Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
Тоненька, як нитка, усмішка зів’яла на її лиці, дівчина ступила до сусіди й поцілувала його в уста…
Голосно ляпнула лопатка — жмурко ткнув пальцем у груди найближчого молодика…
— Гей, Маріє, — гукнув вимащений у сажу чоловік. — Ходи поцілуйся з паном, ходи!..
Марія, темне й тепле дівчатко, вийшло, дрибуляючи, до «пана» і засоромлено опустило оченята. Щоки її запалали, а вуста легенько відслонилися. Кинулася притьмом до дядька і не так поцілувала, як вколола його губенятами.
— Гей, Ольго! — вдруге проголосив «пан». — Ходи поцілуємося…
Довгоноса дівчина теж цілувалася. Ішла від одного чоловіка до другого, і її вуста полум’яніли, як жар. І диво дивне сталося з тою дівчиною: чим більше цілувалася, тим гарнішала. Знала про це і палала щасливим вогнем…
— Тихо мені, тихо! — плеснула в долоні немолода жінка. — Ану-те, ниточки!..
— Гей, Галько, — виголосив «пан». — Ходи-но поцілуємося!..
Щось затремтіло ледь-ледь: стіни, підлога і вогники свічок. Начебто земля зітхнула чи пробудилася. Люди раптом змовкли: жінка зі снопиком ниток у руці; «пан», що цілував дівчат; хлопці, що били лубка; скинула маску «корова» — була це дівчина; господиня перестала плакати, а господар її утішати; вусатий родільник сів на долівці, а баби, що йому «допомагали», розскочилися; звелася «убита» «баба», а «дід» підійшов і обійняв її за плечі. Покинув свій трон король, пройшовся по залі і раптом засвітив до попика чорним обличчям.
Попик одвівся від книги, але не переставав проказувати віщих слів. Всі мимохіть прислухалися до його мови — дивна тиша запала в залі. Попик бачив ці мимовільно перестрашені лиця; бачив він біля ватр чоловіків, що звелися на ноги. Не спинилися тільки танцівники на майданах: розкривали роти, ойкаючи шалено, тупотіли ногами, сплітаючись ув обіймах, і розпліталися, махали руками й похитували головами. Дивно вихудли за цей час — гарячково світилися їхні очі, а щоки позападали. Не спинялися, однак, ні на хвилю — били й били підборами, і майдани стали уже, як круглі чаші…
Попика знову ніхто не слухав. Хлопці вдарили лубка, поруч грали в перстенець; ружана скидала з себе капу — коров’яча маска валялася біля її ніг. Жінка з клубком ниток плеснула в долоні, і до неї зі сміхом злетілися хлопці й дівчата. Тримала нитки у витягнутій руці, а молодята похапали нитки вустами. Тоді розтислася долоня, і весь гурт виявився зв’язаний попарно. Пари бралися за руки й дивилися одне на одного, сходилися повільно, обіймалися, притискалися щільно і вклеювали вуста в уста. Тільки очі дивилися пильно й серйозно, відбиваючи в чорних зорках круглих і потворних чоловічків.
Парубки, що грали в перстенець, посідали один на одного: один ставав конем, а другий вершником. Коні брикали, а вершники летіли опроміть головою. Після того вершник ставав конем, а кінь вершником — їхала з одного кутка зали в інший чудна кіннота…
Ходила з зав’язаними очима дівчина Марія, витягувала вперед тендітні долоньки і розводила ними в повітрі. Від її рук увихалися юрливі чоловічі й жіночі постаті; Марія раптом спинилася серед зали і зірвала з очей пов’язку.
— Господи! — сказала вона тихо. — Задихнутись можна!..
Король ходив по залі, світячи білками очей. Закладав у лучок патички з реп’яшими головками і стріляв ними у волосся дівчат. Дівчата зверескували й починали виривати реп’яхи, король при цьому зупинявся й розводив у беззвучному реготі рота.
— А де наша Смерть? — спитав раптом він.
Тоді, мов на команду, розчинилися двері, і стала в них висока біла постать зі світлим волоссям і в білій масці. Ясна одежа її заструмувала в такт ході, а в руці затиснуто білого сувоя.
Дивна тиша зависла в залі. Чути стало, як тріщать свічки і як листає книгу попик. Зрештою, він склав її, звівся, наклав на голову бриля і неквапно рушив до виходу.
Тоді й прокотився по залі мелодійний голосок:
— Степане, Іване, Маріє, Панасе, Галино, Ельжбето, Раїно, Северине!
Приречені вийшли з юрби і стали, світячи очима й усмішками.
— Ви мертві! — проказав дзвенячий голосок.
Хлопці й дівчата падали. Кумедно махали руками й ногами і пирскали при тому сміхом…
Попик ішов через юрбу, і йому мимохіть давали дорогу.
— Павле, Петре, Никодиме, Сильвестре, Оксано, Ганно, Зінько, Параско!
Вийшло ще восьмеро, і ніжна ручка махнула перстом:
— Ви мертві!
Приречені попадали навпереміш із лежачими…
Попик ішов важкою, втомленою ходою. Обличчя його посіріло, а очі стали як каламутна вода.
— Дай-но, дочко, я вийду звідсіля, — сказав він Смерті самими вустами.
— Не пускай його, не пускай! — закричали звідусіль веселі голоси.
Але Смерть відступила. Старий зирнув на неї, і на мент його очі знову чудовно зацвіли. Тоді Смерть зірвала з лиця білу маску, і попик уразився, яке чудове і яке перестрашене обличчя на нього подивилося.
— Мені страшно, отче, — прошепотіла дівчина. — Може, нам не гратись у цю гру?
— Свічення ваше, — сказав попик. — І ви маєте його вершити!..
Він вийшов у двір, де горіли ватри і сиділи довкола них чоловіки. Розмовляли про щось поважно, розмірено похитуючи головами, і їхні велетенські тіні гойдалися на прямовисних безвіконних стінах.
Попик ішов поміж тих вогнищ, маленький і білий, у світлій полотняній рясі, його руді чоботи човгали по кам’яних плитах, що ними було вимощено подвір’я, червоне сяйво обливало зусібіч цю чудну постать у потріпаному брилі, і метелики на тому брилі раптом змінили барву: стали червоні, як жар. Почервоніла й попикова одежа, чоботи його й обличчя — тільки очі сяяли синім вогнем, був той вогонь терплячий і милостивий.
До нього підійшла висока жінка в брунатній одежі. Перехилила штофик і налила чарку.
— Не погребуйте, панотче, — сказала спокійно. — Призволіться, коли ваша ласка!
Попик спинився. Узяв чарку і ковтнув те, що було в ній.
— Це, отче, за вас, — проголосила жінка. — А тепер випийте ще за нас!..
Цю чарку попик пив повільно. Ледь-ледь цідив крізь зуби і дивився пильно на жінку.
— Як довго ви за нас п’єте! — засміялася вона.
Попик, однак, не поспішав. Пив і дивився: чоловіки коло ватр також пили. Пили й жінки, що збились віддалік купкою. Цідив горілку крапля за краплею, жінка біля нього перестала всміхатися і дивилася на нього печально; з лівої руки він побачив чорні лахматі тіні, що ковзались по голих цегляних стінах, з правої руки темніли відчинені двері, а в них, далеко в глибині, світилася, осяяна вогнем свічок, дівоча постать із сувоєм у руках. До нього долинув мелодійний, як золотий дзвоник, голосок, що вилічував імена, чулося гупання мертвих тіл, а він усе пив і пив.
— Так ви, отче, до ранку питимете! — сказала жінка.
Але він іще пив. Червоні метелики встигли за цей час облетіти увесь двір і повернулися назад на бриль, очі старого дивилися повз жінку і поза ці стіни — там, у небі, побачив він тонко засвічену хмарку. Вже й справді світало: прозорий, як дим, сутінок спадав на місто і цих людей.
Тоді попик допив чарку. Мовчки повернув жінці й рушив далі.
Жінка, однак, не задовольнилася. Наздогнала й зачепила його.
— Отче, га?
Подивився на неї, не зупиняючись.
— Чого ви так довго пили, отче?
— Багато вас, — сказав попик. — Дуже багато…
Ішов залитими тремкуватим світлом вулицями; були це ще сутінки, що розпадалися, як порізані нитки. М’яка прохолода струмувала від широкого неба, що розлилося над головою і ще ледь поблимувало трепетними зорями. Висів там рогатий місяць, виблідлий і втомлений від цілонічної роботи; вулиця, по якій ішов, була порожня, і кроки його, як повільно він не ступав, розлунювалися навкруги. Курява була прибита щедрою росою, що впала з того-таки вологого неба, і виткі рослини, що пообплітали стіни будівель, вогко світились у ненадійному світлі. Свіжий легіт ворушив листя, і здавалося, що стіни монотонно похитуються. Червоні метелики на брилі міцно спали, а звіддалік, куди він і простував, чувся одноманітний дружний тупіт, начебто біг у степ зморений од нічного попасу кінський табун.
