Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Виття увірвалось у мій мозок, наче торнадо, одночасно знайоме і незнайоме. Незнайоме, тому що я ніколи до того не чула зойку, повного такої муки. А знайоме, тому що я впізнала голос одразу, і зрозуміла значення того крику, ніби зойкнула сама. І те, що Джейкоб був не в людській подобі, не мало жодного значення. Перекладу я не потребувала.

Джейкоб був поряд. Джейкоб чув кожне слово, яке ми казали. Джейкоб був ув агонії.

Виття перетворилось на якесь специфічне булькаюче схлипування, а потім знов стало тихо.

Я не чула його беззвучної втечі, але відчувала її, відчувала Джейкову відсутність, якої не помітила раніше, порожній простір, що залишився по ньому.

— А те, що твій обігрівач уже відпрацював свій ліміт, — тихо відповів Едвард. — Перемир’ю кінець, — додав він так тихо, що я навіть не впевнена, чи він справді це сказав.

— Джейкоб слухав, — прошепотіла я. Це не було запитання.

— Так.

— Ти знав.

— Так.

Я дивилась у нікуди і не бачила нічого.

— Я ніколи не обіцяв, що боротимуся за тебе чесно, — тихо нагадав він мені. — До того ж він має право знати.

Я схилила голову на руки.

— Ти сердишся на мене? — спитав він.

— Не на тебе, — прошепотіла я. — На себе.

— Не мучся, — попросив Едвард.

— Так, — гірко погодилась я, — мені слід зберегти енергію, щоб покатувати Джейкоба ще трохи. Я не хочу, щоб залишилась хоч маленька частинка його, якій я не завдала болю.

— Він знав, що робить.

— Ти гадаєш, це має значення? — я намагалась прокліпати сльози, і їх було легко почути в моєму голосі. — Гадаєш, мене хвилює те, чи було це чесно, чи що його відповідно попереджали? Я завдаю йому болю. Щоразу, коли я поряд, йому знову і знову боляче, — мій голос ставав гучнішим, переходив в істерику. — Я — огидне чудовисько.

Едвард міцно мене обійняв.

— Ні, ти не така.

— Така! Що зі мною не так? — я спробувала вирватись із його обіймів, і він відпустив мене. — Я повинна піти і знайти його.

— Белло, він уже дуже далеко, до того ж надворі холодно.

— Байдуже. Я не можу просто тут сидіти, — я скинула Джейкобову куртку, всунула ноги у черевики і незграбно поповзла до дверей, бо мої ноги зціпеніли. — Я повинна, повинна… — я не знала, як закінчити речення, не знала, що діяти, але розстебнула блискавку намету і вилізла на яскравий морозний ранок.

Там було менше снігу, ніж повинно було залишитись після завірюхи, що лютувала вчора уночі. Можливо, його частково здув дужий вітер, а частково він розтанув на сонці, що зараз яскраво світило низько на південному сході, відбиваючись від залишків снігу, і боляче світило в мої непристосовані очі. Холодне повітря досі кусалося, але було тихо і безвітряно, погода ставала більш відповідною сезону, коли сонце почало підніматися.

Сет Клірвотер скрутився калачиком на скирті сухих гілок у тіні величезної ялини, морда лежала на лапах. Його пісочне хутро було майже непомітним на тлі засохлих гілок, але я бачила, як яскравий сніг відбивається в його очах. Він дивився на мене, як мені здалось, зі звинуваченням.

Я знала, що Едвард іде за мною, коли спотикаючись рушила в напрямку лісу. Я не могла його чути, але сонце відбивалось від його шкіри, і навколо мене мерехтіло безліч блискучих веселок. Едвард не намагався мене зупинити, доки я не опинилася за кілька кроків від лісових тіней.

Він узяв мене за лівий зап’ясток і проігнорував мої спроби звільнитися.

— Ти не можеш піти за ним. Не сьогодні. Вже майже час. І якщо ти заблукаєш, це нікому не допоможе.

Я вивернула зап’ясток, марно намагаючись вивільнитися.

— Белло, мені шкода, — шепнув він. — Вибач, що я це зробив.

— Ти нічого не зробив. Це все моя провина. Я зробила це. Я все зробила неправильно. Я б могла… Коли він… Мені потрібно було… Я… Я… — я почала схлипувати.

— Белло, Белло!

Едвардові руки пригорнули мене, мої сльози замочили йому сорочку.

— Мені варто було… сказати йому… я повинна була… сказати… — (Що? Що могло б усе виправити?) — Він не повинен був… піти так.

— Хочеш, я спробую повернути його назад, щоб ви могли поговорити? Ще залишилось трохи часу, — прошепотів Едвард, ховаючи біль у голосі.

Я кивнула йому в груди, боячись побачити його обличчя.

— Залишайся біля намету. Я скоро повернусь.

Його руки зникли. Він щез так швидко, що коли за секунду я підняла очі, його вже не було. Я була сама.

Нові ридання вихопилися з моїх грудей. Я робила боляче сьогодні всім. Чи є в цьому світі щось, чого я б торкнулась і не зіпсувала?

Не знаю, чому це мене зараз так сильно вражало. Я чудово усвідомлювала, що колись це неодмінно станеться. Але Джейкоб ніколи не реагував на це так бурхливо, ніколи не втрачав самовладання і тим паче не показував усієї глибини свого болю. Звук його муки і досі лунав у мене всередині, катуючи мене. Але поряд був і інший біль. Біль, який перевершував той, що за Джейкоба. Біль від того, що я ображаю почуття Едварда. Тим, що не можу холоднокровно відпустити Джейкоба, знаючи, що це буде єдине правильне рішення, одне-єдине.

Я була егоїсткою, від якої самі нещастя. Я мучила тих, кого люблю. Я була, як Кеті з «Буремного Перевалу», тільки моє право вибору було набагато кращим за її, ніхто з моїх хлопців не був злим, ніхто з них не був слабким. І ось я сиділа, плакала і не робила нічого, щоб виправити ситуацію. Просто як Кеті.

Я більше не могла дозволити болю впливати на мої рішення. Все, що я можу зробити, таке мізерне, та вже й запізно. Либонь, усе вже вирішено за мене. Едвард не зможе повернути Джейка. Тоді я прийму це і продовжу жити своїм життям. І тоді Едвард більше ніколи не побачить сліз, що я проливаю за Джейкобом Блеком.

Більше не буде сліз. Щойно я змахнула останню своїми холодними пальцями.

Але якщо Едвард повернеться назад із Джейкобом, тоді буде так. Я повинна буду звеліти йому іти геть і ніколи не повертатися.

Чому ж це так важко? Набагато важче, ніж попрощатися з іншими моїми друзями, з Анжелою, з Майком? Чому це так боляче? Це неправильно. Це не повинно так мене ранити. Я отримала те, що хотіла. Я не могла мати їх обох, тому що Джейкоб не міг лишатися тільки другом. Час покинути на це сподіватися. Якою сміховинно ненажерливою може бути одна людина?

Я повинна подолати це нелогічне відчуття, що Джейкоб є частиною мого життя. Він не може належати мені, бути моїм Джейкобом, коли я належу комусь іншому.

Я повільно йшла назад до маленької галявини, мої ноги ледь волочилися. Коли я ступила на відкриту місцевість, мружачись від яскравого світла, то кинула один швидкий погляд на Сета — він не зрушився зі свого місця на сухих голках, і тоді я відвела очі, уникаючи його погляду.

Я відчувала, що в мене на голові повний безлад, волосся зміїлось, ніби в горгони Медузи [24]. Я спробувала розчесати його пальцями, але швидко капітулювала. В будь-якому разі кому яке діло, який я маю вигляд?

Я схопила флягу, що висіла перед дверима намету, і потрусила її. Звук упевнив мене, що вона повна, тож я відкрутила кришку і зробила великий ковток крижаної води, щоб промочити горло. Десь неподалік має бути їжа, але я не настільки зголодніла, щоб її шукати. Потім я почала міряти кроками галявинку, залиту світлом, весь час відчуваючи на собі погляд Сета. Оскільки я не дивилась на нього, в моєму уявленні він знов був хлопчиком, а не велетенським вовком. Хлопчиком, таким схожим на Джейкоба, коли той був молодший.

Я хотіла попросити Сета гавкнути чи подати якийсь інший сигнал, якщо Джейкоб повертатиметься, але сама себе зупинила. Мені немає діла до того, повернеться Джейкоб чи ні. Мені було б легше, якщо б він не повернувся. Як би я хотіла мати змогу якось зв’язатися з Едвардом!

В ту-таки мить Сет жалібно заскавчав і звівся на ноги.

— Що таке? — дурнувато запитала я.

Він мене проігнорував і побіг риссю в бік дерев, тицяючи носом на захід. Він почав скімлити.