Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
„По обідї ясаули скликали знову товариство 10) в „коло” — часом навіть уживаючи до сього й київ, і тодї вони насамперед почали просити Микошинського, аби знову прийняв гетьманство, і він се вчинив. Потім було богато говорено про Хлопіцкого 11) досить дивних річей, між иньшим — що він своєю фальшивою заявою увів у помилку не тільки його цїс. вел., але їх і нас. Деякі отверто говорили, что його треба б кинути в воду, — тим навели на нього не конче добрий настрій” 12).
„23 червня рано зібрали ся вони в „коло” і прислали до нас, до нашого помешкання кількох депутатів і поясняли нам, що ми не повинні сього розуміти так, нїби вони не хочуть послужити його цїс. вел., але ми самі знаємо, що вони не мають коней — якби не се, вони б себе показали. На се я заявив бажаннє уложити умови, на яких би ми прийшли до порозуміння, й предложити „колу”.
„З сим вони пішли знову до товариства, переказали мої гадки, і з тим вони розійшли ся. Я уложив умови, і вони те саме зробили з свого боку — на письмі уложили, на яких умовах вони вступили б у службу й. цїс. вел. Так що коли я пополуднї прийшов у коло, вони не хотїли чекати, аж я передам їм мої умови, але зараз прислали кількох з поміж себе, жадаючи відповіди на свої умови, подані на письмі”.
Козаки в своїх умовах, представивши, які послуги вони вже зробили цїсареви (такий характер надають вони сим разом своїм останнїм походам на Турків і Татар), зістають ся при своїм, що в Волощину вони підуть не инакше, як діставши катеґоричне приреченнє що до платнї, і для того бажають вислати своїх послів до цїсаря, а тим часом вчинять похід на Крим. Лясота, побачивши, що нїчого більше таки не добєть ся, мусїв кінець кінцем згодити ся на се, й як нагороду за походи, вчинені мовляв для цїсаря — передав їм привезені гроші.
„24 червня в відкритім „колї”, серед котрого застромлені були й повівали цїсарські корогви, передав я їм сї сїм тис. дукатів золотом. Вони зараз розстелили кілька татарських „кобеняків” 13) або плащів, які вони звичайно носять, висипали на них гроші й поручили кільком старшинам їх порахувати. Я по сїм вернув ся до свого куріня, а вони ще зоставали ся разом довший час. В дальших днях вони дуже пильно сходили ся в „коло” і нарештї урадили вислати Хлопіцкого не до його цїс. вел., а до в. князя московського, а на його місце вибрали й вирядили Саська Федоровича і Ничипора, аби вони разом зо мною їхали до його цїс. вел. і з ним уложили угоду що до їх служби й заплати”. Повновласть козацьким послам виглядала так: „Я Богдан Микошинський, гетьман запорозький, з усїм рицарством вільного війська Запорозького сим посвідчаємо, що ми сих наших послів: Саська Федоровича і Ничипора, нашого війська сотників за нашим відомом і згодою в нашім рицарськім колї вирядили, даючи їм повну силу і власть з його цїс. величеством, нашим ласкавим паном, умовити ся в наших справах і просимо покірно їм у всїм виріти, як і нам, всьому війську, а сим листом нашим під нашим рицарським словом заявляємо, що ми рішучу постанову, яку згадані наші посли з його цїс. вел. зроблять і учинять, у всїм приймемо і додержимо без усякого противлення. На посвідченнє і лїпшу твердість дали ми послам нашим сю грамоту, скріпивши її військовою печатю і підписом власноручним писаря нашого Льва Вороновича. Дано в Базавлуку на Чортомлицькім рукаві Днїпровім, 3 липня 1594 р.” 14).
Побутові риси, розсипані в сих повіданнях Лясоти доповнимо иньшими.
В книжцї Папроцкого виданій в 1599 р. знаходимо такі відомости про козаків: „Єсть місць кілька або островів широких на ріцї Днїпрі, більш уже в татарських, нїж подільських сторонах (що належать польському королеви). Там сливе за нашої памяти почали їздити люде рицарські, аби пробувати щастя з Татарами-поганами, а потім до них почали удавати ся такі люде, що в Польщі щось негарне вчинили або наброїли: там собі знайшли захист, і що далї то більше їх туди зїздило ся. Перше як їх було кілька сот, то здавало ся богато; а тепер уже і по кілька тисяч їх знайдеть ся. Одначе богато і молодиків бездоганних, хоч не богатих 15) їздить туди, щоб привчити ся до рицарського дїла, і з панят з Руси, Поділя, Польщі чимало заїздить між них, бо добре можна між ними вишколити ся в порядку і чуйности рицарській. Русаки звуть їх козаками запорозькими, від порогів, — а иньші звуть їх низовими козаками, бо низько, при кінцї ріки Днїпра мешкають. Мають на тих островах богато стрільби і стражу там тримають завсїди, коли йдуть на війну на Татар або Турків. Часами у всїм мають великий достаток у війську своїм, бо з усїх сторін до них привозять селяне, а вони платять їм чим ті схочуть — кіньми, волами, иньшим добутком, а також грошима. А хоч мешкають на ґрунтах татарських, Татари їх не можуть перемогти, навпаки — дари їм великі дають, щоб тільки з ними мати спокій. І з Москви, від в. кн. московського що року мають упоминки, а як би їм не дано, шкоди б великі чинили в його землї. Мають богато лосїв, серн, коней диких, звіру чорного, риби дуже богато особливої — її печену та печінки звірячі їдять часом замість хлїба. Скарбів нїяких не мають, а як кому хочуть щось подарувати, беруть на борг від котрогось найзаможнїйшого господаря між собою, а потім віддають, або складають, як їм дістанеть ся якась здобич, а потім виплативши те що військо завинило, решту пускають в рівний подїл, і кождий своїм шафує як схоче. На зиму розходять ся по селах подільських і волинських, чекаючи весни, а потім сходять ся знову на свій остров, а звідти йдуть до країв поганських або куди захочуть” 16).
Варто також навести де що з оповідання про козаків, що списав Ґамберіні з уст якогось козацького ватажка (capitano) коло р. 1584 17): Одні козаки служать королеви і пробувають на островах, під властю гетьмана, стережучи границь від Татар, є їх 1500; иньші то зайди, в значній мірі шляхтичі з сусїднїх земель, що займають ся грабованнєм земель турецьких і татарських, і вертають ся потім до дому; постаравши ся, можна з таких зайд зібрати 14 до 15 тис. вибраного, добре узброєного війська, жадного більше слави, як користи, готового відважити ся на всяку небезпечність. Зброя їх — шаблї й кілька рушниць — з них вони нїколи не хиблять. Добрі вони до війни кінної і пішої, а звуть ся козаками, бо легкі як кози і живлять ся чим небуть в курінях з галузя, критих очеретом. Живугь з рибальства, ловецтва і здобичи татарської. Не їдять хлїба нїколи, а пють воду. Серед козаків служебних (реєстрових) є всякого народу: Поляки, Нїмцї, Французи, Ішпанцї, Італїйцї, ріжні утїкачі — провинники. Тут мають такий добрий захист, що нїяка людська рука їх не здобуде; при тім визначають ся незвичайною солїдарністю. Живуть на островах: як їх мало — то на однім малім, як намножить ся — переходять на більший. Дерева там багато, і вони так уміють себе оборонити засїками, що й зимою, як Днїпро замерзне, не боять ся нїякого ворога; для більшої певности вирубують наоколо лїд і з нього роблять рід валу. А лїтом ріки не можна перейти, та ще по обох боках тягнуть ся великі болота на богато миль, так що тих островів не тільки не можна здобути, але й знайти, хто не знає дороги. Козаки також добре дають собі раду на морі, мають усякі човни й їздять грабувати чорноморські побережа.
З пізнїйшої характеристики козацького житя, поданою Якубом Собєским, що богато бував між козаками особливо в Хотинський війнї 1621 р., виймаю кілька подробиць про козацький устрій:
„Найвищу власть над військом має гетьман. Замість яких небудь відзнак носить він палицю з комишу. Виберають його без порядку, не подачею голосів, а тільки криками і киданнєм шапок на кандидата, і также часто капризом змінної черни позбавляєть ся він уряду. Але доки він на урядї, має власть над житєм і смертю кождого козака. На другім місцї по нїм що до поваги стоять чотири військові радники (consiliarii) звані асаули, і лєґат, що зветь ся наказним гетьманом (substitutus praefecti). Далї йдуть начальники обозу, гармати, полковники. Потім сотники і ґенеральний писар (publicus notarius), що записує їх платню і видатки, і пише листи до короля і панів, порадивши ся з монахами грецької віри. В містї Терехтемирові, в Київськім воєводстві, наданім їм за вірні заслуги річею посполитою, на память вдячности, — під завіданнєм гетьмана і осавулів переховують ся їх привилеї, армата ріжна, здобич принесена з зруйнованих турецьких городів, ріжний воєнний припас і королївські корогви, що посилають ся їм королями польськими з особливої ласки, на знак своєї зверхности, всякий раз як вони ідуть на службу річипосполитої 18).
