Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
Течія прудко несла велетенського човна поміж низьких, зарослих очеретом та ситнягом берегів, прудко, так прудко, що обоє стернових — на чардаку й на кормі — ледве вправлялись кермувати. Голі до пояса, плечисті, засмаглі, мовби й не дуже налягали на стерна, але човен ішов, неначе слухняний кінь по рівній дорозі. Обоє стернові, а також кармаш, помічник Жмурка, рибальського отамана, не з голоколінчиків, а з досвідчених козаків — рибалок, і плату отаман визначив їм осібно. Козаки спали на сітках у човні, їх не будив ні плескіт води, ні крики лугових чайок — чубарочок, і навіть коли того чи іншого козака хльоскали по обличчю вербові віти, він тільки утирався та перекидався на другий бік, не розплющуючи очей. Гарно пливлося Жданові по січових річках, і гарно пливлося в небі сонцеві над Великим Лугом. «Та вода по каменю, та вода по білому», — мугикав він і дививсь у воду, де течія бавилася при самім дні довгими зеленими косами водоростей і де зграйками тріпотіли спритні рибки. Раптом попереду щось вибухнуло, в повітря знявся табун великих, ніколи не бачених Жданом птахів і потягнув понад очеретами.
— Баби [20], — спостеріг парубкове здивування Кирило. Й усміхнувся. Коли Кирило усміхався, враження сердитості й суворості розвіювалося, натомість обличчя ставало дитинно добрим і наївним. Дуже гарно він усміхався — кутиками губів і очима — темно — карими, без жодної потайної іскорки в глибині.
Ждан захоплено розглядався. З кожним закрутом річки одкривалися нові чудові краєвиди, нові дива. Дуби стояли як велети, а верби, неначе дівчата на стежці, — гнучкими черідками. А чайок, качок, гусей, всілякого іншого птаства на річках — не злічити.
Човен поминув чималенький, порослий кущами верболозу острів і повернув у кругле, оступлене з усіх боків дубами і кленами озеро. Дерева на острові росли то купами, то по одному, здавалося, порозходилися й посходилися в гурти міцні зеленочубі парубки. На багатьох дубах чорніли буслячі гнізда. Тут течії не було, Жмурко будив голоколінчиків, вони бралися за весла. А далі знову річка, і вузький потяг, що помчав човен, аж падали ниць осоки, й ще одне озеро, й болото, в якому одпихалися дрючками, поки випливли на течію, котра й внесла їх у Дніпро. Із розмов Ждан зрозумів, що вони пробиваються на самий низ Великого Лугу, в нетрища. Рибальські угіддя, як і сіножаті, поділені поміж куренями (курінні раз на рік тягнуть з шапок ярлики на урочища), орендаторам дістаються найгірші, та й то з середини літа. Весною запорожці ставлять на ходових річках гарди — лозові запруди — і вичерпують рибу підсаками. Одначе і вліті, уміючи, рибу можна впіймати. Багатий на неї Великий Луг.
Незабаром повернули в бічний рукав, пропливли ще трохи вниз і на широкому допливі пристали до невеликого острова. Ждан зрозумів — вони добулися до місця. Біля самої води лежало з десяток малих човнів — жакових, сіткових, задирчастих, а на березі сіріли курені та повітки. Острів випинався горбом, на маківці горба підперли небо два могутні дуби, кілька менших розбрелося по острову, сплелися чубами п’ять осокорів, росло тут також кілька молоденьких кленів та берестів, а над самою водою похилилася стара верба, до якої рибалки й припнули човна. Потім виносили з човна начиння, облаштовувалися, пообідали.
Жмурко, який розташувався в окремому, отаманському, курені, вточив горілки, виніс кілька в’язок тарані, в’язку цибулі, два шматки старого сала, чотири паляниці хліба, все це поклав на старому, підтрухлому од дощів столі, що стояв під очеретяною повіткою. Липовий корячок не прудко, але й не забарно поплив по колу. Ждан, як і Кирило, не пив, одначе той свою міру горілки влив у пласку глиняну пляшку, заткнув дерев’яною пробкою й сховав у курені. Не пило ще кілька козаків. Ждан з’їв хліба з салом та цибулею, з облущеною таранею в руці тинявся по острову. Розглядався. Курінь хазяйський, курінь кухарський, курінь рибальський, ще одна повітка, а під нею міцний стіл на дубових окоренках, величезні зрізи, вагани, кілька ям, пласкі кам’яні, дерев’яні довбешки, плетені лозові коші — призначення всьому цьому начинню не знав, та розпитати не було в кого. Голоколінчики трапезували, отаман і кармаш поралися біля діжок і зрізів — оглядали, підбивали обручі, Кирило порався в курені. Він підійшов до Ждана, котрий топтався в дальнім кінці острова біля старого — престарого корякуватого дуба, на якому зеленіло лише кілька гілок, а з дупла на рівні двох людських зростів долинав глухий гул. При корені дуба звинувся велетенський вужака, сичав, прядучи рухливим язичком, не втікав. Ждан проганяв його гіллякою.
— Що воно таке? — запитав, показуючи на стовбур дуба.
Кирило задер кудлату голову, якийсь час пильно вдивлявся в сухе віття.
— Дикі бджоли, — мовив упевнено. — Не кажи нікому. Завтра чи позавтра видеремо, матимемо мед.
І оглянувся, чи немає поблизу ще медового дерева. Неподалік стояв тільки ще один дуб, але він був мертвий. На островах стоїть багато сухих дубів, цей же був не сухий, а мертвий. Саме так подумав Ждан. Дуб — велет розвинувся весною, а тоді враз невідь від чого загинув. Такого Жданові не доводилося бачити ніколи. Цілі всі віти, всі найменші галузочки, але чорні, як сажа, і без листя. Жданові чомусь стало моторошно. Від Дніпра хмарою налетіли крячки, падали на воду, щось у ній хапали, й так само раптово всі разом знялися й шугонули понад біло — рожевою піною очерету, розтанули, мовби згоріли в червонім купайлі сонця. Білі крячки — наче білі мислі. Це були молоді крячки, вони літали навперейми з вітром, навперейми зі світом, який налив їх силою і зіп’є її. Але вони того не знали, як і Ждан, почувалися дужчими за світ. Стрімкокрилі білі птахи запали йому в серце, і він аж повеселішав від самої думки про них.
— Треба вкладатися спати. Завтра буде важкий день, — сказав Кирило. Вони вернулися до куренів. Голоколінчики, запаливши морову губку, всі сиділи за столом. Ядучий димок зносило на воду. Деякі спиналися на пісню, але співали невлад. Кирило виніс із куреня сіна, розіслав на траві, відтак виніс і розіслав по сіну велику білу шматину — полог. По тому взяв полог за пришиту посередині полотняну гульку, підняв його над землею і прив’язав мотузком до гілки дуба.
— У курені душно, — пояснив Ждану. — А без пологу комарі заїдять. Траплялося, зв’язували кого — небудь за якусь провину, найчастіше за крадіжку, й лишали на ніч у траві — заїдали до смерті.
Кирило вийняв люльку, кисет і присів під вербою на обплетений березкою пень. Ждан примостився біля нього. Вода в озері була червона, здавалося, то переливається кров. Просто на очах вона втрачала червону барву, міняла її на зеленаво — синю, далі на темно — синю, аж поки не стала як дьоготь. Вселенська ніч налягла на плавні велетенським крилом. Й одразу засвітилися на небі білі лампади, й саме небо мовби опустилося вниз. Кричав десь у траві деркач, сюрчали коники, якась пташка верещала в кущах по той бік озера. Пролунав глухий виплеск — скинулася велика риба… Кирило докурив люльку, вибив її об вербу й забрався під полог. Ждан лишився на вербовому прикоренку. Сидів над водою довго. Вже викотився з очеретів круглий, як днище в бочці, місяць, вже доспівали останньої пісні голоколінчики й розбрелися спати — хто під полог, хто в курінь, вже й зорі примеркли, а він все ще дивився на темну воду й стискав руками задерті до самого підборіддя коліна. Пугали десь у північній стороні пугачі, й пугало його серце, смуток накотився, аж хотілося плакати. Почував себе бідним сиротиною, маковою зерниною, загубленою в темному морі ночі, билиною на чужому полі. Нікого в нього немає — ні батька, ні неньки, нікому він не потрібний, навіть братові, Митрофанові, який кує чужим срібним молотком свою неправу долю, а його долю обпугукують пугачі. Бач, розшаленіли, як скажені. «Ніде мені гнізда звити і діточок розводити», — чомусь крутилося на думці. Знову й знову думав про Митрофана, але безнадійно, думка проскакувала, як риба з порваної сіті. Що спонукало Митрофана до зради товариства, і як він зважився на таке, й чим йому остирилася Січ? Сподівається там, у Гетьманщині, посісти високий уряд і маєтності? Напевне. Тут він маєтностей мати не може й уряд його невисокий. Та й з того будь — коли можуть прогнати. Либонь, добре, що він, Ждан, назвався іншим прізвищем, і ніхто не знає, що Митрофан — його брат. Сам Митрофан зажадав того, — мабуть, боїться, що дознають, звідки прибув Ждан і кому світив свічки, й виникне недовіра, й потягнеться мотузочок… Митрофан повернеться, і він поговорить з ним… І раптом ясно і страшно осягнув, що ніякі його розмови Митрофанові не допоможуть, що відродити людину неможливо. Він ще довго думав про це, та потім йому спогадався Батурин, спогадався Колиска, спливли на пам’ять веселі Парасоччині очі, й він зронив на коліна дві сльози. Трохи повеселів, пригадавши Парасоччину клятву чекати, доки не вернеться, але одразу ж знову засмутився: хіба можуть такі веселі очі довго видивлятися когось з далекої дороги. Аж рвонувся від тої думки, коли б міг, побіг би по місячній доріжці через плавні до берега, а далі до Батурина. А вона сяяла, а вона переливалася сріблом, манила до себе. Але по тій доріжці можуть ступати тільки янголи. Одвів очі від спокусливої місячної доріжки, дивився на Кінь — звізду, а бачив лампаду в Колисчиній хаті, а під лампадою Парасочку. З думкою про Парасочку й заснув під пологом, прихилившись до Кирилового плеча.
20
Пелікани.