Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (книги полностью бесплатно .txt) 📗
Обід скінчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїнові — і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась «скромность» річі предводительского сьінка»...
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій «комедії» — і, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись.. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря.
Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала...
— Поїхав! — у один голос сказало кілька душ.
— Хороший чоловік!..
— Чудесний... хоч і молодий... А розумний — не кат його взяв!
— Та ще б! Правовід та не розумний... Ну, звісно: благородне дитя...
— А коли б воно нам не нашкодило, — увернув хтось неймовірний.
— Хто він? — оступивсь Кряжов. — Ніколи! Ні зроду-віку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці — по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! — Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
— Ну, коли так, то безпечно! — в один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка' з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
—Чим? — пита Чіпка.
— Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли — ледве дише.
— Гм... А що у вас чувати доброго?
— Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловік з двадцять наїхало, — та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою... «Так... так! — думає він. — Оце ж воно йому й ікнулося!..»
Порозпрягав він коней; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали... Все то хазяйські клопоти. Чіпці байдуже до всього того! Він навіть не дослухається... У його тепер свої клопоти, — не обберешся їх...
Ходить він по двору — нудно; увійде в хату — хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди. життя... Ось і Максим лежить — перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... П'яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаються в пам'яті панські комори: про них нагадали в земстві... пригадався сторож... І сторож, і Максим качались перед ним, божевільне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути... Так ні!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... «Воно мені нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони в один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено, — один забувся про його, наче спокутував, а мені — нема ні забуття, ні спокути... І не карали — винуватий... Де ж та правда на світі?!.»
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла вже й Мотря.
Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвір, знадвору в хату.
— Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?
— А вам спиться? — неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу — і злякалося.
— Спиться ж... — ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
— Ну, то й спіть, коли спиться, — м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву...
У хаті. темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...
— Мамо! — обізвавсь Чіпка.
— Чого, сину?
— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!
— Господь його знає, сину. Коли більше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є...
— Ні, мамо... Видно, ніколи не було тієї правди... ніколи й не будеї Не заводилось би таке, коли б вона була...
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого...
На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: «Он, бачиш!»
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.
— Максиме! — обізвалась вона.
— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.
— Чіпка приїхав.
— Тату! здорові були, —привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
— Ох-о-ох!..
— Чого се ви?..
Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд — погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок, — Максима вже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима...
Галя глянула — і скрикнула... «Умер!.. умер!..» — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
