Наказано вижити - Семенов Юлиан Семенович (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗
— То що?! Що?! Я зараз зроблю інше: я зараз накажу розстріляти вас…
— Ну що ж, наказуйте, — відповів Хьотль, намагаючись підігнати від себе постійне видіння: обличчя Штірліца, змучене, з чорними тінями під очима. — Тільки ви вб'єте свій останній шанс… Ніхто не зможе сказати американцям про Ваш благородний вчинок, крім мене…
— Як же ви скажете про це Даллесу? Чому ви думаєте, що він взагалі слухатиме вас?
— Слухатиме, — відповів Хьотль. — Він уже слухає мене. І я признався йому, що підтримую контакт з ним — за вашою санкцією… Це — на вашу користь… А врятування Альт Аусзеє ще більше зміцнить ваші позиції… Карл Вольф це зрозумів перший і зараз відпочиває на своїй віллі в Північній Італії під охороною американських солдатів…
— А що мені робити з телеграмою Геббельса? — розгублено спитав Кальтенбруннер. — Що ж я йому відповім?
— Ви думаєте, він ще жде вашої відповіді?
Хьотль зняв телефонну трубку і, перш ніж набрати номер, знову згадав Штірліца, коли той казав: «Нав'язуйте Кальтенбруннеру дію, вони самі не вміють діяти. Вони розчавлені їхнім же кумиром, Гітлером. У цьому їхня трагедія, а ваш порятунок…»
— Алло, «Яструб», — почувши відповідь есесівського підривника, сказав Хьотль, — говорить «Орел» за дорученням «Вищого»: без його вказівки операція «Обвал» не має права бути проведена…
«Яструб» розсміявся — п'яний. Щось сказав напарнику, потім просипів:
— Послухайте, ви, «Орел», у нас є наказ «Вищого» провести «Обвал», і ми його проведемо, якщо він особисто його не скасує! Тим паче, що танки американців зовсім близько… Ми вже приготували рюкзаки… Після роботи, коли ми її закінчимо, запрошуємо вас на альпійські луки, там загар хороший і корови недоєні…
Хьотль збагнув, що гестапівець зараз покладе трубку, тому він — мимоволі наслідуючи Штірліца — натиснув:
— Послухайте, ви мене, мабуть, неправильно зрозуміли… «Вищий» зараз дасть вам особистий наказ, він біля апарата…
Хьотль простяг трубку Кальтенбруннеру. Той гриз ніготь на мізинці, вправно, як білка горіх. Дивився на Хьотля червоними настороженими очима. Штурмбанфюрер затулив мембрану долонею і шепнув:)
— Скажіть, що надійшла безпосередня вказівка рейхсміністра Геббельса: до особливого наказу з Берліна не підривати… Ну, говоріть же!
— А якщо він мене не послухає? — спитав Кальтенбруннер, і Хьотль з острахом зрозумів, який ідіот керував ним усі ці роки, чиї накази він виконував, кому поклонявся, хто розклав його, зробивши безхарактерним, дрібним і підлим боягузом, нездатним бути людиною — тільки виконавцем чужої волі…
— Пригрозіть розстрілом, — сказав він. — Тоді послухає.
Кальтенбруннер узяв трубку, відкашлявся; гавкаючим, знайомим усім у РСХА голосом з жахливим віденськи акцентом відчеканив:
— Тут «Вищий»! Вказівку, яку передав вам «Орел», виконувати беззаперечно! Цього вимагають вищі інтереси рейху! За невиконання наказу — розстріл! Доти, поки я особисто не накажу, штольню не підривати!
…Воістину зв'язок випадкового й закономірного є виявом діалектичного закону людського буття.
Випадковість поїздки Штірліца в Альт Аусзеє, закономірність його аналізу Хьотля, точне передбачення ним поведінки Кальтенбруннера в кризовій ситуації, обгрунтоване знанням механіки, моралі нацистського рейху, глибоке розуміння безідейності, первісної аморальності гітлеризму — всі ці компоненти закономірності й випадковості привели до того, що саме він, полковник радянської розвідки, російський інтелігент Максим Ісаєв, вніс свій вклад у те, що скарби світової культури, викрадені нацистами, не були поховані на сімсотметровій глибині штольні Альт Аусзеє.
Павуки в банці — IIІ
…У ніч на тридцяте квітня Гітлер так і не зміг покінчити з собою. Вранці він зайшов до конференц-залу, як завжди, о дев'ятій годині. Був гладко поголений. Рука тряслася менше ніж звичайно.
Перший доповідав командуючий обороною Берліна генерал Вейдлінг:
— Бої точаться між Кантштрасе і Бісмаркштрасе. Все ще напружене становище на Курфюрстендам… Російські танки — за сімсот метрів від рейхсканцелярії… Надії на прорив армії Венка до центру міста нема, фюрер… Я ще раз і ще звертаюсь до вас з проханням погодитися на те, щоб вірні частини забезпечили ваш вихід з бункера. В моєму розпорядженні є люди, які зможуть організувати прорив до Потсдама — там ми спробуємо з'єднатися з Венком…
Борман не дав відповісти Гітлеру, а запитав сам:
— Яка гарантія, що фюрер не потрапить до рук ворогів? Ви берете на себе відповідальність за те, що не станеться найстрашнішої в світі трагедії?
— Абсолютної гарантії я не можу дати, — пожувавши губами, відповів Вейдлінг, — але люди битимуться до останнього в ім'я врятування фюрера…
Гітлер мовчав, дивився порожніми, округлими очима то на Бормана, то на Вейдлінга.
І — нарешті — допоміг Геббельс.
— Генерале, — сказав він, — ми чекаємо певної відповіді: ви, особисто ви, Вейдлінг, гарантуєте нам, що життю фюрера під час прориву не загрожуватиме небезпека? Він не попаде в полон? Коли це станеться, вам доведеться відповідати перед судом історії, і не тільки вам…
— Пане Геббельс, на війні як на війні, — відповів Вейдлінг, — крім законів бою, велику роль відіграють прикрі фактори випадковості…
Борман скрушно й співчутливо подивився на Гітлера. Той якось дивно посміхнувся і тихо сказав:
— Спасибі вам, генерале Вейдлінг. Я вдячний вам за вірність і турботу про мене… Я залишусь тут…
О другій годині дня фюрер запросив на обід свою кухарку фрау Марціалі, особистого секретаря фрау Гертруд Юнге, стенографісток Лізе й Інгеборг; Гітлер уважно спостерігав за тим, як Єва, тепер уже не Браун, а Гітлер, наливала вино у високі, з важкого кришталю, чарки. Вино вигравало бульками, і у вітальні стояв відчутний аромат винограду, примороженого першим нічним заморозком. Такі голчасті, легкі заморозки бувають у Відні наприкінці листопада. Фюрер покуштував суп і сказав:
— Фрау Марціалі перевершила саму себе в кулінарному мистецтві: ця протерта спаржа просто чудова… В молодості я подовгу любувався на базарі в Лінці горами овочів, але ніколи мій пензель не зважився зафіксувати буйство природи, яке подарувала нам земля…
Він звик до того, що під час застілля, коли він починав говорити, всі завмирали. Борман подавався вперед, вслухаючись у кожне його слово, інколи швидко робив помітки маленьким олівчиком у такому ж маленькому — завбільшки з сірникову коробку — блокнотику, але зараз Бормана за столом не було. Не було Геббельса, Герінга, Гіммлера, Кейтеля, Шпеєра — не було всіх тих, до кого він звик, а секретарки, яких він запросив уперше за ті роки, що працювали в ставці, їли собі спаржевий суп, і брязкання срібних ложок об тарілки здалося йому таким блюзнірським і протиприродним, що він жалібно зморщився, подивився на Єву, одягнену в розкішний сірий костюм, глибокий колір якого особливо підкреслювався діамантами, які прикрашали платиновий годинник, зітхнув і, спохмурнівши, замовк.
Після того як подали фаршированого кролика, а йому поклали яєчні котлети з цвітною капустою, Гітлер, почувши бій високого годинника, що стояв у кутку їдальні, здригнувся й нагнув голову.
І одразу ж заговорив. Слово зараз було для нього порятунком, надією, тим, що дозволяло йому бути тут, серед цих жінок, живих іще, красивих, милих. Боже, наскільки ж вони лагідніші за чоловіків, вірніші за них, делікатніші!
— Вчора уві сні я бачив матір, — почав Гітлер, покашлюючи, немов перевіряв свій голос. Останніми днями після ін'єкцій голос сідав. Він звернув на це увагу нового лікаря, але той сказав, що це звичайна реакція організму на відсутність свіжого повітря — нічого тривожного. — Я бачив її зовсім молодою, в ті дні, коли я жив у Браунау. Кожного дня, лякаючи самого себе невидими сторожами, я проходив ворота старого міста і — нещасне дитя околиці — опинявся на центральній площі, де були відчинені ресторани й кафе, звучала музика, лунав сміх розпещених дітей, вбраних немов ляльки… Я дивився на них і страшенно соромився за свої стоптані черевики, за старий куций піджак, в якому я здавався сам собі убогим… Я став відчувати виснажливу ненависть до тих, хто духмянів і втішався життям, тому що…
