Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗
— Ну власне. Не згадуючи вже про те, що я від десяти років ховаю перед сном шию, зап’ястки й щиколотки.
— Навіщо?
— Щоб із мене не виссали кров.
— Наче її не можна виссати з пальця чи щоки, — кинула Вікторія.
— Ти зверталася з цим до спеціаліста? — поцікавився Травка.
— Ти маєш на увазі психолога? Ну. Він сказав, що страх перед вампірами — це наслідок надто ранніх контактів із фільмами класу С чи D.
— А як він пояснив примус засвітити лампу?
— Страхом перед знищенням. Коли темно і я себе не бачу, то починаю боятися, що зникну.
— А він сказав, звідки це в тебе взялося? — запитала я.
— Він має кілька теорій. Найбільше мені подобається те, що мій страх є реакцією на зміни. Бо перед тим я мешкала в провінції, оточена любов’ю й увагою родини. У нашому містечку всі були між собою знайомі і знали одне про одного все. Коли людина проходила головною вулицею, то зустрічала мінімум п’ятнадцять знайомих і вислуховувала зо тридцять чуток. А тут раптом переїзд до великого чужого міста.
— Цікаво, що було б, якби ти переїхала до Мехіко-Сіті, — припустив Травка.
— Я волію про це не знати. В кожному разі зміна оточення була величезним стресом: я раптом відчула себе анонімною. Як зернятко серед байдужого океану інших зерняток. А я звикла до уважних поглядів. Я потребую їх, бо інакше зразу відчуваю порожнечу і впадаю в паніку.
— Чому?
— Починаю думати, що якщо ніхто на мене не дивиться, то мене, напевно, немає. І виникає страх. Звідси моя зміна образу на такий, що притягає погляди. Принаймні так вважає психолог.
— Цікава теорія, — визнала Вікторія.
— Авжеж, але я й надалі не знаю, що робити, аби не вмикати тієї клятої лампи.
Сьогодні ми познайомилися з Марією. Я щойно завершила замітати, коли вона ввійшла в товаристві Травки, обвішаного її ручним багажем, наче вікторіанська ялинка.
— Марія, знак Скорпіона в домі Терезів, — мовила вона, простягаючи на привітання білу аристократичну долоню, обважену величезними мідними перснями. Я зразу згадала Квятковську.
Ми представилися, як завжди за таких ситуацій перепрошуючи за страшенний гармидер. Є шанс, що новоприбула подумає, що зазвичай тут буває чистіше.
— Ми не встигли поприбирати, — тлумачила їй Мілька. — Якось важко останнім часом зібратися.
— Це зрозуміло, просто ви за природою не є прибиральницями, — просвітила нас Марія. — Я завжди пояснювала це тітці, коли вона чіплялася до мене через бардак у кімнаті. Але до неї такі аргументи не доходять. Що ж, так буває при великій різниці у рівнях, — зітхнула вона, а потім повернулася до болісної прози життя: — Де я можу покласти свої речі?
— В отому кутку, біля пічки, — показала Мілька. — А тут маєш вішалку. А щодо ліжка, то ти можеш спати разом із нами на столі або…
— Ліжко буде ввечері, — перебив її Травка. — Мої друзяки саме торгуються з хазяїном. Чувак уже спустив ціну з двох пляшок горілки до трьох «чорнила».
— З латунною рамою? — допитувалася Марія.
— Все згідно з побажанням.
Мені здалося, що він зараз уклониться, як якийсь там англійський лакей. Аж шкода було дивитися.
— Чи можу я десь тут сісти? — Марія розглянулася по кімнаті. Травка миттю побіг по крісло, швидко протер його рукавом свого светра й підставив їй під самісінький ніс, щоб не висловлюватися більш прикро.
— Дякую, Томеку.
О Боже! Травка має нормальне ім’я!
— Я ще буду тобі потрібний?
— Ні, можеш повертатися до себе, — ласкаво дозволила Марія.
Він вийшов, покірливий і зворушений. А ми відчули, що весь тягар служіння Марії тепер лягає на нас.
— Приємно тут у вас, — в її устах це забриніло на диво зневажливо, — тільки замало чогось, чогось… що надало б тим стінам артистичного лоску. Я мушу у вільний час тим заопікуватись.
— А що ти хочеш зробити? — зацікавилася Вікторія.
— Намалюю якусь абстракцію. Отут, на тому фрагменті стіни. Щось помаранчеве, з великою краплиною індиґо.
— Ти вмієш малювати? — пожвавилася Мілька. — Супер, бо я не потямлю навіть кульку з пластиліну рівно зліпити.
— Вмію, колись я хотіла бути великою художницею, — сказала Марія. — І, може, ще буду. Вагаюся, що вибрати.
— А який ти маєш вибір?
— Акторство, драматургія чи поезія… Ще не знаю. Я тільки шукаю.
— А вже щось пишеш? — допитувалася Вікторія.
— Ну… ще ні, — прояснила з легким нетерпінням Марія, — бо ще не вирішила, що саме хочу писати.
— А коли вирішиш, то сядеш і напишеш? — діставала її Вікторія.
— Так.
— А що ти нам намалюєш на тій стіні?
— Щось, що вирине з мого нутра. Щось дуже енергетичне, таке, що ламає заяложені схеми. Це буде твір настрою.
— Ми вже не можемо дочекатися, — сказала Мілька. — Правда, дівчата?
— Ну, — запевнили ми Марію. У цьому було трохи замало ентузіазму, але що вдієш, така пора року.
Упродовж кількох наступних хвилин ми сиділи в ніяковій тиші, яку нарешті обірвала Марія:
— Вікторіє, а звідки ти приїхала? Бо в тебе якийсь специфічний акцент.
— Тепер це звучить нормально. Послухала б ти мене два роки тому, — сказала Вікторія без тіні знічення і продемонструвала взірець своїх колишніх здібностей: — Бо я ме-е-е-е-шкала неподалік східного кордо-о-о-о-ну.
— Фантастично, — захопилася Марія. — Класно отак мешкати на межі двох світів.
— Я не знаю, чи це класно. Просто нас закинула туди доля, то ми й мешкали. А мама й надалі мешкає.
— А як там по той бік?
— Не знаю, я ніколи там не була.
— Ти мешкаєш за кілька кілометрів від кордону й ніколи не була по той бік? — здивувалася Марія — і не тільки вона.
— А навіщо? Що там такого іншого? Небо таке саме, повітря й трава теж…
— Але люди інші.
— Не дуже. Повільні, трохи загальмовані й багато п’ють. Як і наші селяни.
— Але в крамницях інші товари… — не здавалася Марія.
— Може, в маленьких вони й відрізняються, — втрутилася Мілена. — Але у великих скрізь таке саме барахло. Я поверталася влітку з Угорщини й заходила дорогою в кілька гіпермаркетів, аби купити щось попити. Кажу вам, дівчата, там навіть продукти на полицях розкладені так само, як у нас. А всередині та ж сама бідося, що скрізь. Смердючі дезодоранти, одноразові китайські трусики, гумові булки й барвисті пачки ядучих пральних порошків. І не відчуєш, що побував за кордоном.
— Бо Угорщина — це ніякий не закордон, — пирхнула Марія. — Шкода марнувати літо на такі мандрівки.
— Кожен хотів би поїхати на Тенеріфе, — дошкульно сказала Мілька.
— Та ти що, — присадила її Марія. — На Тенеріфе тепер їздить скінчене бидло. Тому він став такий банальний. Якби я вже мусила вибирати, то хіба Лаос чи Філіппіни.
— А я Сибір, — зітхнула Вікторія. — Отак, щоб посидіти собі влітку над Байкалом. Подивитись у воду, побалакати з тамтешнім людом, а вранці напитися хлібного квасу.
Запала тиша, бо кожна з нас на хвилину поринула у власні марення. Але ми швидко виринули на поверхню. Першою спам’яталася Мілька.
— Якщо наразі немає шансів кудись поїхати, то я мушу вдовольнитися солярієм.
— І часто ти ходиш? — зацікавилася Марія.
— Три рази на тиждень, іноді чотири.
— А ці накладні нігті?
— Хвилинна забаганка. Я не врахувала, що вони так ускладнюють рухи.
— У тебе доволі… цікавий стиль.
— Кічуватий, не біймося цього слова, — з усміхом сказала Мілька.
— А чому саме такий?
— Бо мені так подобається, — відрізала Мілена. — Колись, іще в ліцеї, я була правильною дівчинкою. Елегантність і скромність, рівномірно розподілені на ста шістдесяти п’яти сантиметрах моєї персони. Після третього класу я поїхала в мовний табір. А там самі навіжені снобки. На кожного дивилися зверхньо. Всі, окрім них, були приземлені та обмежені. Якогось дня ми вибралися на спільну прогулянку. Усі дівчата а-ля Одрі Хепберн. Светрики-близнята, спіднички до колін, хустинки на шиї, гульки й окуляри. Все за грубі гроші. Під пахвою амбітний том. І серед них я: светрик-близнюк, спідничка до колін, гулька й окуляри.
