Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Невдовзі після заручин з Ерікою Грюнліх директор Гуго Вайншенк запропонував своєму майбутньому родичеві місце в страховій конторі, і справді Христіан два тижні прослужив справі забезпечення від пожежі. Та, на жаль, виявилося, що від того посилилась не тільки «мука» в лівому боці, а й інші його незрозумілі недуги. До того ж директор був дуже запальним начальником і з приводу якоїсь помилки не посоромився назвати дядька своєї нареченої «роззявою»… І Христіанові довелося знову залишити посаду.
Зате мадам Перманедер була щаслива. Її чудовий настрій виявлявся навіть у таких зауваженнях, як: «На цьому світі не завжди буває саме погане!» Вона просто наново розквітла цими тижнями. І справді, радісна метушня, різні плани на майбутнє, турботи про опорядження домівки і гарячкове шиття посагу так яскраво нагадували їй пору перед її власним одруженням, що не могли не відмолодити її і не сповнити безмежною надією. У виразі її обличчя, в її рухах знову проглянула мила задерикуватість дівочих років. І не тільки це: своїми нестримними веселощами вона так по-блюзнірському розвіяла побожний настрій чергових Єрусалимських вечорниць, що глуха Лея Гергардт опустила на коліна книгу свого предка і, нічого не розуміючи, почала озиратися по залі великими, недовірливими очима…
Еріка й далі мала жити з матір’ю. За згодою директора, ба навіть на його бажання, вирішено, що пані Антонія, — принаймні поки що, — мешкатиме з молодими, щоб допомагати недосвідченій Еріці провадити господарство… І саме це сповнювало її чудовим почуттям, ніби ніколи й не було Бендикса Грюнліха, ніколи не існував Алоїз Перманедер, ніби з її життя зникли без сліду всі невдачі, розчарування й прикрощі, і тепер, з новою надією, вона мала розпочати все наново. Хоч вона звеліла Еріці дякувати господові, що він з’єднав її з тим, кого вона любить, тим часом як їй, матері, в ім’я обов’язку довелося вирвати з серця своє перше і єдине кохання, хоч Ерічине, а не своє ім’я тремтячою з радості рукою записала вона поряд з директоровим у родинних паперах, — але насправді вона сама, Тоні Будденброк, була нареченого! Це ж бо вона досвідченою рукою ще раз обмацувала завіси й килими, ще раз обходила крамниці з меблями й білизною, ще раз мала найняти й «аристократично» опорядити помешкання! Це вона мала покинути просторий, побожний батьківський дім, не бути вже тільки розлученою жінкою; їй ще раз випадала нагода піднести голову, почати нове життя, звернути на себе загальну увагу і прислужитися родинній славі… І — чи це не сон? На світ божий знову з’явилися халати! Два халати, для неї й для Еріки, з м’якого плетеного краму, з широкими шлейфами й оксамитовими бантами, густо натиканими від шиї аж до подолу!
Але час минав, приготування до весілля кінчалися. Молоді побували з візитом у дуже небагатьох домах, бо директор, солідний чоловік, трудяка, не звиклий до товариського життя, намірявся в майбутньому свій вільний час проводити в родині… На урочистому обіді на честь заручених, влаштованому у великій залі на Рибальській, були присутні тільки Томас, Герда, самі молоді, дами Будденброк та найближчі сенаторові приятелі, і всіх знову вразило, що директор раз по раз поплескував Еріку по декольтованій шиї…
Надходив день весілля.
Вінчання відбулося в ротонді, як і тоді, коли миртами заквітчували пані Грюнліх. Пані Штут з Дзвоноливарної, та сама, що бувала в найвищих колах, допомагала вкладати згортки на білій атласній сукні молодої і прикрашати її миртами; сенатор Будденброк був перший дружко. а Христіанів приятель, сенатор Гізеке, — другий; двох колишніх Ерічиних товаришок з пансіону взяли дружками. Директор Гуго Вайншенк був бравий, ставний і дорогою до імпровізованого олтаря тільки раз наступив Еріці на шлейф. Пастор Прінгсгайм, склавши руки нижче підборіддя, читав молитви, як завжди, блаженно й урочисто. Все відбулось, як годиться. Коли молоді помінялись обручками і серед тиші пролунало подвійне «так», трохи глухувато, грубим і тонким голосами, пані Перманедер, глибоко зворушена минулим, теперішнім і прийдешнім, вибухнула плачем, тим самим по-дитячому щирим, відвертим плачем, а дами Будденброк — Пфіфі задля урочистого дня навіть почепила на пенсне золотий ланцюжок, — як завжди за таких обставин, кисло пересміхнулися… Зате мадемуазель Вайхброт, Тереза Вайхброт, що останніми роками стала ще менша, як була, Зеземі Вайхброт з портретом матері в довгастій брошці на тоненькій шиї, сказала аж надто твердим голосом, щоб приховати глибоке хвилювання: «Дай тобі боже щестя, люба дитено!»
Потім в оточенні білих постатей богів, що незмінно споглядали з голубих шпалер, відбувся урочистий, розкішний бенкет, наприкінці якого молоді зникли — вирушили у весільну подорож по кількох великих містах… Це було в середині квітня, а за наступних два тижні пані Перманедер з допомогою шпалерника Якоба доконала одне з своїх чудес: «аристократично» опорядила просторий другий поверх, найнятий у будинку на Пекарській. Щедро оздоблене квітками помешкання чекало на молодих.
І ось почалось третє заміжжя Тоні Будденброк.
Так, це було влучне визначення; сам сенатор одного четверга, коли Вайншенків не було, назвав так їхній шлюб, і пані Перманедер сприйняла його слова вдоволено. І справді, хоч увесь хатній клопіт упав на неї, вона відчувала радість і гордощі, і коли одного дня випадково зустріла на вулиці Юльхен Меллендорф, у дівоцтві Гагенштрем, то глянула їй в обличчя так переможно й вимогливо, що тій лишилося тільки привітатися першій… Радість і гордість надавали її обличчю й постаті суворої урочистості, коли вона водила по кімнатах родичів, що приходили оглянути новий дім. Поряд з нею сама Еріка Вайншенк здавалася також мало не однією з захоплених гостей.
Тягнучи за собою шлейф халата, піднявши плечі й закинувши голову, тримаючи на руці кошичок з ключами, оздоблений атласними бантами, — вона страх як любила атласні банти, — пані Антонія показувала гостям меблі, завіси, прозору порцеляну, блискуче срібло, великі олійні картини, що їх придбав директор, самі натюрморти з різними наїдками та ще голі жінки — такий був у Гуго Вайншенка смак. І кожен порух її ніби казав: «Дивіться, я ще раз домоглася цього в житті. Тут майже так аристократично, як у Грюнліха, і вже куди аристократичніше, ніж у Перманедера!»
Прийшла пані Елізабет у смугастій чорно-сірій шовковій сукні, поширюючи круг себе ледь чутний запах пачулів, спокійно оглянула помешкання ясними очима і хоч не висловила вголос особливого захвату, з усього було видно, що вона задоволена. Завітав сенатор з дружиною й сином, пожартував разом з Гердою з Тониної пихи і насилу оборонив малого Ганно, якого тітка з великої любові напихала тістечками з родзинками й портвейном… З’явилися дами. Будденброк і одноголосно заявили, що такі скромні дівчата, як вони, не захотіли б жити в цій розкоші… Прийшла бідолашна Клотільда, сива, терпляча й худа, дала з себе пожартувати, випила чотири чашки кави, потім протягло й ласкаво все похвалила… Часом, коли в клубі нікого не було, навідувався також Христіан, наливав собі чарку бенедиктину й казав, що наміряється стати агентом фірми шампанського й коньяку — по-перше, він на цьому розуміється, а по-друге, робота легка й приємна, будеш сам собі господар, запишеш кілька адрес у нотатнику — і, диви, вже заробиш тридцять талярів; тоді позичав у папі Перманедер сорок шилінгів на букет примадонні з міського театру, бозна в якому зв’язку починав оповідати про «That’s Maria» та лондонську «розпусту», перескакував на історію з паршивим собакою, що доїхав у коробці з Вальпарайсо до Сан-Франціско. І як був у настрої, то розказував усе це так яскраво, жваво і смішно, що міг би розвеселити повну залу глядачів.
Запалившись, він уживав різних мов: говорив англійською й іспанською, а також нижньонімецькою та гамбурзькою говірками, зображав чілійську різанину або злодіїв з Уайтчепела, тоді сягав до свого запасу куплетів і починав талановито співати чи проказувати з незрівнянною мімікою і виразними рухами:
