Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Заманливо, заманливо! — Поблискуючи очима, сказав Горениця. — Перші стежки в горах часу. А на шляху — засади, бої, цей, як його…
— Аріман…
— Так, так. Космос не затишна домівка. Треба не лише пробиватися в інші фази часу, а й бути обережним. Дуже!
— Розумію.
— Що ж. Перший експеримент. Накреслимо план. Місце відоме, час — теж. Чи не так?
— Так. У записах є місяць, день, рік. Поправка на старий стиль…
— Зрозуміло. Це полегшує справу. Ми зможемо зробити короткочасний прокол континууму. Скажімо, на годину. На довший імпульс не вистачить поки що енергії. Оскільки відомо, де ті черниці перебували, то можна одразу їх знайти, зібрати в одне місце і трансмігрувати в сьогодення…
— Ви так просто про це говорите, — з сльозами на очах сказав Григір, — а в мене серце рветься з грудей.
— Розумію, розумію, — дружньо відповів Горениця. — У вас не лише науковий інтерес, а… кохання. Це сильніший стимул, ніж у мене. Проте хто зна. Мене веде теж непоборна сила. Здавна. Інколи втомлюється тіло, психіка, а серце стукає: дій, змагайся, пробивай.
— Так що? — 3 надією запитав Григір. — Ви мене берете?
— Беру! — твердо сказав Горениця. — Проте з однією умовою.
— Якою?
— Провести деякі додаткові розшуки. Там, у записах ченця, сказано, що він готувався живцем поховати себе. Певно, задум він здійснив. Орієнтовно відомо, де це мало бути. Ви розумієте?
— Не зовсім…
— Нам треба розшукати місце захоронення, чи самопохо-вання ченця. Це дасть підтвердження. Бо записи — ще не доказ. Бувають випадки цілковитого збігу. Феномен ясновидіння, проскопія, бачення в часі. Коротше, парапсихологічна фантазія ченця. Своєрідна психологічна новела. Отже, краще перевірити. Якщо ми віднайдемо труп, тоді можна експериментувати далі.
— Згода, — сказав Григір. — Я їду.
У Стайках на Григора чекав новий сюрприз. Вражаючий, неймовірний. Учень школи-інтернату відкопав прадавню схованку і знайшов у ній засушеного, як тараня, ченця. Гадали, що він мертвий, проте гість з далекого минулого ожив. Мешкав у хатинці при шкільному садку, ревно виконував свої обов’язки садівника, майже ні з ким не розмовляв. Учень дев’ятого класу Коля Савченко, який одкопав його, дещо розповів Григору, і перед ним постала трагедія минулого…
…Голос матінки Агафії гримів під склепінням церкви, розкочувався по закутках, падав блискавицями на схилені голови черниць.
— Слуги диявола! Блудниці! Вам приготовлено від Бога не райське блаженство, а невгасимий вогонь, нечувана кара! Не рятуватися ви прийшли до монастиря, а тішити свої тілеса! Сором і ганьба! До молитов, до праці ліниві. Бігаєте до міста, зустрічаєтесь з проклятим Адамовим сім’ям! Гряде страшний суд, і не буде вам милості! Господь одвернеться од вас і звелить вкинути всіх у геєну вогненну, де вас будуть жалити скорпіони і гади!..
— Ні! Ні! — страшно закричала черниця Марія, схопившись з кам’яного полу і заломивши руки над головою. — Неправда! Неправда!
— Впади ниць! — грізно гукнула матінка Агафія, тицьнувши кістлявим пальцем у черницю, ніби хотіла проштрикнути її. — Впади і замри!
— Бачу! — Не вгавала черниця. — Бачу страшний суд! Бачу трон Божий!
— Кажи! Кажи! — наказала настоятелька владно. — Може, сподобилася вздріти страшний суд! Ми скажемо — од Бога видіння чи од сатани! Кличте ченців-чоловіків, хай і вони послухають!
Церкву заповнила чорна, страшна юрба. Вона оточила Марію-черницю, дивилася в її бліде обличчя, натхненні очі.
— Що бачиш? — поцікавилася Агафія.
— Бачу! Починається, — прошепотіла Марія.
— Слухайте всі, браття і сестри! Слухайте!
— Потемніло сонце, — урочисто промовила Марія. — Зморщилося небо. Згасли зорі…
— Згасли зорі, — поплив зловісний шепіт між ченцями.
— Морок. Між хмарами трон у сяйві!
— Чи бачиш Судію? — запитала матінка Агафія.
— Ще не бачу, — судорожно відповіла Марія. — Тремтять народи. Розкривається завіса сяюча. На троні — дитя.
— Дитя? — здивувались ченці.
— Дитя, — радісно сказала Марія. — Синьооке. Біляве. Усміхнулося народам. Почувся голос: “Ідіть до мене, всі струджені й убогі. Я дам вам спокій і радість. Нехай спочинуть ваші руки від меча і рала. Нехай земля спочине. Нехай спочине кров. Ходімо в батьківський сад, я навчу вас гратися…”
— Що вона верзе? — скрикнув чернець Василій, високий, грізний. — До чого тут страшний суд і якесь дитя?
— Тихо! — наказала Агафія. — Хай каже далі. Що бачиш?
— Діти кинулися до нього, — щасливо мовила Марія, заплющивши очі. — Матері кинулися до ніг дитяти. І кинулися ніжні юнаки й дівчата. Злочинці, деспоти, солдати заплакали страшними слізьми і кинулися до ніг йому. І засміялися леви й олені. І пташки проспівали: “Осанна”. І генії схилилися до ніг свого володаря. Ось він іде. Пішов, покинув трон. За ним іде уся земля. Народжується з болем і радістю у новий світ. Ви чуєте? Я бачу завісу сяючу, ніби з променів. Дитя веде всіх крізь дощ полум’яний. І він змиває з усіх кору озлоблення і люті, пилюгу втоми і розчарування! А там… за завісою, по той бік, усі опромінюються сяйвом неземним, народжуються дітьми-янголятами… І сад чекає їх дивний, батьками й матерями посаджений од віку… Дитя сміється радісно й натхненно, веде все далі й далі… Я чую грім! Він трусить всю землю до основ. Я чую голос дитяти, воно каже мені, сміючись: “Оце мій суд страшний!”
Марія знеможено схилилася до стіни, її підтримувала черниця Василина. Агафія блиснула страшним поглядом.
— Чули? Вигадки сатани! Хіба це суд? І хто судив? Де караючий Господь? Де вогонь?
— Навіщо вам вогонь? — скрикнула Марія. — Невже не досить вогню і муки на землі?
— То ти проти святого письма повстаєш? — зловісно запитала Агафія. — Хіба не читала, хіба не знаєш, яким має бути страшний суд?
— Не вірю! Не приймаю! Милосердя не судить! То людські боги! Мій бог — дитя і мати! Дитя нікого не може осудити!
— Хапайте її! — гукнув чернець Василій. — Хапайте і несіть до келії. Горе нам, горе! Поселився у нашій обителі враг роду людського! Горе нам, горе! Воістину страшний суд незабаром!
Василій проходив мимо келій, стукав у двері. Почувши голос, відчиняв. Низько кланявся ченцям, примовляючи:
— Прости, брате, коли в чому завинив.
— Бог простить, брате!
Обійшовши всіх, Василій рішуче закрокував до воріт монастиря. Там на нього чекав ігумен чоловічої обителі отець Стефан. Обличчя старого наставника було схоже на печену картоплину. Він схлипував, обнімаючи Василія. Похитав сумовито головою, прошамкотів:
— А може, кинеш свою затію, брате? Га? Перемелеться… Помолимося Богу разом, всі страхи розвіються! Га?
— Ні! — різко рубонув Василій. — Не тримай мене, отче? Самі в сітях сатанинських заплуталися, мене відпустіть ради господа! Сам антихрист прийшов на землю, всі ознаки його. Вже й наша обитель зганьблена, нема місця на землі для праведника. Яких ще знаків треба? Сказано: “Коли побачите це, біжіть в гори, готуйтеся до часу останнього”.
— Сказано: “Не знаєте ні дня, ні часу”, — спробував заперечити ігумен.
Василій трусонув чорною гривою волосся, темні очі його грізно блиснули, між вусами забіліли зуби. Він підняв руку, ніби закликаючи в свідки Бога, потряс нею.
— Сказано також: “Коли пожовкнуть ниви, то скоро жнива. Бережіться, бо в страшній люті зійшов до нас Антихрист, знаючи, що недовго йому панувати”. І зведе він, отче, навіть обраних! Я не бажаю дивитися на ганьбище! Преподобний отче, не тримайте мене! Я вирішив, ніхто не зупинить! Піду в печеру, умру і ждатиму страшного суду. Скоро, скоро загримить труба архангела! Скоро, скоро гряде Жених!
Василій схилився для благословення. Ігумен похапцем благословив його, розвів руками. З жалем поглянув на хмарки в синьому небі, на квітучі каштани в монастирському саду. Цмокнув сухими губами:
— Ієх! Краса яка божа! І не гріх тобі кидати її? Братія терпить, молиться, а ти кидаєш нас у час тяжкий.
— Отче, не вводь мене в спокусу. Прости, коли завинив. На страшному суді зустрінемось.
