Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
А тільки-но докінчивши куплета, брався розповідати про цирк Ренца і відтворював цілий виступ одного англійського клоуна так, що справді складалося враження, ніби ти сидиш перед манежем: спершу звичний гамір за завісою, тоді вигук — «Відчиніть мені двері!», суперечка з шталмейстером, і нарешті сам клоун, який тягучим, плаксивим голосом, мішаючи англійські й німецькі слова, вимучує купу історій. Про чоловіка, що сонний проковтнув мишу і звернувся до ветеринара, а той порадив йому проковтнути ще й кота… Історію про «мою бабусю, моторну жіночку», в якій та бабуся, моторна жіночка, поспішаючи на вокзал, зазнає безліч пригод, аж поки поїзд відходить перед самим її носом… Нараз Христіан уривав розповідь переможним вигуком: «Музику, пане капельмейстер!» — і, ніби прокинувшись зі сну, сам дивувався, що не чути музики…
Зненацька серед тієї вистави він замовкав, обличчя його мінялося, рухи сповільнювались. Маленькі круглі очі починали неспокійно, понуро бігати навколо, він гладив рукою лівий бік і ніби прислухався до свого тіла, в якому діялися дивні речі… Він випивав ще одну чарку лікеру, на якусь хвилю трохи оживав, пробував ще щось розповісти, замовкав на півслові і в досить пригніченому настрої ішов геть.
Пані Перманедер, що на ту пору дуже любила посміятися і щиро тішилася з братових розповідей, весело проводжала його до сходів.
— До побачення, пане агент! — гукала вона. — Трубадуре-бабодуре! Старий цапе! Приходь! — І, регочучи на весь голос, верталася до кімнати.
Але Христіан Будденброк не ображався: замислившись, він не чув її слів. «Ну, — міркував він собі, — тепер не вадило б заглянути до «Квізізани». І, зсунувши капелюха набакир, спираючись на ціпок з погруддям черниці, він повільно, трохи тягнучи неслухняні ноги, спускався сходами вниз.
Розділ другий
Була весна шістдесят восьмого року. Одного вечора, десь о десятій годині, пані Перманедер з’явилася на другому поверсі будинку на Рибальській. Сенатор Будденброк сидів сам у вітальні з меблями, оббитими репсом оливкового кольору. Ледь схилившись над круглим столом, над яким звисав великий плафон газової лампи, у пенсне в золотій оправі, без якого останнім часом йому вже важко було обходитись, він читав «Берлінську біржову газету», тримаючи між середнім і вказівним пальцями лівої руки запалену цигарку. Зачувши сестрину ходу в їдальні, сенатор зняв пенсне й почав напружено вдивлятися в темряву, аж поки Тоні з-за портьєри з’явилася на світло.
— А, це ти. Добрий вечір. Уже повернулася з Пепенраде? Як там поживають твої приятелі?
— Добрий вечір, Томе! Дякую, Армгард здорова… А ти тут зовсім сам?
— Так, я дуже тобі радий. Сьогодні я вечеряю на самоті, як папа римський, бо панну Юнгман можна не рахувати — вона щохвилі бігає поглянути на Ганно… А Герда в казино. Там сьогодні грає на скрипці Тамайо. Її туди забрав Христіан…
— Ото диво, як сказала б мама. Я помітила, Томе, що останнім часом Герда дуже заприятелювала з Христіаном.
— Я також. Відколи він приїхав, сюди назовсім, Герда вподобала його. Уважно слухає, як він описує свої хвороби… Ну що ж, це її розважає… А нещодавно вона сказала мені: «Він не міщанин, Томасе! Ти також не міщанин, але в нього міщанства ще менше, ніж у тебе!..»
Ти не міщанин, Томе? А хто ж ти — селянин? Отакої! Та я не знаю, чи хто ще на світі так любить своє місто, як ти!..
— Ну так, але ти не зовсім мене зрозуміла!.. Роздягайся, голубко. В тебе чудовий вигляд. Помогло сільське повітря?
— Ще й як помогло! — Пані Перманедер скинула мантилью й капор з шовковими бантами бузкового кольору і велично опустилася в крісло біля столу. — Шлунок, сон — усе налагодилось, і за такий короткий час! Те свіже молоко, ковбаси, шинки… Просто наливаєшся здоров’ям, як худоба й збіжжя. А мед, Томе! Я завжди вважала його за найкращу поживу. Чистий натуральний продукт! Принаймні відомо, що ти ковтаєш! Я вдячна Армгард, що вона згадала про нашу давню пансіонську дружбу й запросила мене до себе. І пай фон Майбом також був дуже ласкавий… Вони так просили мене лишитися ще на кілька тижнів, але ти сам знаєш: Еріці без мене важко, а надто тепер, відколи народилася Елізабет…
— A propos, як там дитина?
— Дякую, Томе, росте, хвалити бога, на свої чотири місяці велика вже дівчинка, хоч Фрідеріка, Генрієта й Пфіфі вважали, що вона довго не проживе…
— А Вайншенк? Як він почуває себе в ролі батька? Я ж бачу його тільки по четвергах…
— О, він однаковий! Розумієш, Вайншенк порядний, працьовитий чоловік і в деякому відношенні навіть зразковий сім’янин — він не зносить ресторанів, з контори йде просто додому і весь свій вільний час проводить з нами. Але є в нього одна вада, Томе, — ми з тобою тільки вдвох, і я можу говорити відверто, — він вимагає, щоб Еріка весь час була весела, весь час розмовляла й жартувала, бо, мовляв, коли чоловік приходить додому втомлений і роздратований, то дружина повинна розважати, звеселяти й підбадьорювати його, каже, що жінки на те й існують…
— Йолоп! — промурмотів сенатор.
— Що?.. Найгірше, Томе, що Еріка більше схильна до меланхолії, мабуть, у мене вдалася. Вона інколи буває тиха, мовчазна й задумлива, тоді він кричить на неї і, щиро казати, не дуже добирає слова. Надто часто впадає в око, що він походить з простацької родини і, на жаль, не дістав доброго виховання. А за кілька днів до мого від’їзду навіть таке сталося, признаюся тобі відверто: він розбив об підлогу покришку від супової миски через те, що суп був пересолений…
— Дуже гарно!
— Ні, навпаки! Але не будемо його судити за це. Господи боже, всі ми не без гріха, а він такий діловитий, статечний, роботящий чоловік… нічого не скажеш… Ні, Томе, під грубою лушпиною та здорове зерно, то це ще не найгірше. Там, звідки я повернулася, становище, скажу тобі, куди гірше. Коли ми залишалися самі, в Армгард очі не висихали…
— Що ти кажеш!.. Пан фон Майбом?..
— Авжеж, Томе, і про це я й хотіла поговорити. Ми. собі сидимо з тобою й балакаємо, а насправді я прийшла в дуже важливій справі.
— Так? То що ж там з паном Майбомом?
— Ральф фон Майбом дуже мила людина, Томасе, тільки легковажна, картяр. Грає в Ростоку, грає в Варнемюнде, і боргів у нього, як піску в морі. Коли гостюєш у Пепенраде, то просто важко цьому повірити! Аристократичний дім, навколо все буяє, молока, ковбас і шинок ніколи не бракує. Серед таких статків нелегко збагнути, що там насправді робиться… Одне слово, вони у великій скруті, Томе! Мені в цьому призналася, хлипаючи, Армгард.
— Шкода їх.
— Ще й як шкода! Але річ у тім, що, як з’ясувалося, вони запросили мене до себе не зовсім безкорисливо.
— Себто?
— Зараз я скажу тобі, Томе. Панові фон Майбому потрібні гроші, негайно потрібна чимала сума, а що він звив про нашу давню дружбу з його дружиною і про те, що я твоя сестра, то, попавши в таку скруту, вдався до неї, а вона, в свою чергу, вдалася до мене… Розумієш?
Сенатор торкнувся пальцями правої руки до скроні й ледь скривився.
— Начебто розумію, — відповів він. — Якщо я не помиляюся, твоя дуже важлива справа зводиться до завитку на пепенрадський врожай, так? Тоді ви, ти й твої приятелі, звернулися, здається мені, не туди, куди треба. По-перше, я ще ніколи не мав ділових стосунків з паном Майбомом і це був би досить дивний спосіб зав’язати їх. По-друге, ми, себто прадід, дід, батько і я, часом Давали хліборобам такий завдаток, але тільки тоді, коли їхня особа чи їхнє становище були нам якоюсь гарантією… Щодо особи й становища пана фон Майбома, як ти їх сама хвилини дві тому описала, то про таку гарантію, на жаль, не може бути й мови…
