Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Попик змерз і почав на ходу терти руку об руку, зорі в нього над головою тихо гасли.
Тоді спинився він серед вулиці, задер голову туди, де вже зовсім синьо світилося небо, аж бриль йому зсунувся з голови. Підхопив того бриля, поклав на землю, а сам знову задер голову, тільки вже стоячи навколішках. Ловив дрижаки, і його вуста ворушилися, віяв на нього легіт, а руки зводилися. Потому ударив попик поклін, один і другий, притисся лобом до каменю й так завмер на хвилю. Потім устав і струсив порох з колін. Десь далеко в просторі тужливо заіржав кінь, і це самотнє іржання, розбите на тисячки лун, довго відгукувалося чи з одного, чи з другого боку.
Тоді попик утер сльозу, що йому вибив на око вітер, і, наклавши бриля, пішов швидше. За хвилю він уже біг підтюпцем, важко бухаючи чобітьми, з грудей йому виривався сипкий віддих, як хрип, рот його був розкритий, а очі широко розплющені. Він біг так доти, доки не закінчилася вулиця і не ліг йому перед очі великий, залитий вогким туманом майдан уже трохи запалив, хоч і неглибоко, землю.
Люди підстрибували, махали руками, а коли напружив попик очі, побачив, що вони й одягнені однаково: синій каптан і зелені штани, жінки мали сині, як і туман той, корсетки і зелені сукні. Грали музики: один на скрипку, другий на лютню, а третій дзвонив бубонцем. Жінки скакали, підіймаючи над землею пучками важку тканину спідниць, а чоловіки крутились навколо них, наче бджоли коло стільників. Притупували всі водночас і знову кидались у вихиляси. Жінки наче одмахувались од партнерів, збиваючись у гурт, але чоловіки прискакували з притупцем і розбирали цей гудливий, збитий докупи жіночий рій. Знову вихилялися парами, крутилися синьо-зелені корсетки та сукні — в рухах людей вгадувалася трохи неприродна завченість.
Попик обходив майдан по крайці, що лишалася між ямою й будинками, з-під ніг йому осипалася земля, і він, щоб не впасти, хапався за виткі рослини на стінах. Ламалися під пальцями, як гарбузяччя, зрештою, росли тут і гарбузи, великі, смугасті і дивовижно роздуті. Кілька з них зірвалося й покотилось у яму, збивши з ритму кілька пар.
Попик став, розіп’ятий на стіні, тримався за крихке бадиляччя, і очі його з синіх стали чорні. Вуста його ворушилися, а борода тремтіла. На нього, однак, ніхто не зважав, тоді він закричав туди, вниз, де безнастанно крутилася й товклася юрба:
— Гей, люди! Це я вам кажу: зупиніться! Розкажіте один одному про лихі вчинки ваші й покайтеся. Сущий послав мене до вас. Я пізнав печаль вашу віковічну, а коли ви зупинитеся, спробую вивести вас звідсіля. Я поведу вас у землю гарну й простору, де тече ріками молоко і мед. Вона недалеко, ця земля, отут за стінами вашими. Там, люди, степ широкий та безмірний, і ви здолаєте розорати той степ. Набудуєте інших міст і інших сіл — житимете там, як добрим людям подобає. Любов’ю житимете до світу цього й людей!..
Юрба, однак, танцювала. Захлиналася скрипка, дзвонила невгавуще лютня й захлинався, мов шалений, бубонець. Глухо стогнала земля, і яма на очах у попика западала все глибше й глибше.
Тоді старий знову почав пробиратися по крайці між ямою та стінами. Бриль його зачепився за бадилля й покотився вниз, ноги танцюристів миттю його підтоптали, вмісили в землю, і з-під ніг ледве вирвалося двоє червоних метеликів. Закружляли вони швидко-швидко над юрбою, замахали крильцями і, стаючи все менші й менші, повільно розчинилися в уже зовсім голубому небі.
Виходив у розчинені навстіж ворота й озирався. За ним не йшов ніхто, бігло тільки мале лахмате цуценя. Небо вже остаточно погасило зірки, тільки блідий серпик місяця ще тремтів, наче переляканий. Трава, через яку пішов старий, відразу ж змочила йому чоботи й рясу, і мокра тканина плескалась об шкіру.
Попик ішов все швидше. Звів обличчя, задерши бороду, і, здавалося, не бачив перед собою ні світу, ні дороги.
Схід уже світився. Кілька червоних хмар, схожих на велетенських метеликів, махали там, біля сонця, легкими крильми. Небо ояснювалося од чудової пожежі, і цей вогонь спалив остаточно такий недоладний у цьому небі місяць.
Попик ішов не озираючись. Це була та ж таки заросла травою дорога, якою приїхав він сюди; крок старого став сягнистий, часом він і підбігав, а за ним котилася кругла й моторна грудочка собачати.
Дві сльозини скотилися із синіх, як цей ранок, очей. Застигли двома голубими кришталиками в зморшках старого, і, коли сонце осяяло світ, у кришталиках тих заграли маленькі веселочки.
Лише тоді попик озирнувся. Побачив раптом у тому місці, де тільки-но було місто, озеро серед степу. Купалось у тому озері ясне сонце, наче хто мив у ньому золоту мису, і літала над водою самотня біла мева. Кричала тужливо й падала грудьми на воду. Тоді знову зринала догори і там, серед невимірної голубіні, спалювалася яскраво-білим непорочним вогнем.
Білий, як лунь, чоловічок стояв на зарослій травою дорозі. Сині його очі, окреслені сивими бровами, спокійно зорили на те видиво, що хиталося попереду, легенький вітерець ворушив білим і рідким волоссям. Глуха навколо безлюдь, тільки невгамовні жайворонки били в свої дзвінки, і тиша стояла первісна — тиша, як тканина блаватна. Білі вії чоловічка покліпували, а коло його ноги лащилося, повискуючи, мокре од роси і змерзле біле собача.
1977
Чорна кума
Ішов по дорозі, загорнений із ніг до голови в туман, і від того йому зовсім не було тепло. За ним біг, майже розтоплюючись у сивому молоці, малий песик, якому так само було холодно, як і господареві.
— Чи ж будемо сьогодні їсти? — спитав песик захекано.
— Одне тобі на думці, — сказав Іван. — А мені сьогодні інше в голові.
— Ви, люди, вигадуєте собі клопіт, — сказав песик і аж задихнувся од туману. — Кому вони потрібні, оті куми й хрестини, коли на стіл нічого поставити?
— Через це люди й не хочуть до мене йти, — сказав Іван. — Сам бачив, обійшов я цілу вулицю, і всі від мене кирпу вернуть. Ось ти, такий мудрий, що й говорити по-людському вмієш, порадив би мені, де знайти тих кумів. Хочу я жити по закону…
Песик мовчав. Він подумав, що вчора поживився тільки сухарем та кісткою, яку знайшов, коли лазив по вулиці. А ще він подумав, що коли було б над землею сонце, а не цей клятий туман, то й голодному стало б веселіше.
— Мовчиш, — сказав Іван, — а чого? Немає в тебе слів на мій клопіт, немає їх і в мене…
Спинився й подивився перед собою. І побачив клубасту кулю, всередині якої горів кволий вогник. Той вогник не освітлював нічого, а тільки цвів, як золота квітка.
— От ми й додому прийшли, — сказав Іван, переступаючи перелаз. — А поміг би знайти мені кума й куму, то поїв би сьогодні гаразд. Хрестини — то велике свято в людей…
Песик гавкнув. Печально й дзвінко — від голоду він уже й по-людському говорити не міг. Чоловік тим часом одчинив двері, які зарипіли голосно й іржаво: там, де горів вогник із золотою шапкою, лежала після пологів його жінка.
— Таки не привів ти людей? — спитала вона.
— Ніхто не хоче. Ходив по них і вчора, і ниньки, і ніхто не йде…
— Піди до Стрижів, — сказала жінка.
Пропадала зовсім у сутіні, адже вогник на столі зовсім не світив; Іван тільки бачив, як поблискують її очі.
— Не палила б даремно світла! — сказав.
— Коли ж боюся без світла, — відповіла вона. — Щось тоді по кутках пищить та голосить! — Вона знову подивилася на нього із сутіні, і він побачив її сльози. — Піди-но, чоловіче, в Стрижі, може, хоч звідтам кого приведеш. А ні, то, може, діда по дорозі здиблеш чи кого, щоб дитина не лишалася без хреста.
— Я увесь вимок, — сказав він. — Річка онде від мене тече!
Вона подивилася й побачила: від нього й справді тече річка. Тече й пропадає в тумані, що вже й вечором став, і таки жаль їй стало посилати його в ту неоглядну тьму. На серці в неї світлів вогник, майже такий, як і той, на столі, і цей вогник було запалено зовсім недавно. Іван тоді торкнувся її серця і засвітив його, оце від того й дитина в них знайшлася. Вона так любила ту дитину, що не могла сидіти в темені, а даремно палила світло, і це неправду вона сказала, що боїться, — хотіла на сина дивитися. Той же, котрий дав їй оце щастя, стояв стовбуром у дверях, печальний і мокрий, текла від нього й пропадала в темряві сива ріка, і по ній пливли, мов ясні пухнасті кульки, їхні пережиті разом дні.
