Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарід каже, що він — найкращий. Що може бути гіршого на світі, як нав’язувати себе іншому. У кожного своя душа. Нав’язана, вона сама стає нечестивою і малою.
— Але ж вони хочуть понищити нас, — вже насправжки обурився Курка.
— А я про те нічого й не кажу. Напасники завжди неправі. Я казав про увесь світ, про всі племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомоніти на всіх мовах, які знаю. Слова інші, а суть одна. Помиріться, зігрійте свої серця любов’ю.
— Таж не однакові серця, — чогось зворохобився Курка. — Те жадібне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любові, добра чи злості. Та й за віщо їх, людей, любити. Подумай сам, за віщо, Нечепо, тебе можна любити?!
Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то від огню, що спалахнув раптом, чи то від Курчиних слів.
— Знаю… мене, горбатого, ніхто ніколи не любив. Люблять гарних. Якщо він вродливий, та ще багатий, та ще не скупий — тоді всі люблять. Так само люблять красивих коней.
— До чого тут коні? — муркнув Курка.
— До того ж таки. Бо гарні. А шкапу не любить ніхто. Бо вона шкапа.
— А як же інакше, — зареготав Курка і ощирився, в темному проваллі рота зблиснули великі щербаті зуби.
— А так. Нічого ти, Курко, не втямив. Вже скільки віків проголошують у церкві попи: «Полюби ближнього», а його ніхто не любить. Саме ближніх здебільшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нічого не офіруємо, любити можна. Бо це нічого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасіку мою націлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасіку.
Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечір збентежився по — справжньому. Сірко тихенько засміявся й по тривалій мовчанці мовив:
— Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда і налице, й навиворіт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцім і я чекаю не дочекаюся, коли вже він згладиться з цього байраку…
Нечепа підвів обличчя, на якому лежав легенький докір, і глянув на Сірка.
— Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собі інше місце назнав. І яблуньки посадив.
— Ну, якщо знаєш, мусиш знати й інше. Горбатий ти, вибачай, але душа в тебе чесна. Б’ю тобі за це чолом, — кошовий справді здійняв шапку й вклонився старому. — Б’ю чолом і поважаю щиро. Й інші тебе поважають. Гарного клича ти чоловік і гарну славу по собі залишаєш. А що є на землі більшого за добру славу по людині? Тільки діла її, але ж од них вона й починається.
Розділ тридцять перший
I
На другу Пречисту по всіх куренях варили гультяйський борщ і пекли рибу — судака, і стерлю, й коропа — чорнокрапа, курінні вцідили кожному по окові горілки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрівав у сінях на кабицях, відтак кухарчуки знімали з гаків, що були прикріплені на ланцях до сволоків, велетенські казани й пірили їх на дрюках у двір — обідали просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний, гаспидськи гарячий, гаспидськи наперчений борщ шипів і булькав, і пахощі стояли над Січчю, аж святі умлівали на небі. Горами лежав на постілках покраяний велетенськими скибками хліб, і тараня в’язками, і оселедці у ваганах, і кав’яр солоний у горщиках та бочечках. Гуляй, душа, без кунтуша!
Воно б і гулялося, якби не думка про завтрашній день. Ждан не поспішав до дармового харчу, хоч у голові паморочилося від запаху борщу та оселедців і слина наповнила рота. Постояв біля скарбничної комори, потинявся біля прикурінків, — Дядьківський курінь хоч який великий, однак не вміщав усіх козаків, і з двох боків до нього прибудували по куреняті, — і аж тоді сів скраєчку на попону. Вже три місяці, як він полишив свою лукаву службу в Батурині й прибився на Січ — вписався молодиком у Дядьківський курінь. Ішов з гетьманської столиці без шеляга в кишені, сподівався на запорозьке привілля, одначе воно виявилося круте. Сідаєш до столу обідати — кинь кухареві в карнавку на вечерю. Задарма й на Січі галушки до рота не стрибають. Звичайно, з голоду не пропадеш: пожаліє хтось із запорожців, кине в карнавку чи на тацю за тебе ті шеляги, але ж по тому страва в горло не йде. Соромно старцювати рукатому й ногатому, молодому. І ніде тими руками приробити. Ще повесні відійшли козаки по зимівниках, що за ярликами, давно скінчилися весняні рибальські гарди і косовиця, і стадників найнято до зими. Кілька днів виловлювали коростявих коней та відганяли їх за озеро Свиняче Море, мастили дьогтем, але пасти їх Жданові не випало. До Січової залоги, яку утримує своїм коштом Січ, його, ясна річ, не прийняли — молодий — бо і в боях не гартований. З братом Митрофаном, січовим підписарем, розплювалися навік. Може, й не навік, а таки вельми неприязно зустрів Митрофан Ждана на Січі, дорікав, що той полишив таку гарну службу при гетьманськім дворі, раяв повернутися назад, натякав на якесь багатство, на якісь уряди, що чекають на братів у майбутньому, тільки треба, мовляв, сповнити одне високе повеління. Тоді Ждан остаточно упевнився, що він потрібний Митрофанові не тут, а в Батурині, й потрібний не як брат, а як… Тій думці боявся дати волю. Холонуло в грудях, і гірка липучка склеювала горло. «Боже, — думав, — невже таки правда?» Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам не можна. Для того треба мати дві душі, а такого людям не дано. Або ж розчахнути душу на дві половинки — чорну й білу, ні, не так, душу розчахнути не можна: од гнилої половинки негодящою стає вона вся. Білими снігами власної душі вгадував ту чорнішу сажі чорноту й жахався: Митрофан запродує товариство. А запродувати товариство — то найбільший гріх у світі. Він уже не хлопчак, уже стер дві пари підошов у покоях, наслухався й надивився, бачив науст і підступ у шовках і соболях, сукні й парчі, бачив убивць з янгольськими пиками і нечестивців з ясним поглядом. Страшна то служба — таємних підглядачів. Той підглядач зирить оком за полковником, а накажи — донесе й на Господа Бога. Немає у тих людей святинь у серці, бо й не належать собі, вони відвикли й не мають права чинити на свій розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не люди, а пастки для інших. Невже й Митрофан такий?
Сумніви гризли і ятрили його серце, він аж був упав у відчай і страждав страшенно. Він би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи ні. Ті сумніви несамохіть потвердив сам Митрофан. Першої миті, побачивши на Січі Ждана, він розгнівався, навіть розлютувався, а тоді потягнув у шинок, і напував горілкою, і торохтів, торохтів, розпитував про гетьманський двір, а найдужче — про нього самого. Він боявся, він вивідував, чи Ждан не дознав чого, а також хотів знати Жданові наміри, Жданів стрій душі, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тоді зрозумів: не треба нічого казати, не треба впевняти Митрофана, що нікому не викаже своїх здогадів, — він уже не довіряв Митрофанові зовсім, і боявся його, й через те вдав, буцім нічого не знає, вдав, і показав це в розмові, й геть розвіяв Митрофанові сумніви, і той заспокоївся й очужів зовсім, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан і не збирався звертатися, він сумно й гірко дивився на брата, йому аж не вірилося, що це його брат, шукав у серці якоїсь краплини, якоїсь брунечки, котра б розкрилася братерською любов’ю, й не знаходив. Він зовсім не знав, що воно таке, братерська любов, як і всяка інша, крім хіба любові до Парасочки, так у ту мить і вона здалася йому несправжньою. Їм обом щастило: в куточку, де вони сиділи, панував смерк, і не треба було дивитися один одному в очі. Він здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак — чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усі чорні душі ненавидять душі світлі вже за одне те, що вони світлі, а він ще ж не послухався братових намовлянь, побридував ними, а відтак і ним самим. Гіркою була горілка, гіркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гірке. Отак вони розійшлися, а за кілька днів Митрофан відбув з якимось посольством на Дон і мав лишитися там аж до осені. А Ждан страшенно переживав: тепер вже думав про те, що треба йому було об’явитися з усім перед Митрофаном, і просити, і молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Він не вірив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втішався тільки тим, що Митрофан поїхав і вся ця справа, вся розмова відкладалася до осені.
