Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
Гітлер знову нахмурився, бо забув, з чого почав, чому хотів присвятити цю свою тираду. Він болісно згадував першу фразу, але те, як жінки діловито різали м'ясо, як зосереджено їли, здалося йому таким образливим, що він насилу стримав сльози.
Коли Єва подивилася не на нього, а на двері, що вели в конференц-зал, Гітлер здригнувся і ввібрав голову в плечі — йому здалося, що там стоїть Борман і мовчки дивиться на його потилицю, показуючи всім своїм виглядом, що пора, час настав, більше ждати не можна, нації вигідно, щоб він зійшов з світу, це ввіллє силу в серця тих, хто продовжуватиме боротьбу за його справу. Яке страшне життя, які безсердечні ті, хто оточував його, чому вони не зроблять що-небудь, вони можуть, вони мусять допомогти, адже це так страшно — перехід у небуття, коли рвучкий біль розірве череп, і його мозок, сповнений великих думок, концентрат надії арійців, перетвориться в криваве місиво…
«Ні, я не хочу, я не можу, мені так спокійно сидіти серед них жінок, нехай вони їдять, це нічого, я прощаю їхню безтурботність. Тільки б говорити, продовжувати бути, тільки б не страшна тиша, яка настане після пострілу. Я не зможу натиснути на курок, я ні в чому не винен, винні ті, які були біля мене, вони могли б підказати мені, а вони боягузливо мовчали, думали лише про себе, про свою вигоду, маленькі миші, ким я оточував себе, боже мій?!
Єва раптом підвелася, і Гітлер ще дужче пригнувся, зацьковано оглянувшись.
— Мій дорогий, — сказала Єва, і це звертання шокувало його, він обвів поглядом секретарок, але ніхто не звернув на це уваги — пили вино й смачно їли; Єва — законна дружина, вона має право звертатися до нього так, як звернулася, а чому б ні. — Я зараз повернусь, я забула відправити телеграму сестрі, пробач мені…
— Якщо це стосується зрадника Фегеляйна, ти не маєш права посилати їй ні слова співчуття! — сказав Гітлер.
— Мій дорогий, — відповіла Єва вже біля дверей, — це стосується нас з тобою…
Гітлер подумав, що Єва зараз зробить щось таке, що принесе порятунок, він ждав дива від кого завгодно, аби тільки жевріла надія, аби тільки минула хвилина, друга, година, доба, а потім щось станеться, неодмінно щось відбудеться, таке, що принесе порятунок…
А Єва пішла в радіорубку й попросила відправити телеграму в Оберзальцберг сестрі: «Будь ласка, негайно знищи мої щоденники!»
Вона знала, що робила. Вона вела щоденники в тридцять п'ятому році, коли їхній роман з Гітлером тільки-но починався. Вона описувала той лютневий день, коли він приїхав до неї і сказав, що хоче подарувати їй будинок, і яке це було для неї щастя! Як вона потім божеволіла від ревнощів, коли він їздив до Геббельса, цього мерзенного звідника, й проводив там не одну годину з співачкою Ондрою, з дружиною важкоатлета Макса Шмелінга… Єва по-справжньому кохала його тоді, бо він був у неї перший мужчина… О, як це було жахливо, коли вона послала йому листа, вирішивши прийняти снотворне, якщо він їй не відповість! І як щиро пережи вала вона, чекаючи листа, чого тільки не передумала вона в ті дні! А може, її лист потрапить до нього в ту хвилину; коли він буде в поганому настрої, може, взагалі не треба було писати йому… «Боже мій, допоможи мені поговорити з ним, завтра буде вже пізно…» — шепотіла вона тоді без упину і прийняла тридцять п'ять пілюль снотворного…
Єва Гітлер сиділа біля радиста, що передавав її телеграму сестрі, і згадувала те дзвінке відчуття горя, яке вона перенесла, коли лікар кінчив промивати… Їй було так гарно, як вона заснула, такі чисті мелодії чулися їй, а потім наста ла тиша, спокійна глуха тиша…
…І знову Гітлер обійшов шеренгу людей, що стояли перед ним, і знову потиснув руку кожному, вимовляючи слова стриманої подяки, і знову запитливо зазирав їм у вічі, і знову прислухався до гомону, що долинав з інших кімнат; там було чути сміх, музику, хлопання корків із пляшок шампанського…
Коли він зачинив двері кабінету, в передпокої щось бряцнуло.
— Хто?! — спитав Гітлер злякано. — Хто там?
— Я, — відповів Борман. — Я біля вас, мій фюрер… Він стояв у тамбурі разом з Геббельсом. Брязнула каністра з бензином, яку він приніс із собою. Геббельса трясло, мов у лихоманці. Обличчя пожовтіло, скроні посивіли.
Єва прийняла отруту спокійно, сидячи в кріслі. Роздавивши ампулу зубами, вона тільки трохи відкинулась назад і безпомічно опустила руки.
Гітлер довго ходив навколо мертвої жінки, бурмочучи щось, потім поплескав Єву по щоці, дістав пістолет і приставив дуло до рота.
Жах охопив його.
«Ні, — прошепотів він, — ні, ні, я не хочу! Це неправда! Все це брехня! Я не хочу! Мені треба примусити себе прокинутись, я прокидаюсь, мамочко!..»
А потім думки якось дивно змішалися в його голові, і він почав швидко ходити навколо крісла, де лежала мертва Єва, швидко й усмішливо бурмочучи щось собі під ніс…
Борман подивився на годинник. Минуло вже двадцять хвилин. Він погладив Геббельса по плечу й відчинив двері кабінету. Гітлер, не звертаючи на нього уваги, швидко й зосереджено ходив кругом крісла, де лежала Єва. В його правій руці була затиснута рукоятка пістолета.
Борман розімкнув холодні пальці фюрера, взяв його вальтер і, приставивши до потилиці Гітлера, вистрілив…
…Через кілька хвилин кімната заповнилася людьми. Геббельс трясся від ридань, Борман заспокоював його…
Потім Борман запросив Вейдлінга до конференц-залу і сказав:
— Ви не смієте нікому й ні за яких обставин говорити про кончину фюрера. Навіть Деніц не знатиме про це. Ясно?
А потім він запросив до себе генерала Кребса і вручив йому запечатаний конверт.
— Цей лист ви передасте особисто маршалу Жукову. Ви повернетесь сюди з мирними пропозиціями червоних. На Заході нікому не відомо про кончину фюрера. Там ніхто не знає про склад нового кабінету. Ми повідомляємо про заповіт Гітлера тільки росіянам. Цього не можна не оцінити. Ми йдемо до них з тим, про що ви говорили ще в сорок першому році. Тоді вас не послухали. Тепер вам і карти в руки. З богом, генерале, ми ждемо мудрої відповіді червоних.
Кінець
…Мюллер задумливо сидів перед дзеркалом, розглядаючи своє обличчя. Канонада не вщухала — бої йшли десь зовсім близько. Пора в дорогу.
Його обличчя було зараз іншим: тільки посвячені знали, що то за свіжий шрамик біля вуха — підтяжка. Ліва щока трохи перекосилась, наче після контузії, підборіддя заросло сивою щетиною, волосся перефарбоване в пістряво-сивий колір, підстрижене коротко, під «бобрик». У кишені поношеного, завеликого для нього піджака документи на ім'я Вернера Дрібса, члена Комуністичної партії Німеччини, звільненого з концентраційного табору «Орте» Червоною Армією, — прохання до всієї союзної влади допомагати йому. На руці наколоті цифри — номер ув'язненого.
Він дивився на своє відображення в дзеркалі, прислухався до канонади і згадував той день, коли Гіммлер вручав йому руни бригадефюрера. Він майже чув зараз ті овації, які гриміли в дубовому залі мюнхенського гестапо, бачив сяючі обличчя друзів і ворогів — вони вітали його стоячи. Він не забув, як потім, коли скінчився офіційний церемоніал, Гіммлер запросив нових генералів СС у банкетний зал і підняв за них бокал а шампанським, а Мюллер мріяв, щоб увесь цей цирк швидше кінчився і можна було б поїхати до Лотти. Дівчина кохала його — він вірив, кохала по-справжньому, і він її дуже любив. Але в залі почалися спічі, кожен хотів покрасуватися перед рейхсфюрером: йому подобалося слухати, як говорять підлеглі, тому Мюллер тільки о десятій зупинив свою машину біля невеличкого особнячка, де жила подруга. Світла у вікнах не було. «Заснула, моя хороша», — подумав він з ніжністю, відмикаючи двері своїм ключем, але в кімнатах було порожньо…
Тільки через три роки він дізнався, що Лотта була агентом Гейдріха, висвітлювала тих, кого готували до великого підвищення, грала кохання. Боже, як грала, нехай це тривало б далі, він би їй простив, але йому пояснили, що рейхсфюрер ніколи не дозволить йому розлучитися, це вплине на кар'єру, а Мюллер уже тоді знав, що рейхсфюрер має дитину від коханки і утримує цю жінку в замку під Мюнхеном, купує їй найдорожчі автомобілі, а його позбавив єдиної в житті радості. Хіба таке забудеш?!
