Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Ми й раніше їх випереджали, — сказала Верна. — Це ж не перший їх наступ.
— Ви маєте рацію. Ми можемо спробувати відступити он у ту долину, — він вказав наліво, — але в темряві, і під натиском Ордена, по-моєму, це буде помилкою. Цього разу темрява нам не союзник. Вони будуть продовжувати наступ. Вдень ми могли б вибудувати оборону і утримувати імперців на відстані. Але не вночі.
— У нас тут уже вибудована оборона, — зауважила Кара. — Ми можемо залишитися тут і дати їм бій. Генерал Мейфферт задумався.
— Ця думка першою прийшла мені в голову. Кара, і, як і раніше такий варіант можливий, але мене не влаштовують наші шанси при прямому зіткненні в таких умовах: під покровом темряви вони можуть підвести на близьку відстань великі сили. Ми не зможемо як слід розгледіти ні їх чисельність, ні пересування і не зможемо правильно розташувати наші війська. І в темряві не можемо на повну котушку використовувати наших лучників. Справа в чисельності: у них ресурси практично невичерпні, наші ж обмежені. І магів у нас недостатньо, щоб прикрити всіх. А на війні завжди б'ють тих, хто не прикритий. Супротивник зможе пролізти в зазор, зайти в темряві нам в тил, причому непомітно, і тоді нам кінець.
Всі замовкли, усвідомивши до кінця всю складність проблеми.
— Згодна, — промовила нарешті Келен. — Перевал — єдиний спосіб не програти сьогоднішній бій. І не втратити велику частину наших людей. Ризикувати, не маючи практично жодних шансів встояти і виграти бій, просто нерозумно.
Генерал пильно подивився на неї.
— Питання тільки, як пройти перевал до того, як вони рознесуть нас в клапті.
Келен повернулася до Верни.
— Необхідно, щоб ви затримали противника, це дасть нам час перевести армію через перевал.
— Що ти хочеш, щоб я зробила?
— Використовуй твоє особливе скло.
— Її що? — Скривився генерал.
— Чарівна зброя, — відповіла Кара. — Щоб засліпити супротивника.
— Але я не готова! — Запанікувала Верна. — У нас його зовсім небагато. Я не готова!
— Що говорять розвідники? Скільки в нас часу в запасі? — Звернулася Келен до генерала.
— Орден буде тут уже через годину, максимум — через дві. Якщо ми не зуміємо сповільнити їх просування, то ніколи не доберемося до тієї долини з усім військом, спорядженням і продовольством. Якщо ми не знайдемо способу затримати їх, нам залишається лише тікати в гори або залишатися тут і приймати бій. Жоден з двох останніх варіантів я б не вибрав, хіба що від повного відчаю.
— Якщо ми побіжимо в гори, — сказала Еді, то тоді ми все одно що небіжчики. Єдиною силою ми і живі, і загроза противнику. Якщо ж розбіжимося в різні боки, Орден скористається цією можливістю, щоб захопити міста. Якщо у нас вибір або розбігтися, або прийняти бій, то вибирати не доводиться — залишаємося і приймаємо бій. Краще спробувати відбитися, ніж помирати по одному в горах.
Келен насупилася, намагаючись зібратися з думками. Отже: Джеган змінив тактику і намагається нав'язати їм нічний бій. Раніше він ніколи цього не робив, а тому це дорого б йому обійшлося, але, враховуючи чисельність орди, йому, судячи з усього, на втрати наплювати. Для Джегана людське життя ніщо.
— Якщо нам доведеться вступити тут і зараз в відритий бій, твердо сказала Келен, — то до світанку ми, найімовірніше, програємо війну.
— Згоден, — відповів генерал. — Наскільки я розумію, вибору у нас немає. Нам потрібно діяти швидко і провести через перевал якомога більше людей. Ми, безумовно, втратимо всіх, хто не встигне пройти через перевал до підходу Ордена, але все ж зуміємо зберегти хоч когось.
Всі четверо деякий час мовчали, розмірковуючи про майбутнє і про тих, хто приречений залишитися тут і загинути. А навколо них все було в русі. Всюди снували солдати; вони гасили вогнища, збирали коней, які порозбігалися з переляку, перев'язували поранених і добивали залишки нальотчиків. Імперці зараз сильно поступалися в чисельності. Але це ненадовго.
Думки Келен мчали галопом. Вона все ніяк не могла заспокоїтися, що так легко дала себе обдурити. Тут вона згадала слова Річарда: думай про рішення, не про проблему. Зараз важливо одне — знайти рішення.
Келен знову подивилася на Верну:
— У нас є годину до того, як вони на нас обрушаться. Ти повинна спробувати, Верна. Як вважаєш, встигнеш до їх підходу наробити ще цього особливого скла, а потім розпорошити його?
— Зроблю, що зможу. Даю слово. Шкода, що не можу пообіцяти нічого іншого. — Верна схопилася. — Мені знадобляться сестри, що лікують зараз поранених. А як щодо — тих, що знаходяться на передовій? Тих, що нейтралізують магію ворога? Можу я забрати когось із них?
— Забирай всіх, — відрізала Келен. — Якщо це не спрацює, то все інше не має сенсу.
— Ну, тоді я заберу всіх. До єдиного. Це наш єдиний шанс.
— Приступай, — сказала Еді. — Рушай ближче до передової, з того боку долини, щоб за вітром. Я ж почну збирати сестер і відправляти тобі на допомогу.
— Нам знадобиться скло, — звернулася Верна до генерала. — Будь-яке. Як мінімум кілька повних бочок.
— Першу бочку я пришлю прямо зараз. Чи можемо ми хоча б допомогти вам його кришити?
— Ні. Не важливо навіть, якщо те, що ви накидали в бочки, поб'ється, але все інше повинні робити чарівники. Просто надішліть нам все скло, що знайдеться, і це все, що від вас вимагається.
Генерал пообіцяв все зробити. Піднявши поділ, Верна понеслася виконувати завдання. Еді майже наступала їй на п'яти.
— Я накажу людям виступати, — сказав генерал Келен, піднімаючись на ноги. — Розвідники помітять шлях і тоді ми зможемо в першу чергу відправити саме важке спорядження.
Якщо все вийде, то вони вислизнуть з лап Джегана. Келен відмінно розуміла: якщо у Верни нічого не вийде, то до ранку вони всі можуть загинути і програти остаточно і безповоротно всю війну. Генерал Мейфферт на мить затримався, даючи їй останню можливість передумати.
— Приступайте, — наказала вона йому. — Кара, у нас є робота.
38
Келен різко зупинила коня. Вона відчувала, як кров прилила до обличчя.
— Ти що робиш? — Запитала Кара, коли Келен зістрибнула на землю.
Місяць освітив зверху пливучі по небу свинцеві хмари, і все навколо стало якимось таємничим. Сніг яскраво сяяв у світлі місяця.
Келен вказала на маленьку фігурку, ледь помітну в сірому мороці. Худеньке дівчатко, навряд чи старше десяти років, стояло біля бочки і товкло металевим штирем скло. Не встигла Кара спішитися, як Келен сунула їй поводи.
Келен рішучим кроком рушила до працюючих сестер. Вишикувавшись в лінію спиною до вітру, більше сотні жінок трудилися щосили, повністю зосередившись на своїй роботі. Багато прикривали плащами не тільки себе, але і бочки.
Неподалік від цієї лінії Келен нахилилася, схопила аббатиса під руку і підняла на ноги. Пам'ятаючи про серйозність ідучої тут роботи, Келен постаралася говорити хоча б тихо, нехай і не дуже доброзичливо.
— Верна, що тут робить Холлі?
Верна подивилася поверх голів сестер, які стояли на колінах перед широкою дошкою. Вони кришили скло товкачем в ступці. Оскільки маточок і ступок не вистачало, багато користувалися каменями. Нещасний випадок з однією з сестер стався, коли напрямок вітру змінився і скляний пил полетів їй в обличчя. Таке запросто могло повторитися в будь-який момент, хоча з приходом ночі вітер заспокоївся.
Холлі загорнулася в плащ, який був їй явно великий. Вона рівномірно піднімала і опускала штир в бочку, поставлену подалі від усіх сестер, які займалися небезпечною справою. Келен побачила, що штир злегка світиться зеленуватим світлом.
— Допомагає, Мати-сповідниця.
— Вона дитина!
— Як і Хелен з Валері, — вказала Верна у темряву, де Келен вже нічого не могла розгледіти.
Здушивши пальцями перенісся, Келен повільно вдихнула і видихнула.
— Яка муха тебе вкусила, що ти притягла на передову дітей, щоб допомагати… сліпити людей?
