Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— До Константинополя, — цілком серйозним голосом повторив демерит. — Це таке велике місто над Босфором. Перлина та столиця візантійської держави…

— Я знаю, що таке Константинополь і де він розташований, — терпляче перебив Рейневан. — Я питав, навіщо нам туди їхати.

— Щоб там жити.

— А чого б це нам треба було там жити?

— Рейнмаре, Рейнмаре, — Шарлей подивився на нього з жалістю. — Константинополь! Не розумієш? Великий світ, велика культура. Розкішне життя, розкішне місце для життя. Ти лікар. Ми купили б тобі ятрею [205] поблизу іподрому, невдовзі ти прославився би як спеціаліст з жіночих хвороб. Самсона ми б упхнули у гвардію василевса. Я, з огляду на вразливу натуру, яка не зносить навантажень, не займався би взагалі нічим… крім медитації, азартних ігор та при нагоді дрібного шахрайства. Після обіду ми б ходили до Хагія Софія [206] помолитися за більші прибутки, гуляли би по Месі [207], тішили очі виглядом вітрил на Мармуровому морі. У якійсь із таверн над Золотим Рогом їли би пілав з баранини та смажених восьминогів, щедро запиваючи їх вином з прянощами. Жити не вмирати! Тільки Константинополь, хлопці, тільки Візантія! Залишмо, кажу вам, за спиною Європу цю темноту і дикість, струсімо цей гидотний пил з наших сандалій. Їдьмо туди, де тепло, сито й блаженно, де культура та цивілізація. До Візантії! До Константинополя, міста над містами!

- Їхати на чужину? — Рейневан знав, що демерит жартує, але підтримав гру. — Покинути землю батьків і дідів? Шарлею? А де патріотизм?

— Там, — Шарлей непристойним жестом показав де. — Я — людина світова. Patria mea totus hic mundus est [208].

- Іншими словами, — не здавався Рейневан, — ibi patria, ubi bene [209]. Філософія, яка годиться для вагабонда або цигана. Ти маєш батьківщину, адже в тебе був батько. І ти нічого не виніс з батьківського дому? Ніяких наук?

— Авжеж виніс, — Шарлей показово обурився. — Багато наук, житейських та інших. Безліч сповнених мудрості максим, нагадування яких дозволяє мені сьогодні жити гідно.

— Донині, - він театрально стер сльозу, — в моїх вухах бринить благородний голос мого батька. Я ніколи не забуду його благородних наук, які я запам’ятав і якими незмінно керуюся в житті. Наприклад: по святій Схоластиці вбери грубі ногавиці. Або: з порожнього й Соломон не наллє. Або: хто зранку випив, весь день веселий, або…

Самсон пирснув. Рейневан зітхнув. З бурульок капало.

Новий рік — Різдво, Natavitas domini, Wynachten, Jule — справили “Під дзвінком” справді гучно, хоча тільки у своєму колі. Після короткотривалого потепління знову прийшли заметілі, завалені дороги знову відрізали постоялий двір від світу, зрештою, такої пори однаково мало хто подорожував. Крім Рейневана, Шарлея і Самсона, крім Фогельзангу, Урбана Горна і Тибальда Раабе, святкував господар “Дзвінка”, Мартін Праль, який з цієї нагоди без жалю збіднив свій погріб на кілька бочівок рейнських, мальтійських і трансильванських вин. Дружина господар, Берта, подбала про багате і смачне меню. Єдиним гостем “іззовні” виявився мамун Йон Малевольт, який, на загальну несподіванку, прибув не сам, а в супроводі двох лісових відьом. Несподіванка була велика, але аж ніяк не неприємна. Відьми виявилися вродливими жінками з привабливою зовнішністю і манерою поведінки. Коли перша крига скресла, їх визнали всі, в тому числі вражена спочатку Берта Праль.

Відьми прикрасили урочистість ще й тим, що притягли із собою два великі кадовби бігосу. Пречудового бігосу. Означення “пречудовий” тут, зрештою, було абсолютно недостатнім, ба навіть сама назва “бігос” була недостатньою та неадекватною. Приготована лісовими чарівницями страва була істинною одою на славу тушеної капусти, одою, що звучала у хорі з лаудою на честь грудинки і солонини, пеаном дичині й дифірамбом тлустим м’ясивам, мелодійною і повною любові канцоною сушеним грибам, кмину і перцю.

Напрочуд добре пасувала до цієї поезії привезена Йоном Малевольтом настоянка на полині. Прозаїчна, але ефективна.

Зима, уже в грудні вдавано сувора, аж по Circumcisio Domini [210] показала, на що здатна. Заметілі набрали сили, кілька днів валило вдень і вночі. Потім небо трохи прояснилося, з-за хмар блиснуло блідесеньке сонце. І настав мороз. Стиснув з такою силою, що світ, здавалося, аж застогнав. І замер, заморожений.

Мороз був такий, що кожен, хто виходив навіть до нужника або по дрова, повертався закоцюблим, а будь-яка дальша вилазка загрожувала серйозними обмороженнями. На Горна й Тибальда, які на Трьох Царів [211] вирішили виїхати, дивилися, як на божевільних. Але Горн і Тибальд виїхали. Мусили.

Був 1428 рік.

Урбан Горн повернувся вісімнадцятого січня. Він привіз сенсаційну новину, якою вирвав товариство із сонливої зимової апатії.

На князя Яна Зембицького було вчинено замах. На Трьох Царів, Богоявлення. Коли князь після меси виходив з костелу, вбивця прорвався через охоронців і кинувся на нього зі стилетом. Ян уцілів виключно завдяки жертовності двох своїх лицарів, Тимофія фон Різіна і Ульріха фон Зайфферсдорфа, які закрили його власними тілами. Різін навіть прийняв за князя удар — це використали інші, які обеззброїли нападника. Ним виявився ніхто інший, як Гельфрад фон Стерча, лицар, який багато років тому зник десь у чужинецьких краях і якого всі, в тому числі власний рід, вже вважали померлим.

Чутка про подію негайно облетіла Шльонськ. Мало хто сумнівався в мотивах Гельфрада Стерчі, адже всі знали про роман князя Яна з дружиною лицаря, прекрасною бургундкою Аделею. Усі знали, як жорстоко поставився князь Ян до колишньої коханки після закінчення роману, усі знали, яка смерть спіткала Аделю в результаті цього ставлення. І хоча ніхто, ясна річ, вчинку Гельфрада не схвалював і не намагався виправдовувати, у лицарських бургах і станицях справу обговорювали серйозно. І постаралися, щоб звістка про ці дискусії дійшла до Зембиць. І хоча розлючений князь Ян вимагав для нападника жорстокої страти із застосуванням страшних тортур, під впливом громадської думки йому довелося збавити тон. За Гельфрада заступилися не тільки найближче споріднені Хаугвіци, Барути й Рахенау, а й усі інші заможні роди Шльонська. Гельфрад Стерча, як заявили, є лицарем, причому лицарем з древнього роду, а діяв він у засліпленні, викликаною плямою на честі, хто ж винен у цій плямі, відомо. Князь Ян лютував, але радники швидко відмовили його від садистської страти. Дні, коли щомиті можна очікувати гуситської навали, — невдалий момент для того, щоби псувати собі стосунки з лицарством. Так що на боці затятого князя стояв тільки ще більш затятий вроцлавський єпископ Конрад. Єпископ заперечував тезу про захист честі, робив з усієї справи політичну аферу, проголошував, що Гельфрад Стерча діяв з намови гуситів, і вимагав для нього жорстокої смерті за державну зраду, чари та єресь. Стерча, репетував князь Ян, діяв з таких самих ницих мотивів, що й розбійник Хшан, убивця цешинського князя Пшемека, тому його необхідно, як Хшана, палити вогнем і рвати кліщами. Але шльонське лицарство ні про що таке не хотіло чути, вперлося рогом і взяло гору. Настільки, що ще трохи — і Гельфрадові би вигоріло: його мали покарати виключно вигнанням, на суворіше покарання шльонські лицарі не погоджувалися. Що бісило князя Яна і єпископа. Отож Гельфрад Стерча залишився би живий, якби не дрібний факт. На суді лицар не тільки не покаявся, а й заявив, що ніяке вигнання не зупинить його від дальших посягань на князеве життя, що він не заспокоїться, поки не виточить його вражої крові. І забрати свої слова назад він не хотів. На таке сіісшт шльонські вельможі вже не мали аргументів. Вони вмили руки, а Ян Зембицький із задоволенням засудив лицаря на смерть. Через відтинання голови мечем.