Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
— Браво, браво! Вікна звернені якраз на північний захід. Ануте, товариші, чарки до рук!.. Так!.. Дюркльо, відчиняй вікна.
— Не годен.
— Що то значить не годен?
— Вони не відчиняються. Позабивані і попримащувані вапном.
— Так відіб'ємо, — тільки скоро, скоро, бо дванадцята ось-ось!
За хвилину вікна лежали на столі, а на їх місці кільканадцять шведських голов торчало в порожніх рамах, руки з гарячим питвом простягалися на північ, уста ж чекали на знак, котрий мав подати Дюркльо. Цей вдивлявся у свою цибулю:
— Раз, два, три! — і могутнє «Prosit!» понеслося над сонним Зіньковом.
— Prosit, prosit! — летіло в темну зимову ніч назустріч морозним вітрам.
— Ну, так, — почав Леонгельм, вертаючи від вікна на своє місце за столом. — Так і повітали ми новий 1709 рік, так і побажали його нашим дорогим і серцю близьким.
— Подали їм вість, що ще живемо.
— Й не маємо охоти йти в преісподні.
— Не хапаємося.
— Господарю! А давай же нам ті заплакані бабці. Вип'ємо, щоб новий рік був кращий від свого попередника.
— І мудріший.
— Щоб ми вернули до рідного краю та не розставалися з ним ніколи.
Господар розливав по чарках столітнє угорське вино, від якого в тілі робилося тепло, а на душі весело.
Але веселість не тривала довго. Навіть Драке, звичайно рівно хоробрий у бою, як дотепний у товаристві, даром силувався на дотеп. Українська туга полонила серця лицарів шведських.
— Так воно, так! — зітхали, згадуючи своє минуле. Дюркльові захотілося пісні, і дівчата співали українських сумовитих пісень. Голоси мали гарні, і чуття їм теж не бракувало.
— Як подібні їх пісні до наших, — дивувався Дюркльо.
— Особливо до норвезьких, з гірських околиць.
І здавалося шведам, що це їх рідна пісня прийшла до них в гостину, тільки втомлена далекою дорогою і тому змінена дещо.
До дівчат навіть Драке не підступав ближче. Біля кождого сиділа тепер якась дійсна або тільки вимріяна, з очима, як цвітучий лен. і з косою, як льняне повісмо. Мовчки розмовляв з нею.
Леонгельм почував непереможну хіть філософувати, як іноді його король і вожд. Тримав сотника Горна за третій блискучий ґудзик на синьому каптані, впевняючи його, що воно неважно, чи чоловік живе на цьому світі, чи на другому, а важно, чи він взагалі живе, чи так йому тільки здається, бо «хто і яку запоруку дасть мені, чи те все, до чого прикладаємо таку велику вагу, навіть слава, так, навіть слава, за котру ми кров нашу кождої хвилини пролити готові, чи все воно не мана якась, не дур голови, подібний до того, котрий окривається в отсій мохом порослій пляшці. І хтозна, чи перейшовши за межі нашого земного життя, ми не похитаємо головою і не промовимо з жалем: «Боже ти мій. Боже, який же я був дурний!»
Його туманні міркування перервав гомін стрілу.
Навіть найхоробріший вояк, що привик до гарматного реву, як до колискової пісні, здригнеться, почувши гук стрілу серед нічної тишини.
Драке вискочив з хати і вернув за хвилину.
— Застрілився… — промовив, безрадно махаючи рукою.
— Хто?
— Хорунжий Вільд.
Як внесли хорунжого Вільда до хати, то він ще тримав судорожне в одній руці задимлену пістоль, а в другій останній лист від своєї любки.
— Чорна паня… йде білими полями… за нею червоні сліди… — лепетів синіючими устами. Здивовано глянув на своїх товаришів, на пляшки і чарки, на двоє перестрашених дівчат, і сумно-згірдлива усмішка закам'яніла на його устах.
Леонгельм пустив блискучий ґудзик Горна.
— Це був погляд з другого світу. Бачив?
XXX
В тиждень пізніше частина шведських військ знов підступила під Веприк. Реншільд сердився.
— Захотілося королеві того Веприка, як дурному печеного леду.
— Веприк нам конче треба добути, — пояснював генеральний квартирмайстер Гілленкрок.
— Чому?
— Тому, бо якщо наші головні сили мають перейти у Зіньків, так годі, щоб під боком торчала нам ворожа твердиня.
— Не розумію, чого ми якраз маємо переходити в Зіньків, чому не оставатися нам у Гадячі, де й так залишили ми табор і головну канцелярію військову. Чим мені Зіньків кращий від Гадяча? От, яке їхало — таке здибало.
Гілленкрок попросив його до карти й пояснював, чому Зіньків від Гадяча кращий.
Реншільд заспокоївся.
— Так. Але ж тоді треба братися енергічно до діла, бравурно, а не посилати до якогось там шотландського офіцерика лист з уклінним питанням, чи не був би він ласкав здати своєї гумористичної твердині. Баталіони розженуться, наберуть запалу і нараз: гов! бо трубачі з білою хоругвою пішли до твердині. Це ж діточа забава! Пощо?
— По те, щоб даром не проливати крові й не марнувати пороху, котрого в нас і так не дуже-то багато.
— Але ж ми згори знаємо, що нам командант Веприка відповість.
— Ми всі згори знаємо, що помремо, а все ж таки не зрікаємося приємності жити.
— Фі! — свиснув Реншільд і в цю мить ухопив Гілленкрока за рукав та потягнув його до вікна.
— О, бачите, бачите?
Їздці, що вертали з твердині, похилили білу хоругов униз, — значиться, дістали відповідь неприхильну.
Командант Веприка писав, що він високо цінить лист з мирним предложенням, який йому зволив прислати його милість король, але твердині здати не може, бо це противиться його розумінню офіцерської честі. Що ж до погроз, що буцімто добутий Веприк тяжко спокутує свою упертість, то він, як командант Веприка, не дуже тієї погрози боїться. Король, який так високо цінить лицарську честь і відвагу своїх людей, не може не доцінювати тих самих прикмет у людей свойого противника.
Король прочитав цей лист, писаний дуже здержливо і з формального боку бездоганно, і усміхнувся:
— Краще з мудрим згубити, ніж з дурним знайти. Люблю мати діло з хоробрим противником. Та, на жаль, нам нічого другого, мої панове, не остається, як дальше добувати Веприк…
І знову загули гармати.
Мороз пустив і вітер ущух. Політував білий рідкий сніжок.
— Стелиться нам дорога на другий світ, — почав молодий хорунжий Бегель. Та ще він тих слів не скінчив, як свиснула куля, і він повалився горілиць.
— Бог з нами! Бог з нами! — загуло під мурами Веприка.
— Гурра! Гурра! — лунало з-поза мурів.
Шведські баталіони то підсувалися до ровів, то подавалися назад під градом куль; які сипалися з окопів.
Обложенці стріляли цільно, але не густо, облягаючі також муніції не марнували. Видно, що в одних і других не було її багато. Артилерійна антифона рівно ж не гула надто грімко. З Веприка тільки чотири гармати посилали кулі на шведів.
Шведи з вісьмох відповідали. Тоді король післав до Гадяча по більше. А між тим зообилося темно.
— Чорна паня йде білими полями, — сказав сотник Горн, витираючи об сніг закервавлену шаблю.
— І лишає червоні сліди за собою, — додав Драке, показуючи на трупів, котрих санітари збирали по полі.
Воєнні священики розгрішували умираючих і благословили трупів хрестами.
Командант Веприка, користаючи з темної ночі і з легшого морозу, велів вали й мури обливати водою. Варили в казанах сніг і окріп виливали на острокіл, на городські ворота — кругом.
В шведській начальній квартирі панував дивний настрій. Крім Гілленкрока, Левангавпта і ще декількох вищих старшин, що, не розговорюючи багато, сповняли прикази свого вожда, всі почували себе ніяково, прямо глупо. Не можна сказати, щоб сумнівалися в успіх свого оружжя, привикли здобувати не такі твердині й розв'язувати не такі стратегічні завдання, а все ж таки щось їх по серці, ніби миш, шкребло.
— Король побільше гармат післав.
— Більше муніції змарнує.
— А що ж йому робить? Відступати?
— Хай би був не приступав.
— Коли ж до його — приступає.
— Скажіть це йому!
— Заспокійтеся, панове, — почав Левенгавпт. — Завтра Веприк візьмемо!
