — перепитала єхидно.

Олена, як звичайно, зніяковіла. Чи щось не так сказала?

— Ти собі думаєш, що біда тільки до мого дому знайшла дорогу, а твої ворота минула?

— Та й мої не минула, — зміркувала нарешті Олена, що Меланії треба, щоб і вона була нещаслива.

Меланія атакувала далі:

— А ти навіть не спитала, чого я така розстроєна.

— Не спитала, бо думаю, що як вважатимеш за потрібне, то сама скажеш.

— Я тобі скажу, ага, я тобі скажу, — бубоніла, ніби не до Олени, Меланія, шукаючи щось пальцями в себе на блузці, — але аби ти не була така певна, що в тебе «слава богу, все в порядку», то я зараз скажу тобі таке…

Олена вся в страху, не знає, як і чим вибачитись перед Меланією за ту необачну фразу.

— Та я кажу, хто знає, чиє горе більше, твоє чи моє. Ти думаєш, я вже забула, що Неля… можна сказати, за життя закопала себе тим одруженням.

Та вже запізно. Меланія вже скуштувала смаку помсти. Вона якось по-курячому скрутила голову вбік і, щулячи й без того підпухлі від плачу очі, врешті кинула важким:

— Аби ти знала, що мої сльози не впадуть на камінь. А знаєш, через кого плачу? Через твою доньку!

— Через мою доньку? — Олена була до тої степені заскочена, що й не спитала, через котру саме і з якої причини. — Ти плачеш через мою дитину? Господь з тобою, Мелясю!