Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

За біженцями та їхніми навантаженими домашнім скарбом возами на дорогах з’явилося військо. Цілком зрозуміло, воно теж утікало. Лицарі, списники і стрільці з досить понурими мінами слухали звісток про те, що надходять п’ятдесят тисяч гуситів, — звісток, які викрикалися штучно панічним голосом і були густо нафаршировані поперекручуваними або й зовсім вигаданими цитатами з Апокаліпсиса і книг пророків.

- Ідуть гусити! Сто тисяч! Лихо, лихо!

— Досить, — буркнув Горн. — Стримайся трохи. Надлишок шкодить.

Жехорс стримався. Зрештою, вже не було кого агітувати, гостинець опустів. А за якийсь час вони помітили два стовпи чорного диму, що били високо в небо з-за стіни лісу.

— Нова Церква і Кетрш, — показав головою один з останніх втікачів, який разом із дружиною і ченцем-міноритом їхав на возі, повному скарбу і дітей. — Уже другу добу горять… Людей побитих тамки, кажуть, стоси лежать…

— Се кара Божа, — відповів Жехорс. — Утікайте, люде, і то швидко! І далеко. Істинно-бо кажу вам, буде так, як тому років двадцять: дійде навала аж до Легниці. Так-то нас Бог карає. За гріхи духовенства.

— Та що ви плетете? — обурився чернець. — Які гріхи? З глузду з’їхали? Не слухайте його, браття! Фальшивий він пророк! Або зрадник!

— Утікайте, добрі люде, утікайте! — Жехорс погнав коня, але ще обернувся в сідлі. — А монахам і попам не вірте! І води по підгороддях не пийте! Вроцлавський єпископ наказав криниці позатруювати!

Вони минули притихлі від жаху Глубчиці, їхали далі, праворуч мали Опавські гори і масив Грубого Єсеніка. Напрямок показували дими, яких було все більше. Горіли вже не тільки Нова Церква і Кетрш, а й щонайменш п’ять інших місцевостей.

Виїхали на пагорб. І побачили, як іде Табор. Довга колона кінноти, піхоти, возів. Почули спів.

На чолі їдуть хорунжі, над ними майорять знамена. Прапор Табора — білий із золотою Чашею і девізом “Veritas vincit” [219]. І друга хоругва, теж біла, а на ній вишиті червона Чаша й золота облатка, оточені терновою короною.

За хорунжими їдуть командири. Покриті пилюкою і славою воїни, знамениті воєначальники. Прокоп Голий, якого легко впізнати за поставою і величезними вусищами. Біля нього Маркольт зі Збраславиць, славнозвісний таборитський проповідник та ідеолог. Як і Прокоп, у хутряному ковпаку і шубі, як і Прокоп, співає. Співає і Ярослав з Буковини, головнокомандувач польових військ Табора. Співає, страшенно фальшивлячи, Ян Блег з Тєшніці, гейтман військ. Біля Блега, не співаючи, їде на бойовому коні Блажей з Кралуп у туніці з великою червоною Чашею на обладунках. Поруч Федько з Острога, руський князь, який воює на боці гуситів, ватажок і авантюрист. Далі їдуть командири міських ополчень: Зигмунт з Вранова, гейтман Шаного, і Отік з Ложі, гейтман Німбурка. За ними союзник таборитів, лицар Ян Змрзлік зі Свойшина, у повному обладунку, на щиті герб — три червлені пояси в срібному полі. Двоє лицарів, які їдуть пліч-о-пліч зі Змрзліком, теж носять герби. Польська Венява, чорна буйволяча голова, видніється на золотому щиті Добе слава Пухали, ветерана Грюнвальда, який очолює хоругву, що складається з поляків. Срібні і червлені зубці носить на щиті Ян Товачовський з Цімбурка, який командує сильним загоном моравців.

Віяв вітер з Єсеніка. Було одинадцяте березня Року Божого 1428. Четвер перед неділею Laetare, яку в Чехії називають “Дружебною”.

Кінний роз’їзд. Легкозбройні в капалінах і саладах, з рогатинами.

— Урбан Горн і Рейнмар з Беляви. Фогельзанг.

— Я знаю, хто ви, — не спускає очей командир роз’їзду. — Вас чекали. Брат Прокоп запитує, чи шлях вільний. Де ворожі війська? Під Глубчицями?

— Під Глубчицями, — глузливо усміхається Урбан Горн, — нема нікого. Шлях вільний, ніхто вам його не загородить. Ніде навколо нема нікого, хто би наважився.

Глубчицьке підгороддя палало, вогонь швидко пожирав солом’яні стріхи. Дим повністю заслоняв місто і замок, об’єкт хижих поглядів таборитських командирів. Прокоп Голий помітив ці погляди.

— Не чіпати, — повторив він, розпростуючись над поставленим посеред кузні столом. — Не чіпати мені більше ні Глубчиць, ні навколишніх сіл. Князь Вацлав заплатив випальне [221], домовленість чинна. Ми дотримаємо слова.

— Вони, — гаркнув проповідник Маркольт, — не дотримують!

— А ми дотримаємо, — обрізав Прокоп. — Бо ми Божі воїни й праведні християни. Ми дотримаємо слова, яке дали глубчицькому князеві, дідичеві Опави. Принаймні доти, доки дідич Опави дотримає свого. Але якщо зрадить, якщо збройно виступить проти нас, то клянуся іменем Господнім, успадкує тільки дим і попіл.

З присутніх у перетвореній на штаб кузні командирів деякі усміхнулися на думку про різанину. Ярослав з Буковини відверто зареготав, а Добко Пухала радо потер руки. Ян Блег вишкірив зуби. Очима душі він уже, здається, бачив пожежу і мордування. Прокоп Голий помітив усе.

— Йдемо в єпископські землі, - заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. — Там буде що палити, буде що плюндрувати…

- Єпископ Конрад, — озвався Урбан Горн, — разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з’єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.

— Скільки їх буде вкупі?

Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.

- Єпископ, Пута, князі, - Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. — Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти… До того хлопська піхота… Разом сім-вісім тисяч людей. У тому числі зо триста списів кінноти ^{36}.

— З боку Крапковиць і Глогувка, — вставив Ян Змрзлік зі Свойшина, який саме повернувся був з вилазки, — підходить молодий князь Болько, дідич Ополя. Його військо дійшло до Казімежа, зайняло міст на Страдуні, стратегічну точку на тракті Ниса — Ратибор. Чи велику Болько може мати силу?

— Якихось шістдесят списів, — спокійно оцінив Жехорс. — Плюс якихось тисяча піших.

— Най би його зараза чортова, цього Опольця! — гаркнув Ярослав з Буковини. — Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.

— То вдармо прямо на нього, — запропонував Ян Блег з Тєшніці. — Усіма силами. Розчавімо його…

— Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, — покрутив головою Жехорс. — Страдуня розлилася, береги грузькі…