Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Гілленкрок підняв голову з-над планів, встав і позіхнув широко:
— За що? — спитався спокійно: — За що, мої панове?
— За що? — гукнув на його фельдмаршал. — Ви ще можете питатися за що?
Він знов зірвався з місця і став бігати по квартирі, як лев по клітці. Нараз зупинився. Надслухував, а пізнавши хід короля, «Його милість король!» — промовив, стаючи у вояцькій поставі.
Королеві ранився ніс і лице, його повіки були зачервонені, ропилися. Але він цього буцім не чув.
— Але ж бо дефендуються хоробро! — хвалив собі обложенців і затирав руки, буцім це забава, а не справжня війна.
Піпер значуще кашельнув. Реншільд нетерпеливо переступав з ноги на ногу.
— Ексцеленціям не подобається така хоробра оборона? — спитав король, перебігаючи очима з одного на другого. — А я люблю мати діло з хоробрим противником. Бо яка ж це мені емоція, коли я бачу, що ворог б'ється нікчемно. Соромлюсь тоді за його і за себе, за його, що він нездара, а за себе, що з нездарою стаю до бою.
— Веприкові зима сприяє, — завважив Піпер. Король заперечив рукою.
— Зима зимою, — говорив запалюючись. — Але кажіть собі що хочете, а вони таки хоробро б'ються. Знаєте, мене нині кортіло бути з ними, а не з вами, панове, і відбиватися, а не наступати.
З-під вусиків Реншільда то вибігала, то ховалася згірдли-ва усмішка. Аж врешті не втерпів.
— Я також, — сказав, — умію цінити хоробрість, але коли вона доцільна.
— Доцільна? А невже ж буває недоцільна хоробрість? — дивувався король.
— Авжеж, що буває, — обстоював свій висказ Реншільд. — Ось, приміром, тая там банда у Веприку добре знає, що ми все-таки їх мисячу нору візьмемо, пощо тоді деруться, як божевільні, марнучи свої і наші сили. Перед хвилиною сказав я, що коли б я мав рішати…
— То що? — спитав, сідаючи і дивлячись в очі Реншільдові, король.
— То завтра доклав би усіх зусиль, щоб добути цього дідьчого Веприка, а тоді вирізав би всю залогу що до лаби, а команданта повісив би на першій сухій гілляці.
— А ви? — звернувся король до Гілленкрока. Цей замнявся.
— Я, власне, розглядаю плани Веприка і гадаю, що як ми вдаримо від заходу, от тут, де вал трохи нижчий і перерваний в одному місці, то…
— Я вас не о це питаю, — перебив йому король. — Мені цікаво знати, що ви зробили би з залогою та з її хоробрим командантом, коли би так добули Веприк?
Гілленкрок зацукався.
— Ну, кажіть, що? — наглив король.
— Я, я не повісив би його, бо він хоробро обороняє твердиню, яку йому повірив його начальний вожд.
Король кивнув головою.
— Дякую вам, — сказав коротко. — Завтра, панове, ми перериваємо облогу Веприка. — Поклонився кождому зокрема і вийшов.
Відпровадили його поклонами до дверей, а коли прогомоніли відривисті кроки, Реншільд здвигнув плечима.
— Ну, знаєте панове, тут уже всьо кінчиться. Чоловік стає безрадним. Я боюсь, що нашому королеві після перших невдач… — і показав пальцем на лоб.
Гілленкрок вдавав, що не бачив того руху. Піпер розкашлявся, обтер червоною хусткою уста і сопів.
— Що ж ексцеленція на те? — питав, стаючи перед ним, Реншільд.
— Нічого. Тішуся.
Гілленкрокові брови підскочили до половини високого лобу.
— Тішитеся? — наступав на Піпера Реншільд.
— Так, тішуся, — стояв при свойому канцлер. Реншільд розвів руками.
— Боюсь, чи усім нам мороз не вдарив на мозок.
— Не знаю, як кому, а мені ні.
— Вам ні? А чого ж ви тішитеся, тоді, як плакати треба, бо тільки людей погибло і тільки муніції вистріляли на віват, а одного й другого нам бракує.
— Тішуся, — відповів Піпер, — що король вперве рішився відступати. Може, він послухає моєї доброї ради і відступить аж за Дніпро.
XXVIII
Піперова радість показалася передчасною. Король Карло, замість відступити за Дніпро, підступив під Зіньків.
Була це ще менша і ще гірше укріплена твердиня, ніж Веприк.
Замість городських мурів з вежами й башнями, торчав дубовий частокіл, і то повизублюваний. Зіньківці, почувши про похід шведів, наскорі латали його чим могли та як уміли.
Земля замерзла, як кість, ані гадай, щоб поглибити рів або повищити вал. Рів був неглибокий, а вал невисокий.
— Ті люди або дурні, або п'яні, — говорили про зіньківців шведи. — Сором було би нам не добути такої кріпості.
— І добувати сором.
— А все ж таки вони бороняться.
— Навіть з гармат стріляють.
— А кілько-в вас гармат? — питалися шведи, підскакуючи над рів.
— Чотири, але ви більше не варті, — відповідали їм з-поза валу. — Відійдете від нас з тим, з чим з-під Веприка прийшли, лютри!
І з тих чотирьох гармат вони дійсно таки добре дошкулювали шведам. Кожде ядро попадало в ціль. Тільки стріляли зрідка. Мабуть, небагато муніції було.
Король бавився. За кождим цільним вистрілом плескав у долоні.
— Браво, браво! Вони дійсно гарно стріляють. Старі шведські офіцери не на жарти затривожилися своїм улюбленим вождем.
— Чи не твориться з ним щось погано? — шептали собі. — Половина лиця відморожена. Може, йому на мозок б'є?
І дійсно, король виглядав неприродно. Підбігав серед куль під укріплення і стріляв до тих, що з-поза частоколу вигукували незрозумілі для його слова, ілюструючи їх непристойними рухами. Як котрого влучив, то підскакував весело, мов розбавлений школяр.
— Невже ж це король? — сердився Реншільд. — І невже ж це облога города? Це прямо каригідна забавка тоді, як перед нами поважні стратегічні завдання.
— Ні, панове, мені жаль того смішного Зінькова, — сказав король після перших герців. — Пішлемо до них наших людей, щоб по добру здалися.
Але зіньківці навіть балакати з парламентарями не хотіли.
— Або Зіньків від Веприка гірший? — казали. — Як король міг від Веприка відступити, то най і від нас іде. А здаватися не хочемо, бо вепричани сміялися б з нас.
Шкода було й переговорювати з ними, бо були нетверезі.
Таки добре свою хоробрість горілкою підганяли. Ще й до парламентарів за здоровля короля приливали!
— Дай йому. Боже, щасливої дороги! — вигукували.
Тоді шведи підпалили передмістя, чи нарочно, чи стрільном, ніхто не міг сказати.
Король, побачивши пожар, казав удруге до Зінькова післати, бо жаль йому було города, в котрім хотів розтаборити частину своєї армії. Але тим разом велів підшукати якогось дотепного козака, бо свій свого краще зрозуміє.
Зголосився Мручко, котрий і так не любив зі своїми воювати і дуже ніяково почував себе рівно під Веприком, як і під Зіньковом. Почіпив білу хоругов на спис і з двома сурмачами поскакав під городські ворота. Ще й не доїздив, як гукнув вистріл, і ядро перед самим конем зарилося з сніг.
— Гей, що ви робите, хлопи? Чи вам горілка дорешти памороки забила? Бачите, посол від його милості короля їде! — гукнув Мручко.
— Невелика нам честь король! — відповіли йому.
— А кого ж вам заманулося, царя?
— І царя нам до хрону.
— Так же й кажіть. То, може, гетьмана? Я від його імені можу перебалакати з вами.
— Не треба, не треба.
— Веселий ви народ! — сміявся Мручко. — Веселіших я і зроду не бачив. Нікого їм не треба. А як же ви тоді хочете бути?
— Так, як і тепер є, прямо Зіньків і тільки.
— Себто зіньківська Речпосполита?
— А щоб ти знав. Речпосполита. Доволі з нас царів, королів і гетьманів. Пощо нам їх? Невже ж ми собі самі не дамо ради? От бачиш, нема в нас жодного з них і відбиваємося від шведа, а прийде цар, то і його відіб'ємо, а гетьман, то й гетьмана.
— Ну, ну! Дай, Боже, нашому теляті вовка з'їсти, а мені все ж таки здається, що краще б вам послухати моєї щирої ради.
— Краще випий з нами за нашу перемогу та ставай поруч нас, бо нам такого якраз треба.
— Випити-то я можу, бо не від того, щоб випити з такими хоробрими й веселими людьми, як ви, але до вас то таки не пристану.
