Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Справжньому спортсменові байдуже до грошей, — бувало, казав він, позичаючи двадцять п'ять фунтів, коли не було надії взяти п'ятсот.
Багато в чому Монтегю Дарті був прецікавою особою. Як казав Джордж Форсайт, він був справжнє «чудо».
Настав ранок знаменного дня перегонів, ясний і сонячний, — ранок останнього дня вересня, і Дарті, який приїхав до Ньюмаркета напередодні ввечері, вбрався в новісінький картатий костюм і зійшов на трибуну подивитися, як його половина кобили розминається легким чвалом. Якщо вона прийде перша, він покладе собі в кишеню кругленькі три тисячі фунтів — мізерна винагорода за тверезість і терплячість протягом багатьох сповнених надій тижнів, коли її готували для перегонів. Але поставити більшу суму він ніяк не міг. Може, йому змінити ставку на вісім до одного, як сьогодні оцінювали її шанси? Ця думка не йшла йому з голови, а тим часом у небі виспівували жайворонки, зелені горби духмяніли травами, і гарненька кобилка бігла по колу, задираючи голову, лискуча, як шовк. Зрештою, якщо він програє, то платити доведеться не йому, а коли змінити ставку, виграш зменшиться до півтори тисячі — цих грошей навряд чи вистачить, щоб придбати танцівницю. Але ще дужче спонукав його до ризику нестримний запал, що був у крові всіх Дарті. І, повернувшись до Джорджа, він сказав:
— Швидконога як вітер. Інших вона пережене за іграшку Я витрушую гаманця.
Джордж — він поставив потроху на кількох коней і мав виграти, хоч би там як, — посміхнувся до нього згори вниз, високий, тілистий, і мовив:
— Ого-го, який гарячий!
Джорджеві довелося пройти тяжку науку в Роджера, що завжди давав йому гроші з гіркими докорами, і тепер, коли він звикав до ролі власника, його форсайтівські інстинкти стали йому в добрій пригоді.
В житті людей бувають хвилини розчарувань, які чутливий оповідач воліє оминути. Досить сказати, що надія розвіялася. Запонка прийшла у хвості. Дарті втратив останню сорочку.
За час поміж цими подіями і тим днем, коли Сомс попрямував на Грін-стріт, чого тільки не сталося!
Коли людина з нахилами Монтегю Дарті багато місяців підряд стримує себе з благочестивих мотивів і не дістає за це винагороди, вона не проклинає бога і вмирає, а проклинає бога і живе на лихо своїм ближнім.
Вініфред, жінка відважна, хоч, може, трохи занадто світська, яка терпіла витівки свого чоловіка рівно двадцять один рік, ніколи не гадала, що він здатний на вчинок, якого тепер допустився. Подібно багатьом дружинам, вона вважала, що знає в ньому все найгірше, проте вона ще не знала його в сорокап'ятирічному віці, коли він, як то взагалі властиво чоловікам, відчув: зараз або ніколи. Оглядаючи другого жовтня скриньку зі своїми коштовностями, вона з жахом помітила, що зник вінець її жіночої слави — перли, які Монтегю подарував їй вісімдесят шостого року, коли народився Бенедикт, і за які Джеймсові довелося заплатити весною вісімдесят сьомого, щоб уникнути скандалу. Вона відразу сказала про це чоловікові. Той зневажливо відмахнувся. Знайдуться! І тільки тоді, коли вона гостро сказала: «Гаразд, Монті. Я сама піду в Скотленд-Ярд», — він погодився з'ясувати цю справу. Та ба! На жаль, тверду рішучість здійснити великий задум часом зводить нанівець пиятика. Того вечора Дарті повернувся додому пізно, набравшися так, що йому було дарма все на світі, і він уже нізащо не міг утримати язика за зубами. За звичайних умов Вініфред просто замкнулася б у спальні, поки він проспиться, але болісна турбота про долю перлів змусила її дочекатися чоловіка. Витягши з кишені невеликого пістолета й тримаючись за обідній стіл, він одразу повідомив її, що йому начхати, чи вона є н-на світі, поки вона д-дає йому с-спокій; але йому життя д-давно набридло. Вініфред, тримаючись за протилежний бік столу, відповіла:
— Годі блазнювати, Монті. Ти був у Скотленд-Ярді?
Приставивши револьвер собі до грудей, Дарті натиснув кілька разів на гачок. Револьвер був незаряджений. Жбурнувши його додолу з прокльоном, він промимрив:
— 3-заради дітей! — і впав у крісло.
Вініфред підняла револьвер і дала чоловікові содової води. Напій подіяв на нього магічно. Життя його роз-збите. Вініфред ніколи його не роз-зуміла. Якщо він не має права вз-зяти перли, які він с-сам їй подарував, то хто ж має? Він віддав їх тій дівчині-іспанці. Якщо Вініфред з-заперечує, то він переріже їй горлянку. Що ж тут такого? (Саме тоді, мабуть, і вжито вперше цей славетний вислів, бо з темних джерел походять і найкласичніші сентенції).
Вініфред, яка пройшла важку науку стримувати себе, глянула на нього і сказала:
— Дівчина, іспанка? Ти маєш на увазі ту дівку, що її ми бачили в «Пандемоніумі»? Ну, то ти, виявляється, злодій і мерзотник.
Це була остання крапля, якої не спроможне було витримати його переобтяжене сумління; не встаючи з крісла, Дарті схопив дружину за руку і, згадавши подвиги своїх хлопчачих літ, почав її викручувати. У Вініфред очі налилися слізьми, але вона витерпіла тортури без жодного звуку. Дочекавшись миті, коли він ослабнув, вона випручала руку; потім, відступивши на той бік столу, сказала крізь зуби:
— Ти, Монті, перейшов усі межі.
(Напевно, саме тоді цей вираз був ужитий вперше — так під тиском обставин формується мова).
Залишивши Дарті, у якого на чорних вусах виступила піна, вона пішла нагору, замкнулась у своїй кімнаті, потримала руку в гарячій воді, лягла в ліжко і цілу ніч пролежала, думаючи про свої перли, які тепер прикрашали чужу шию, і про винагороду, яку, напевно, дістав за них її чоловік.
Світська людина прокинулася, відчуваючи, що вона втрачена для світу, і невиразно пригадуючи слова про перейдені межі. Іще не розвидніло, і Дарті з півгодини просидів у кріслі, де він спав, — мабуть, то були найнещаслйвіші півгодини в його житті, бо навіть для Дарті в слові «край» було щось трагічне, а він знав, що дійшов до краю. Ніколи вже йому не доведеться спати в своїй їдальні і прокидатися від ранішнього світла, що просочується крізь ці завіси, які Вініфред купила у Нікенса і Джарвіза за Джеймсові гроші. Ніколи вже не доведеться їсти приправлені прянощами нирки за; цим столом з палісандрового дерева, вилежавшись у ліжку і прийнявши гарячу ванну. Він витяг свій гаман із кишені фрака. Чотириста фунтів п'яти— й десятифунтовими банкнотами — залишок грошей за його половину Запонки, проданої вчора Джорджеві Форсайту — вигравши чималу суму на перегонах, той не мав до кобили неприязні, яка охопила Дарті. Післязавтра балетна трупа вирушає до Буенос-Айреса, і він теж поїде. Відплата за перли була ще попереду; його почастовано тільки закускою.
Він прокрався нагору. Не насмілюючись прийняти ванну і поголитися (до того ж вода, мабуть, холодна), він перевдягнувся і тихенько склав усе, що міг. Жаль було залишати стільки пар лакованих черевиків, але завжди доводиться чимсь жертвувати. Потім, узявши в руки по валізі, він вийшов на площадку сходів. У домі було зовсім тихо — в домі, де народилося четверо його дітей. Дивне відчуття пройняло його біля дверей кімнати його дружини, в яку він колись був закоханий, якщо й не кохав її, і яка сказала, що він перейшов усі межі. Він роз'ятрив собі душу цим висловом і рушив навшпиньки далі; але минути сусідні двері було важче. Це була спальня його дочок. Мод у пансіоні, але Імоджен спочиває там, і запухлі очі Дарті зволожилися. З чотирьох його дітей вона найбільше схожа на нього своїм темним волоссям та імлистими карими очима. Саме розквітає, гарне дівча! Він поставив на підлогу обидві валізи. Його шпигнула думка, що він, по суті, зрікається батьківських прав. Світанок осяяв його обличчя, на якому відбивалося щире хвилювання. Ні, він не почував фальшивого каяття, його хвилювала справжня батьківська любов і сумна думка, що «вже ніколи більше…». Він облизав губи, і нерішучість спаралізувала на мить його ноги в картатих штанях. Важко, ой як важко подумати, що тебе примушують залишити твій рідний дім.
— Отуди к бісу! — промимрив він. — Ніколи не думав, що до цього дійдеться.
