Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Мирний Панас (книги полностью бесплатно .txt) 📗
— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата...
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
— Хай тобі бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озирнувся — і од гукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...
— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возів.
— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний...
— Такий і батько був...
— І вродився, так, —прости господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, — поки не перевели розмову на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи; а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, що весь заріс бур'яном, як лісом. Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка; що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хо-менкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, гела, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».
А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщи-ріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, за-водчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...
Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, — завидувала палацу. Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий — жид Геріпко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, — та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...
