Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
На цьому Андрій урвав своє красномовство.
— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.
— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.
— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.
— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.
— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.
— О, напевно! — каже він.
— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.
— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.
— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.
— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.
— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.
— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?
— Ха-ха-ха! Ти неможливий!
— Признаюсь!
— Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?
— А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— Але це ще допустимо, — каже він.
— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?
— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?
— О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?
— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.
— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.
— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?
— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.
— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…
— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.
— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.
— А! Продукт економічних умов?
— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.
— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.
— Ні. Він ще не тут.
— Але тут буде? — каже Андрій.
— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!
— Андрію! Я ображена!
— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.
Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.
Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.
Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.
— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!
— О! Нарешті! — зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. — Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати — не дуже то роз'їжджай з «нашою» по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! — і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.
VIII
Ранком безліч несподіванок. Андрія розбудили о восьмій, хоча звичайно він лишався в ліжку і до дев'ятої, з головного управління окремий посланець приніс спішну телеграму з Москви від Союзу Радянських Письменників, в якій повідомлялось що його «за особливі заслуги в літературній роботі» нагороджено орденом Леніна і він має негайно прибути в Москву для одержання нагороди. З цією метою для нього вислано спеціяльний літак, і він має вже сьогодні вилетіти з Чіб'ю.
Вість потрясаюча. В домі піднявся нечуваний рейвах. Усе це звучить дуже незвично. Людмила, між іншим, також заявила, що вона летить з Андрієм, але їй сказали, що брати її не приказано. Це її бентежить, вона схвильована. Андрій так само не дуже тішиться своїми «нагородами», ще не відомо, що під усім тим криється. Крім телеграми, дістав листи від Ольги і Ірини. І обидва хвилюючі. Ольга далі пише, щоб не поспішав з приїздом, а Ірина повідомляє, що вона «вже вдова», що чоловіка її нагло не стало… Андрій швидко дере листи на дрібні шматочки і вкидає їх до убиральні. І швидко пакується, і бігає, і метушиться, йому всі помагають і всі стурбовані. За годину все спаковане… Прощається, мов би йде на смерть, Людмила вийшла із своєї кімнати з червоними очима, чого майже з нею не траплялося.
Усю дорогу до Москви Андрій ламає голову, що це все має значити. Арешт? Цілком можливо. Бо за що ж орден? У Харкові направо й наліво йдуть арешти. І те з Людмилою… І з Іриною. І те «не спішися» Ольжине. Тривога, тривога, тривога. А як це дійсно нагорода? То за що? За що? Це якась політика. І напевно якась перфідна. І враз приходить на думку постріл Бича. Більший відгук, ніж сподівалися, вся чужинецька преса відгукнулася, в таємних звітах знайшло це також місце, в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані. Треба трубити відступ, щось протиставити, заглажувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це може бути. Це в їх стилі.
А ввечорі, коли Андрій опинився в елеґантній, спеціяльно для нього зарезервованій кімнаті першоклясного, нового готелю «Метрополь», він побачив на своєму столику купу найновіших газет, і всі вони були ним заповнені. І російські, і українські, і білоруські, і навіть чужомовні закордонні. Якісь фота з орденом, яких Андрій і не пам'ятає, якісь інтерв'ю, яких він нікому не давав, статті про його заслужене минуле, про його беззастережну відданість партії Леніна-Сталіна. А того ж вечора так біля години дев'ятої його несподівано кличуть до одного з номерів цього ж готелю, і він застає там елегантного, усміхненого в уніформі ҐПУ Федорова, Сергія Прохоровича, того самого, що свого часу розмовляв з Ольгою. Він надзвичайно чемний, сердечно вітає Андрія з орденом, питає про його здоров'я, а потім, усівшись вигідно у фотелях, починається ніби приватна розмова, Андрія делікатно наводять на спомини, переважно юнацькі, його шкільні роки в далеких Черкасах, де він мешкав, з ким водився і коли Андрій чогось «вже не пригадував», Федоров делікатно йому підказував включно до того, як звалась його господиня, або яке число мав будинок, у якому він тоді мешкав. Андрій намагався поводитись, як справді орденоносець, але це йому не легко вдавалося. Він знав, чого хоче від нього той Федоров. Знав також, що кожне його слово важиться аптекарською вагою. І знав, що він, Андрій Мороз, є мишею, а Федоров котом. Але виходу нема.
— А між іншим… Ви, розуміється, знали Бича? — запитав Федоров винятково обережно, ніби він це питання довго наперед підготовляв.
— О, так! — відповів Андрій одразу.
— Чудно! Чудно! — дивувався Федоров. — Чому б здавалось… Ви, здається, мали з ним розмови в санаторії… Я цікавий: які, на вашу думку, причини його такого вчинку? — Андрій відчуває великий тягар, але Федоров йому помагає: — Нерви? Розчарування? Упадок сил?
