Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Ну, Коля, тепер все гаразд. Житиме! Функції всіх органів відновлені. їсти — лише компоти, соки. Поки що. Винятковий випадок. Глянь — лахміття цілком зотліло. Не здивуюся, якщо він пролежав сотню років. По-моєму, тут явище спонтанного анабіозу, штучна летаргія.
— А що з ним робити, коли прокинеться?
— Не знаю. Поговори з ним. Заспокой. Нехай лишається поки що тут, у планетарії. Простір заспокоює. Ввімкни магнітофон. Найкраще Баха. На психіку діє цілюще. А я побіжу, знайду лікаря. Тут потрібен психіатр, психолог.
Голоси завмерли, настала тиша. Потім попливла мелодія. Вона сповнювала свідомість Василія радістю, хвилювала серце величною таємничістю.
“Ангельські хори, — подумав Василій. — Славлять Господа. О Боже, слава тобі, слава тобі!”
Він розплющив очі, зітхнув. Прямо перед ним зоряне небо. На ньому летіли на білосніжних крилах постаті ангелів, простягаючи руки вгору. Крила були непорушні, ангели теж. Намальовані вони, чи що? Це, напевно, Божий храм десь у раю.
Василій опустив очі. На кулі стояла висока жінка, підіймаючи в небо смолоскип, який горів блакитним вогнем. Навколо жінки багато людей, які так само тримають розмаїті вогні — сині, жовті, червоні, рожеві, зелені.
Ті люди йшли спіраллю, піднімаючись все вище й вище до неба. Обличчя їхні натхненні, радісні. З’явилася постать юнака в білому легкому вбранні. Це той самий отрок, що зустрів його при воскресінні.
— Ангел, — слабим голосом озвався Василій.
— Моє ім’я Коля, — сказав хлопець.
— Коля, — повторив воскреслий. — Миколай. Є таке ангельське ім’я. Де це я?
— Наш планетарій. Ще ми звемо його Храм Краси.
— Храм? — радісно скрикнув Василій, зводячись на лікті. — Божий храм?
— Храм Краси, — м’яко поправив Коля, всміхаючись. — Тут ми дивимося зоряне небо, збираємось для співу, експонуємо картини, слухаємо музикантів, учених. Потім ви про все довідаєтесь.
— Не второпаю, отроче, про що мовиш, — неспокійно сказав Василій, оглядаючись. — Храм Краси? А де ж Агнець? Де Жених?
— Агнець? — задумливо перепитав Коля. — Не збагну. У вас дивні поняття. Це храм творчості, розуму. Гляньте — скульптурна група. Посередині жінка, що підносить смолоскип. То символ єдиної матері-природи. А довкола неї йдуть по еволюційній спіралі вгору, у безмір, розумні істоти, люди. Вони передають вогонь свого розуму по естафеті…
— Дивне глаголиш, ангеле божий, — сказав Василій. — Поможи мені встати.
Коля кинувся до нього, допоміг звестися з м’якого крісла. Воскреслий з острахом глянув ще раз на баню планетарію, на гігантське панно з постатями космонавтів, на білі колони, розмаїті вікна, крізь які лилося ніжне проміння сонця. Прислухався до затихаючої мелодії.
— А де ж… хор ангельський? Ті, що співають? — пошепки запитав Василій.
— То запис. їх нема.
— Нема. Незримий хор. А де ж Бог? Веди мене до Господа, отроче!
— Бог? — здивувався Коля. — Ви вірите в Бога?
— А то ж як? — Жахнувся Василій. — Хіба ти не знаєш Бога?
— Не бачив, — щиро признався хлопець.
— Свят, свят, свят! — прошепотів воскреслий, швидко мотаючи рукою від чола до живота, а потім під плеча до плеча. — Сатанинське навождєніє! Невже це я потрапив до пекла? Та ні ж. Краса така навколо. Ти смієшся наді мною, отроче? Ти, може, біс? Ні, рогів не видно. І копит нема. Білявий, очі сині, ясні. У білому весь.
— Я не сміюсь, — спантеличено сказав Коля. — Тільки мені важко вас зрозуміти. Річ тім, що ви… ну, з іншої епохи. Термінологія у нас різна.
— Не втямлю, що мовиш, — втомлено сказав Василій.
— От бачите, я теж не тямлю, що ви мовите. Розкажіть, хто ви й звідки?
— Так би одразу, — невдоволено озвався Василій. — Ім’я моє Василій. Гадаю, що в книзі життя я є. Бо одмовився від сатанинського життя, замурував сам себе в чеканні страшного суду.
— Ви… замурували себе? — здивувався юнак. — Навіщо?
— Для спасіння, — теж дивуючись, одвітив воскреслий. Він оглянув себе, побачив білу сорочку з короткими рукавами, просторі штани. — Глянь, одежа стала білою. Гріхи, отже, змиті.
— Я переодягнув вас. Ваше вбрання потрухло. То кого ж ви спасали?
— Свою душу! Душу, отроче, — зовсім спантеличено відповів Василій. — Кого ж іще можна спасати?
— А від кого? — Не вгавав Коля.
— Від сатани…
— А хто це такий — сатана? Ваш ворог? Тиран? Феодал?
— Сатана — ворог роду людського.
— Не знаю такого. Це просто міф.
— Не дивно, отроче, — зрадів Василій, простягаючи руки до нього. — Не дивно, що не чув про сатану. Бо в раю живеш!
— Еге, — засміявся Коля. — Наш учитель природознавства називає всю оцю долину раєм. Теж архаїчне слово.
— Плутане щось кажеш, — зітхнув Василій. — Виведи мене на повітря. Душно мені.
Вони вийшли під грозове небо. Низько над землею прогримів, прямуючи до Бориспільського аеродрому, чотиримоторний пасажирський літак. Василій злякано присів, потім захоплено заплескав у долоні.
— Колісниця господня! Боже, яка сила твоя!
— То літак, — пояснив Коля. — Ви ніколи не бачили його? Ах, я й забув. Ви ж з минулого.
— Літак? — перепитав Василій. — А на ньому ангели літають?
— Люди. Такі, як ми.
— І я можу полетіти?
— І ви. Взяти квиток, сісти і…
Василій упав на коліна, простягнув руки вгору і тривожно скрикнув:
— Доки спокушатимеш мене? Я вірний Богові до вічності. Я замурував себе. Хіба мало цього? А тепер, коли потрапив на небо, навіщо знову мучиш мене?
— Встаньте! — Злякано забігав навколо Василія Коля, намагаючись підвести його. — Навіщо? Не треба! Тут не небо, а земля… Ви помилилися, ви не так усе розумієте.
— Свят, свят, свят, — знову зашепотів Василій, хрестячись. — Господи Боже, помилуй мя, грішного. Значить, не сподобився я твоєї милості, коли караєш мене новою спокусою.
Він ще раз болісно глянув на веселку, на хмари, на далекий обрій лівобережжя.
— То все оце, що я бачу, не боже небо? Не рай?
— Земля. Планета Земля. Україна. Там село Стайки.
— А оце все, що тут? Храм, колісниці небесні, хто його дав?
— Люди створили, — здивовано пояснив Коля.
— Без Бога? — гостро запитав Василій, дивлячись на хлопця з-під кошлатих брів.
— Самі, — наївно відповів хлопець. — Ви ще й не таке побачите. Вже на інші планети літають, до далеких зірок готуються.
— До зірок? І Бога там не бачили?
— Гадають, що зустрінуть там мислячих істот, іншопланетних людей. Може, деякі є сильніші від нас, мудріші. Тоді буде космічна спілка. Зоряне братерство!
— Свят, свят, свят! — Очі воскреслого блищали хворобливо. — Сатанинський край, диявольські химери! Тікав я від сатани, а знову потрапив йому в лапи. Нема Бога, самі літають у небо. Самі будують райські палаци! Господи, одведи й заступи! — Він тяжко зітхнув, з надією глянув на Колю. — Скажи, отроче, а страшний суд на землі був? Чи ще не було?
— Суд? — перепитав хлопець. — Чому страшний? Хто завинить — того судять. Тільки не страшним судом, а нормальним. Більше товариським судом тепер судять. А наш вихователь Максим Іванович, так той каже, що найвищий суд — суд совісті. Кожен несе в собі, в своєму серці і нагороду, і кару.
— Як ти сказав? — Жахнувся Василій. — Кожен несе в собі? Боже, навіщо так караєш? Це страшно!.. Отроче, а котрий нині рік? Від Різдва Христового?
Коля відповів.
— Боже! Цілий вік! — болісно зітхнув Василій.
Заплющивши очі, він про щось напружено думав. Коля не знав, що діяти. Нарешті воскреслий розплющив очі, глянув на хлопця. Погляд його був холодний, відсутній.
— Скажи, отроче, а ви комусь молитесь?
— Як? — Не збагнув Коля.
— Ну… просите допомоги? В праці, в ділі?
— Інколи. Якщо не можу сам, прошу товариша.
Василій сів на кручу, охопив долонями голову, завмер. Коля стояв над ним. З півдня подув сильний вітер. Зашуміли верболози. Насувалася нова гроза.
— Ходімо, — крикнув хлопець. — Незабаром з Києва повернеться наш вихователь, щось придумаємо. Розповісте про минуле, нам буде дуже цікаво!
