Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Але як справедливо підсумував історик Б. Яценко, «детальний аналіз історичної інформації «Слова» в контексті його доби й у зв’язку з літературними джерелами XII століття підтверджує його автентичність як староукраїнської (руської) пам’ятки 1189 року.
Після розпаду Київської імперії Руська земля, колишня метрополія, сконсолідувалася як одноетнічне державне утворення України-Руси й зуміла захистити себе в протистоянні з колоніями, зокрема з фінськими племенами (Хиновою) Володимирсько-Суздальської землі та їхніми союзниками-половцями. І «Слово о полку Ігоревім» стало в обороні української держави відтоді назавжди.
Як зазначає відомий історик, науковий співробітник Інституту археології НАН України, Інституту українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Леонід Залізняк (див. його працю «Від склавинів до української нації», 2004), «Український характер «Слова» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В. Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. Він писав:
«Слово о полку Игореве» носит на себе отпечаток поэтического и человеческого духа Южной Руси, еще не знавшего варварского ярма татарщины, чуждого грубости и дикости Северной Руси… Есть что-то теплое, благородное и человеческое во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы. Все это, повторяем, отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человеческого и благородного в семейном бьггу, где отношения полов основаны на любви, а женщины пользуются правами своего пола. Все это противоположно Северной Руси, где семейные отношение грубы, женщина – род домашней скотины, а любовь совершенно постороннее дело при браках: сравните быт малороссийских мужиков с бытом мужиков русских, мещан, купцов и отчасти и других сословий, и вы убедитесь в справедливости нашего заключения о южном происхождении «Слова о полку Игореве»… Нельзя не заметить что-то общего между «Словом о полку Игореве» и казацкими малороссийскими песнями».
Академік А. Пипін в «Истории русской литературы» писав: «Не подлежит сомнению этнографическая разница древнего севера и юга… Как древний Святослав с его чубом и его правом напоминает в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слова о полку Игореве» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе».
І всі наступні віки українці, як і князь Ігор у 1185 році, виходили назустріч небезпеці, щоб захистити рідну землю від нападників. І в цьому подвиг Ігоря безсмертний.
Іван Франко писав у циклі «На старі теми»:
II
Йдучи на той світ, Кончак забрав з собою і весь свій народ
Так воно і є насправді. Хан Шарукан був батьком ханові Атраку і дідом ханові Кончаку – грізному, найгрізнішому ханові усіх половців, чи як вони самі себе називали, кипчаків-куманів…
Давно се було, як у степах щедріше росли трави, і табуни й гурти худоби, які паслися на них, були ситими, а з ними ситими були й пастухи.
Це було тоді, як Шарукан, великий хан кипчаків, та був ще хлоп’яком.
Меткий такий хлопчисько був, на конях носився, як на крилах літав – спину йому не було. І ніхто у всій Куманії не міг малого Шарукана обігнати ні тоді, коли він власними ногами біг, ні тоді, коли верхи на коні летів. Не хлопець, а вітрогон. Мить тому тутечки був, не встигнеш і оглянутись, а він вже ге-ен-ге-ен… І розумний був, як старий, і все у нього до ладу було, і до всього його руки охочими були.
Хто каже, що Шарукан був сином пастуха, а хто запевняє, що він до кипчаків-куманів, що їх руси називають половцями, ще малим звідкілясь прибився, і якого він роду-народу – хто скаже. З далеких країв до Дону прибився і серед куманів як уродився.
Своїм став. Разом з кипчаками коней пас, терпів холод взимку і спеку влітку. І все було йому ніпочім. З малих літ почав мудрістю відзначатися, і навіть старі слухалися його ради-поради і вважали за рівного їм.
Саме тоді у степах біля Дону сталося лихо велике. Прилетів звідкілясь і тамечки поселився змій страшний, крилатий та ще й семиголовий. Як розправить крила – сонце ними затуляє, темно тоді в степах стає. Як летить – вітрисько реве, буря гуде, од помаху його крила і трави лягають, і дерева до землі пригинаються… У семи його голів – сім пащек, і з кожної як дихне, дим іде, іскри шугають. А як розсердиться – вогонь з тих пащек вергає. Пазури мав такі міцнющі, що куди тому залізові! Орудував ними, як кинджалами. На задніх лапищах ходив, а передніми хапав… Кого? Та всякого, кого не зустріне чи здожене.
А очі в нього завидющі – у семи голів їх сім пар. І кожна бачить чи не на край світу – ніде од нього не сховаєшся. Ні на землі, ні під землею, ні навіть на дні морському.
Як летить бувало та зміюка семиголова, кипчаки падали перед нею на коліна – не було в них такого богатиря, щоби із тим страхопудалом міг поборотися, на герць з ним стати.
А хто перед ним на коліна не впаде, того він вогнем спопелить.
А як голодний він – а пащек у нього, як уже було сказано, сім і сім ротяк вони мали, і кожна жерти хотіла – спробуй їх нагодувати. Тож змій кого побачить, того й схопить і ним пообідає. Хоч коня схопить, хоч вівцю яку, хоч худобину, хоч самого кипчака. Чи дітей похапає. А вже як нажереться, ситий стане, тоді й добрішає і кілька день потім нікого не чіпає. Ось тоді ті кілька днів – як змій ситий був, – кипчаки й жили. А як знову зголодніє – нема життя кипчакам. Бо не знано було, ким сьогодні змій пообідає – конем, худобиною чи кипчаком та його дітьми. А спіймати йому чоловіка – легше легшого. Налетить, дожене, хапоне – спробуй від нього втекти. Він тебе разом з конем може хапонути. Гам – і нема. Ні коня твого, ні тебе на тім коні. А в змія сім пащек, і кожну треба нагодувати. Чи й вистачить коней, а з ними й кипчаків – отаке лихо тоді чинилося у степах. А вигнати змія із степів у кипчаків сили не було. Коли б трапився богатир… Але він не траплявся, і змій почувався безпечно і геть від того знахабнів. Що хотів, те й чинив у степах, і нікому було на нього поскаржитись.
А мешкав він у долині біля Дону. Там на могилі в нього й гавро було – лігво його. Чи барліг. Здоровенне таке гніздо на могилі, а навколо гавр’я завжди літає, каркає. У тім гнізді змій і виводив своє потомство. Гаддя своє. Малі змієнята у нього там з яєць вилуплювалися. І кожне гаденя під осінь великим гадом стає. І кудись летить. Мабуть, інших людей їсти, бо кипчаків самому змієві ледве вистачало.
А якось у степу лучилася пожежа превелика. Гуркнув грім гучний-прегучний, вогненна стріла його полетіла на землю і сухий степ підпалила. (Казали, що то злі духи так чинять). Це трапилося тоді, як Шарукан ще хлоп’яком був. Огнище спалахнуло чи не до неба, вогненний вал нісся степом і все пожирав на своєму шляху. Пастухи ледве встигали із своїми табунами й стадами у безпечне місце перебігати, хоч худоби багато й погоріло.
Шарукан тоді з батьком коней пас неподалік тієї могили, на якій і було гавро-гніздо лютого змія.
Аж тут загоготіло, і вже до них вогонь низом несеться. Стали вони втікати чимдуж. Та малий Шарукан раптом спинився і каже батькові: так і так, на тій могилі гавро змія, а в ньому гаденя мале сидить. Хоч і зміюка, а шкода. Згорить… Батько одказує: туди йому, мовляв, і дорога! Хоч на одного гада менше стане… А синок його інше гне. Негоже, мовляв, малих у біді кидати – ти ж мене так учив. А те гаденя мале, воно ще не вміє літати, а батька-змія ніде не видно.
– Роби як хочеш, – каже йому батько. – Спасай те гаденя, як виросте, воно тебе не пощадить – бо така вже зміїна порода.
