Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— То що ж усе-таки сталося?
Вініфред спокійно розповіла йому історію з перлами.
— Сомсе, як ти гадаєш, невже він і справді виїхав? Ти ж бачиш, у якому стані він писав цього листа.
Коли Сомс чогось хотів, він завжди намагався власкавити долю, удаючи, ніби не вірить у здійснення своїх сподівань; отож він відповів:
— Та ні, навряд. Можна буде довідатися в його клубі.
— Якщо Джордж там, — сказала Вініфред, — він напевне знає.
— Джордж? — мовив Сомс. — Я бачив його на кладовищі.
— Ну, тоді він, звичайно, сидить там.
Сомс, чий здоровий глузд схвально відзначив сестрину проникливість, сказав нехотя:
— Гаразд, я сходжу в клуб. Ти що-небудь казала на Парк-лейн?
— Я розповіла Емілі, — відповіла Вініфред, яка й досі зберегла шикарну звичку називати матір на ім'я. — Батька розбив би параліч.
І справді, всякі неприємності тепер старанно приховували від Джеймса. Ще раз окинувши поглядом кімнату, наче намагаючись визначити справжнє становище сестри, Сомс вийшов на вулицю і попрямував до Пікаділлі. Надходив вечір — жовтневий вечір, що дихав холодною імлою. Сомс простував швидко, з похмурим зосередженим виразом. Треба покінчити з цим ділом якомога скоріше, він збирався пообідати в Сохо. Довідавшись від швейцара «Айсіума», що містера Дарті сьогодні не було в клубі, Сомс поглянув на цього статечного чоловіка і вирішив запитати, чи є містер Джордж Форсайт. Виявилося, що він тут. Сомс, який завжди остерігався свого кузена Джорджа, що не проминав нагоди покепкувати з нього, пішов слідом за слугою, трохи заспокоєний думкою, що у Джорджа недавно помер батько. Йому, мабуть, припало тисяч тридцять, окрім тих грошей, які Роджер записав на його ім'я раніше і які уникли податку на спадщину. Джордж сидів у віконній ніші й дивився надвір, а перед ним стояла напівспорожнена тарілка з пампушками. Його висока огрядна постать у чорному костюмі височіла майже зловісно, водночас зберігаючи надзвичайну елегантність іподромного завсідника. На його м'ясистому обличчі з'явилася бліда посмішка, і він сказав:
— Здоров, Сомсе! З'їси пампушку?
— Ні, дякую, — промимрив Сомс, погладжуючи капелюха й підшукуючи доречний вираз, щоб висловити співчуття; він помовчав, а тоді додав — Як почуває себе твоя мати?
— Дякую, — відповів Джордж. — Так собі. Не бачив тебе хтозна-відколи. Ти ж не буваєш на іподромі. Як справи в Сіті?
Сомс, відчуваючи, що готується дотеп, вирішив іти навпростець і відказав:
— Я хочу запитати тебе про Дарті. Я чув, що він…
— Дав дьору, гайнув до Буенос-Айреса з кралею Лолою. Тим краще для Вініфред і маленьких Дарті. Ну ж він і тип!
Сомс кивнув головою. Хоч як вороже ставилися один до одного двоюрідні брати, проте коли йшлося про Дарті, вони відчували себе однодумцями.
— Дядечко Джеймс тепер зможе спати спокійно, — провадив Джордж. — Мабуть, він тебе теж обібрав добряче.
Сомс посміхнувся.
— Ага! Ти вчасно роздивився, що це за птах, — приязно мовив Джордж. — Йому пальця в рот не клади. А тепер треба пильно наглядати за молодим Велом. Я завжди співчував Вініфред. Вона мужня жінка.
Сомс знову кивнув головою.
— Я пообіцяв вернутися до неї, — мовив він. — Вона хоче знати всю правду. Мабуть, нам доведеться вжити заходів. Щодо Дарті, це річ певна?
— Певна, як лихварський процент, — відказав Джордж (саме він вигадав чимало чудернацьких виразів, які згодом приписували іншим). — Учора ввечері він був п'яний як чіп; проте сьогодні зранку таки вирушив у плавання. Він пливе на «Тускарорі», — і, видобувши з кишені картку, Джордж глумливо прочитав: «Буенос-Айрес, до запитання, містерові Монтегю Дарті». На твоєму місці я поспішив би з цими заходами. Він остобісів мені за вчорашній вечір.
— Так, — відповів Сомс, — але це не завжди легко зробити.
З виразу очей Джорджа він збагнув, що той згадав про його власну історію; він устав і простяг йому руку. Джордж устав і собі.
— Вітай від мене Вініфред. Якщо хочеш знати, моя порада така: негайно запиши її для участі в перегонах на шлюборозлучний приз.
Біля порога Сомс озирнувся на нього скоса. Джордж знову вмостився в кріслі і втупився у вікно: він здавався таким величезним і самотнім у своєму чорному костюмі. Сомс ніколи ще не бачив його таким тихим. «Мабуть, він усе-таки сумує, — подумав він. — Загалом їм, напевно, припало тисяч по п'ятдесят. Краще нехай би не ділили капіталу. Якщо розпочнеться війна, вартість будинків зменшиться. А втім, дядечко Роджер добре знався на цьому ділі». І на тлі вуличного присмерку перед ним виникло обличчя Аннет: каштанові коси, сині очі з темними віями, свіжі уста і щоки, повні, рум'яні, незважаючи на лондонські тумани, її тендітна постать француженки. «Треба діяти!»— сказав він собі подумки. Біля будинку Вініфред він зустрів Вела, і вони зайшли разом. У Сомса вже давно виникла одна ідея. Айріні опікає його кузен Джоліон; перший крок, який слід зробити, — це поїхати до нього в Робін-Гіл і побачитися з ним. Робін-Гіл! Дивне, дуже дивне почуття викликала в ньому ця назва! Робін-Гіл, дім, що його Босіні спорудив для нього й Айріні, дім, у якому їм так і не довелося мешкати, фатальний дім! І в ньому живе тепер Джоліон! Гм! І раптом він подумав: «Кажуть, що в нього син у Оксфорді! Чому б не взяти з собою юного Вела і не познайомити їх! Непоганий привід! Справжня причина буде прихована, ніхто ні про що не здогадається». Отож, ідучи нагору сходами, він сказав Велові:
— В Оксфорді навчається твій кузен; ти його не знаєш Завтра я хочу взяти тебе з собою, поїдемо до нього, і ви познайомитесь. Тобі це знайомство згодиться.
А що Вел не вельми зрадів із того, то Сомс рішуче додав.
— Я заїду за тобою після сніданку. Вони живуть за містом не дуже далеко. Тобі буде цікаво.
На порозі вітальні він із зусиллям пригадав, що сюди його привели справи Вініфред, а не його власні.
Вона й досі сиділа за своїм бюрком у стилі буль.
— Так воно і є, — сказав Сомс. — Він вирушив до Буенос-Айреса, відплив сьогодні вранці. Нам слід подбати, щоб за ним стежили, як тільки він зійде на берег. Я зараз же пошлю телеграму. Інакше нам доведеться витратити багато грошей В такій справі що раніше почнеш діяти, то краще. Я й досі шкодую, що не… — Він затнувся і зиркнув скоса на мовчазну Вініфред. — До речі, ти могла б довести, що він поводився з тобою жорстоко?
Вініфред відповіла глухим голосом:
— Не знаю. Що означає «жорстоко»?
— Ну, може, він тебе вдарив або вчинив щось подібне.
Вініфред здригнулася і зціпила зуби.
— Він викручував мені руку. А може, послатися на те, що він цілився в мене з пістолета? Чи на те, що приходив такий п'яний, що не міг сам роздягнутися, чи… Ні, я не хочу вплутувати сюди дітей.
— І не треба, — сказав Сомс. — Що ж робити? Звичайно, є така річ, як окреме проживання, ми можемо цього домогтися. Але це тільки окреме проживання. Гм!
— А що воно таке? — спитала знесилено Вініфред.
— Ти живеш сама по собі, а він сам по собі. Ви водночас і одружені, і неодружені. — Він знову гмукнув. Адже це, по суті, його власне прокляте становище, щоправда, освячене законом! Ні, він їй такого не бажає! — Треба вимагати розлучення, — сказав він рішуче. — Якщо жорстоке поводження відпадає, то ми можемо послатися на те, що він тебе кинув. Тепер не завжди доводиться чекати два роки. Ми подамо заяву, щоб суд відновив твої подружні права. Тоді, якщо він не послухається, ми через шість місяців зможемо вимагати розлучення. Звичайно, ти не хочеш, щоб він повернувся до тебе Але суд про це не знатиме. Проте це ризикований шлях, бо він може вернутися. Я б порадив тобі послатися на жорстоке поводження.
Вініфред похитала головою.
— Мені це гидко.
— Ну що ж, — пробурмотів Сомс, — може, ми й не дуже ризикуємо, доки він закоханий у ту дівчину і має гроші. Тільки не кажи нікому ані слова і не плати його боргів.
Вініфред зітхнула. Не зважаючи на все, що їй довелось пережити, вона болісно відчувала свою втрату. І, зрозумівши, що ніколи вже не матиме нагоди платити його борги, вона збагнула глибину цієї втрати з нестерпною ясністю. Життя її зразу стало безбарвним. Без чоловіка, без своїх перлів, без свідомості того, що вона хоробро долає родинні неприємності, їй тепер доведеться стати віч-на-віч із життям. Вона справді почувала себе скривдженою.
