Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗

Це про князя, який своїм необдуманим вчинком, авантюрою своєю завдав стільки горя Русі. А виявляється, він її… голова. Це ж треба так любити Ігоря, так ним захоплюватися, щоб його, загалом нічим не видатного удільного князя, яких на Русі було та було (бодай він і належав до впливового клану Ольговичів), та возвести в ранг… голови Русі!

То хто ж цей палкий прихильник і ледь чи не обожнювач Ігоря Сіверського, його чи не домашній літописець, поет і співець-гусляр?

При втечі з полону князеві, який бездарно програв битву, виявляється, сам «Бог… вказує путь». Звичайно ж – «в Руську землю до отчого столу золотого». Що його він після своєї авантюри навряд чи й заслуговував. А як захоплений автор описує втечу з полону князя, який так бездарно програв битву. Він у нього «скаче в очерети горностаєм», лине «білим гоголем на воду», а на коня – «вовком стрибає». (Чому він, цікаво, вовком на половців не стрибав?) І далі:

Наче сокіл… Але й цього мало, невідомий автор «Слова» невтомно нагадує, що Ігор, втікаючи з полону, «пролітає соколоньком білим» (соколом – власне, соколичем, – називає Ігоря в полоні й хан Кончак, хоча тут зрозуміло, за що така честь, вони ж бо – свати). І ось:

Про те, що він утік лише один з усього кількатисячного війська – ані слова. Світ радується, що хоч уцілів з руського війська лише він один.

І ось втікач, – вже в ранзі героя-сонця і голови Русі, вчорашній раб половецький (кощій на їхньому слензі), невдаха-полководець – у Києві. Йде – чи їде – Боричевим узвозом «До святої Пирогощі, До Божого дому, Богородиці оселі».

І звичайно ж – «Радуються землі і гради веселі». Це від того, що Ігор повернувся. Сам-один. Про те, що половці захопили – з вини Ігоря, – п’ять тисяч – П’ЯТЬ ТИСЯЧ!!! – руських воїнів у полон і потопили їх в озері, що лише п’ятнадцятьом з усієї його дружини вдалося живими додому повернутися (і сам князь виявився шістнадцятим. Із більш як п’ятитисячного корпусу!) – ні згадки. Наче так і треба було.

Але й цього мало. В заключній главі «Слава князям», невідомий автор вже, як кажуть, «в лоб» славословить Ігоря. І це, ще раз повторимо, за його невдалий похід, що обернувся для Русі такою кровію:

То хто ж він – цей автор, палкий прихильник і обожнювач Ігоря Святославича, який у поемі возносить його чи не над усією Руссю, його, рядового удільного князька, як головного князя Русі, її спасителя і керманича?

То хто ж він, цей автор «Слова о полку Ігоревім», і чому він так гаряче-захоплено славить Ігоря?

Відповідь одна: він – це… сам Ігор Святославич.

Так, так, пишучи про свій невдалий похід, Ігор Святославич не лише реабілітує себе, а й воздає славу – самому собі, любимому. Адже давно відомо: ніхто так тебе не похвалить і не воздасть тобі, як ти сам. Самому собі.

Ми звикли (та й утрадиційнилося так), що ім’я автора завжди стоїть угорі над заголовком твору. (В журнально-газетних публікаціях воно може бути і в кінці).

Є ім’я автора і в «Слові о полку Ігоревім». Тільки на нього досі дослідники чомусь не звертали уваги. Хоча знайшлися й такі, що врешті-решт звернули: та ось же воно, починаючи з першої публікації твору, що йменувалося – ще раз повторимо, при першій публікації: «Героїчна пісня» (іроічна). А звучить воно так: «Слово о полку Ігоревім – Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». [47]

Оце і є – яких ще доказів треба? – ім’я автора, і воно, як кажуть, написано чорним по білому відразу ж після назви самого твору: «Ігоря, сина Святослава, онука Олегова».

Чого ще треба? Ясно ж яснішого, що «Слово о полку Ігоревім» написане (належить) Ігореві, сину Святослава, онукові Олега.

Досить лише правильно розставити розділові знаки (в давньоруському тексті їх, звичайно ж, немає), як автор і з’являється: «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, онука Олегова». І відразу ж з’являється автор: Ігор, син Святослава, онук Олега. Іншими словами: твір (роман, повість, поема) про такого-то належить такому-то автору. Тобто ім’я автора стоїть не над заголовком твору, а відразу ж після нього. Історія літератури знає і такі приклади. Згадаймо хоча б, як називається «Повість временних літ»: відразу ж іде: «чорноризця Феодосієвого монастиря Печорського».

Але тут виникає одне запитання – хоч і суттєве, але воно лежить на поверхні: чому князь Ігор як автор пише про себе в третій особі?

По-перше: у ті часи – та ще й раніше – існувала така традиція: говорити (за певних обставин, ситуацій і умов) про себе в третій особі, і тут немає нічого дивного, а по-друге…

По-друге (і це чи не вирішальне): Ігореві так було зручніше про себе писати. Як про… третю особу. Наче спостерігаючи себе збоку, уникаючи при цьому якання. Особливо коли треба було розповідати про свою поразку і втрату війська. «Тут прикладом для автора слугували народні поезії-словеса Бояна, в яких оспівувалися його далекі предки. Між тим, можна знайти ще одне пояснення такого подання «Слова»: воно писалося не відразу після битви чи під час втечі з полону, як стверджують деякі дослідники. Безперечно, що ті муки від пережитого, котрими був переповнений князь Ігор, відклалися назавжди в його серці. Не викликає сумніву і те, що про все це він не раз розповідав на зустрічах з князями, шукаючи можливості дальшого захисту від степовиків, викупу полонених і т. п. Але «Слово» як художній твір було написане трохи пізніше. Про це свідчать рядки, в яких автор відкрито говорить від свого імені:

Тобто з цих рядків якраз і зрозуміло, що пройшов певний час від походу, але все, що відбувалося тоді, ще сниться, вчувається, шумить, дзвенить у голові, стоїть перед очима. Автор бачить картини битви і себе вже ніби збоку, в минулому. Той певний час дав автору можливість глибше осмислити історію Русі, проаналізувати певні дії, провести історичні паралелі, виважити кожне слово, що й бачимо у творі, – з Інтернет-видання.

Зустрічаючись з князями у Києві, Ігор багато розповідав про свій похід, його перипетії, про степи біля Дону великого, дивуючи слухачів як деталями, так і поетичністю своєї мови. Князі чи не вперше тоді збагнули: таж князь цей – поет у душі, новітній Боян! Дещо розповідач, аби ще більше вразити слухачів, і прикрашав, як це й водиться серед оповідачів, але згодом і сам уже вірив, що саме так, як він розказує, і було насправді.

Записувати (як і писати в майбутньому) щось про свій похід він тоді й гадки не мав. Але чим більше розповідав – тим стрункішим ставав у його душі твір, майбутнє «Слово» про його полк. Воно визрівало й визрівало у його єстві, і рядки шикувалися до рядків, з’явився сюжет, композиція твору, визріли перші акценти – про що писати і як, і на чому головному – найголовнішому! – наголосити.

А почав він записи з плачу жони своєї, княгині Ярославни.

Про той плач-голосіння, співи-моління Ярославни на валах Путивля хто йому тільки не розповідав, коли він повернувся до рідного міста. Та й сама княгиня на його прохання переказала свої звертання до Дніпра, сонця та вітру. І він, неодноразово слухаючи ті розповіді, запам’ятав все до слова і потім переповідав його у Києві, вражаючи ним слухачів. Той плач жони звідтоді його як переслідував. Де б він не був, що б не робив, а задумається на мить, так і забринять в душі Ярославнині співи-тужіння. Серед ночі бувало проснеться й відчуває, як вона тужить за ним, як благає сили природи порятувати його – у Путивлі-граді рано-вранці на валу…