Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗
— Я вже обміркував цю ідею, — тихо відповів Едвард. — У деяких аспектах ти пасуєш їй ліпше, ніж будь-яка інша людина. За Беллою весь час потрібно наглядати, а ти доволі дужий, щоб захистити її від самої себе і від усього, що може їй нашкодити. Ти вже робив це, і я заборгував тобі за це на все своє життя, на цілу вічність — не знаю, що закінчиться першим.
Я навіть просив Алісу, щоб вона спробувала поглянути, чи не буде Беллі краще з тобою. Але вона, звісно ж, не змогла. Вона не може бачити тебе, та й Белла зараз налаштована лише на один шлях.
Але я не такий дурний, щоб скоїти одну помилку двічі, Джейкобе. Я не намагатимусь знову підштовхнути її до першого варіанту. Я буду поряд із нею так довго, як вона того хотітиме.
— А якщо вона вирішить, що хоче залишитись зі мною? — кинув виклик Джейкоб. — Я розумію, що сильно забігаю наперед, але я не здамся.
— Я дозволю їй піти.
— Просто так?
— Я ніколи не покажу їй, як це для мене важко, якщо ти це мав на увазі. Але я й далі спостерігатиму. Розумієш, Джейкобе, колись ти можеш полишити її. В тебе не буде вибору, як у Сема та Емілії. А я чекатиму, сподіваючись, що це трапиться.
Джейкоб тихенько пирхнув.
— Що ж, ти був набагато відвертішим, ніж я навіть мав право очікувати… Едварде. Дякую, що дозволив читати твої думки.
— Як я вже казав, я відчуваю дивну вдячність тобі за те, що сьогодні ти присутній у її житті. Це найменше, що я міг зробити у відповідь… Знаєш, Джейкобе, якби не той факт, що ми природні вороги, і те, що ти намагаєшся вкрасти в мене сенс мого існування, ти б міг мені сподобатись.
— Можливо… якби ти не був огидним вампіром, який планує висмоктати життя з дівчини, яку я кохаю… та ні, навіть тоді — ні.
Едвард посміхнувся.
— Можна, я в тебе дещо запитаю? — сказав Едвард за мить.
— Чого б це ти питав?
— Я можу чути лише те, про що ти думаєш. А це легенда, про яку Белла неохоче пообіцяла мені колись розповісти. Щось про третю дружину?…
— І що про неї?
Едвард не відповів, слухаючи легенду в голові у Джейкоба. Я почула його свист у темноті.
— Що таке?
— Певна річ, — Едварда переповнювали емоції. — Ну звісно ж! Краще б твої старійшини залишили цей переказ при собі, Джейкобе.
— Тобі не подобається, коли кровопивць описують, як поганих хлопців? — глузливо запитав Джейкоб. — Але вони і справді погані. І тоді були, і зараз є.
— Ця частина мене цікавить менш за все. Здогадуєшся, з яким персонажем можна порівняти Беллу?
Джейкоб обмірковував сказане близько хвилини.
— Ох. Дідько. З третьою дружиною. Гаразд, я зрозумів твою точку зору.
— Вона хоче бути на тій галявині. Щоб зробити хоч щось — усе, що зможе, — він зітхнув. — І це друга причина, чому я залишаюся з нею завтра. Белла досить вигадлива, коли чогось прагне.
— Знаєш, твій войовничий братець підкинув їй цю ідею, так само як і ця стара легенда.
— Ніхто не хотів заподіяти шкоди, — прошепотів Едвард примирливим тоном.
— І коли закінчиться це маленьке перемир’я? — спитав Джейкоб. — З першим променем сонця? Чи ми почекаємо, доки завершиться битва?
Запала тиша, вони обоє обмірковували сказане.
— З першим променем світла, — одночасно видихнули вони і потім тихенько розсміялись.
— Гарних снів, Джейкобе, — прошепотів Едвард, — насолоджуйся миттю.
Знову стало тихо, навіть намет не ворушився кілька хвилин. Здавалося, що вітру врешті-решт набридло казитися і він потихеньку капітулював.
Едвард негучно простогнав:
— Я не мав на увазі все так буквально.
— Вибач, — прошепотів Джейкоб. — Можеш піти, ну розумієш, залишити нас наодинці.
— Хочеш, я допоможу тобі заснути, Джейкобе? — запропонував Едвард.
— Можеш спробувати, — безтурботно озвався Джейкоб. — Буде цікаво подивитись, кому доведеться вийти, правда ж?
— Не випробовуй мене, вовче. Моя терпимість не така вже і міцна.
Джейкоб приглушено розсміявся.
— Я б не хотів зараз рухатись, якщо ти не проти.
Едвард почав щось бурмотіти собі під носа, голосніше, ніж зазвичай, намагаючись заглушити думки Джейкоба, так мені здалося. Бурмотів він мою улюблену колискову і, незважаючи на наростаючий дискомфорт від такого сну, де все пошепки, я занурилась глибше у забуття… в інші сни, де відчуття були кращими…
РОЗДІЛ 23. ЧУДОВИСЬКО
Коли я прокинулась уранці, сонце вже яскраво сяяло, навіть усередині намету воно сліпило очі. Я й справді вся спітніла, як і передрікав Джейкоб. Джейкоб легенько похропував мені на вухо, міцно обіймаючи. Я відірвала голову від його палючих грудей і відчула легкий укол морозного ранку на своїй липкій щоці. Джейкоб зітхнув уві сні й несвідомо пригорнув мене ще міцніше. Я покрутилася, не здатна вивільнитися з його обіймів, але спромоглася вистромити голову, щоб мати змогу бачити…
Едвард зустрів мій погляд незворушно. Вираз його обличчя був спокійний, але біль, що відбивався в його очах, було важко приховати.
— Там хоч трохи потеплішало? — прошепотіла я.
— Так, гадаю, що сьогодні обігрівач тобі не знадобиться.
Я спробувала дотягтися до блискавки, але не змогла вивільнити руки. Я напружилась, намагаючись вибратись із Джейкових обіймів. Джейкоб щось замурмотів, не просинаючись, і знов зімкнув їх.
— Може, допоможеш? — тихо запитала я у Едварда.
Він посміхнувся.
— Хочеш, щоб я відірвав йому руки?
— Ні, дякую. Просто звільни мене. А то я зараз отримаю тепловий удар.
Едвард розшпилив блискавку швидким раптовим рухом. Джейкоб випав зі спального мішка і вдарився голою спиною об холодну долівку намету.
— Гей! — поскаржився він, миттю розплющивши очі. Інстинктивно він відкотився з холодної підлоги до мене. Я ледь не задихнулась, коли він навалився на мене всією вагою свого тіла. А потім вагота раптово зникла. Я відчула, як здригнувся один із кілків, на якому був закріплений намет, коли Джейкоб ударився об нього. Зусібіч лунало гарчання. Едвард припав до землі поперед мене, і я не могла бачити його обличчя, але з його грудей вихоплювався страшний рик. Джейкоб також прихилився до землі, все його тіло тремтіло від ричання, яке лунало крізь зціплені зуби. Ззовні намету від скель відбивалося луною загрозливе гарчання Сета Клірвотера.
— Припиніть, припиніть це! — заволала я, незграбно протискуючись поміж них. Місця в наметі було так мало, що мені було досить простягнути руки, аби торкнутися грудей обох суперників. Едвард поклав мені руку на талію, готовий будь-якої миті посунути мене зі свого шляху.
— Припиніть це негайно! — наполягала я.
Під моїм впливом Джейкоб почав трохи заспокоюватись. Тремтіння зменшилось, але його зуби і досі були оскалені, а очі не припиняли слідкувати за Едвардом. Сет і далі гарчав — довгим безперервним звуком, як заставка до напруженої ситуації, що настала в наметі.
— Джейкобе? — спитала я, дочекавшись, коли він нарешті погляне на мене. — Тебе поранено?
— Звісно ж, ні! — прошипів він у відповідь.
Я повернулась до Едварда. Він дивився на мене, вираз його обличчя був злим та суворим.
— Це було негарно. Тобі слід вибачитись.
Його очі розширились від огиди.
— Ти жартуєш — він же ледь не задушив тебе!
— Це тому, що ти скинув його на підлогу! Він зробив це ненавмисне, до того ж зовсім мені не зашкодив.
Едвард, протестуючи, застогнав. Повільно він звів очі, щоб перехопити погляд Джейкоба. Це були погляди ворогів.
— Вибач мене, пес.
— Нічого страшного, — відповів Джейкоб, додаючи уїдливості до свого голосу.
Незважаючи на те, що вже було не так холодно, як раніше, температура все одно була дуже низькою. Я склала руки на грудях.
— Ось, візьми, — промовив знову спокійний Едвард. Він підняв з підлоги Джейкову куртку й накинув наверх моєї.
— Це ж Джейкова, — спробувала заперечити я.
— У Джейка є хутряна шуба, — нагадав мені Едвард.
