Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

— А що з іншими хлопцями? — запитала я.

— Їй трапляється один на кілька місяців, — поінформувала мене Вікі. — На жаль, кожен із них нагадує Маркуса: перевага форми над змістом і яєць над мозком.

— А той останній?

— Такий самий, як і решта, — відперла Мілька, виловлюючи огірок із велетенського слоїка. — До того ж ревнивий. Саме тому ми й розійшлися.

— Що трапилось?

— Я домовилася з Маркусом на татуаж. Робертові про це анічичирк, бо це мала бути несподіванка до Дня хлопця. Його колишня розповідала, що Роббі страшенно тягнеться від татуажу біля кісточки, який просвічує крізь сітчасті панчішки. Ну і я вирішила наколоти собі полум’яне серце, простромлене блискавками. Уявляєте, як геніально це виглядало б? — вона відкусила шматок огірка, цвиркаючи розсолом на стіл і довкілля.

— Ти мусиш так цвиркати? — фекнула Вікі, витираючи обличчя.

— Я ж не винна, що трапився такий порохнявий. Тато знову експериментував при заквасці.

— І що? — запитала я.

— Як завжди, вийшли справжні бомби. Набиті розсолом, як бочки.

— Але що з Маркусом?

— А, з Маркусом. Прийшла я до нього, всілася, ми стали згадувати минуле. Як було кльово і взагалі. Він розм’як, став шкодувати, що покинув мене тоді на Плянтах, бо наступна Галатея обскубала його, як гусака. І раптом каже, що не візьме грошей за татуаж. Хоче тільки поголити мені ніжки.

— Він так і сказав: «ніжки»?

— Ну. Мене це так розчулило, що я погодилась. Тоді Марко вичавив пінку, мою улюблену лимонну — і до діла. А тим часом Роббі думав, що я на заняттях, і поїхав до батьків у Нову Гуту. Його старі, як виявилося, мешкають на Скарпі, в сусідньому з Маркусовим будинку. Вмостився він собі у фотелі проти телевізора, відкоркував пивце. Повний релакс. Глянь у вікно, а там якась дівуля з намиленими ногами й татуйований чувак без сорочки, зате з бритвою.

— Чиста перверзія, — підсумувала Вікі.

— Ну, тож він підійшов до вікна, аби бачити, що буде далі. Дивиться, а то я. Тоді він вискочив із будинку, вирахував вікно і знайшов Маркусову хату. Той саме закінчив голити мені одну литку, коли ввірвався Роберт. Глянув, спопелив мене поглядом і вибіг. Я кричала йому вслід, але не буду ж ганятися за чуваком із намиленою ногою. У Маркуса так трусилися руки, що я відмовилася від татуажу. А все через дурнуваті ревнощі.

— За десять років ти будеш дякувати долі, що він вчасно прибіг. Досить, що ти маєш кажана на півсідниці.

— Як на мене, то це дільниця стегнової кістки, але я не маю настрою на анатомічні дискусії.

— І ти потім не дзвонила до Роберта? — запитала я.

— Двічі, але він затявся і не брав слухавку. Для нього зрада — це смерть стосунків. Він виклав мені всі правила гри на першому ж побаченні.

— Ну то й халепа. Ти мусиш знайти когось іншого.

— Що з твоїм виглядом… і невибагливими вимогами, — додала Вікі, — не завдасть клопоту.

— Сподіваюся, цього разу трапиться хтось змістовніший, — зітхнула Мілька. — А як там твої пригоди з хлопцями, Вишне?

Я і хлопці. Цьому можна присвятити шістнадцятисторінковий зошит. У два рядки.

Пригода перша: випускний бал, який я протанцювала з Мацеком. Загалом сімнадцять танців, з яких чотири повільні. Впродовж наступних двох тижнів Мацек підкидав мені на хідничок квіти, вкрадені з довколишніх клумб. Я вмирала від страху, що його зловлять, і від сорому, що доведуть моє поплічництво у злочині. Потім Мацек поїхав на вакації, а коли повернувся, то став приносити квіти моїй сусідці.

Пригода друга: спільні молитви на вервиці з Міхалом з ІІІ-е. Ми приходили до костелу порізно, але о тій самій порі (призначення?). Сідали поряд, у бічному нефі і разом проказували чергове коло на одній вервиці. В листопаді Міхал зник. З’явився допіру в березні. Під час хресного ходу. Я вже хотіла до нього підсісти, коли побачила, що він не сам. Обіч нього заклякла моя сусідка.

Пригода третя: мовний табір на канікулах перед випускним класом. Три тижні флірту із симпатичними американцями з безглуздими блакитними очима. Я від початку розуміла, що це знайомство не має шансів перетривати осінні приморозки. Але коли табір закінчився, а безтурботні американці покинули Польщу, я за тиждень обгризла собі всі шкірочки на нігтях лівої руки. До живого м’яса.

Пригода четверта: все ще чекаю.

Хоча, з іншого боку, зовсім ні. Я вища за це. Мене смішать псевдоромантичні зізнання про половинки душі. Про те, що я є тією одною-єдиною, вимріяною. Жалюгідно і якось надто паперово. А я хочу чогось справжнього. І колись це неодмінно знайду.

Травка стверджує, що саме знайшов жінку, котра наповнить глибоким сенсом його безтурботне життя. Вона ще про це не знає, але він уже над цим працює.

— Для початку велике прохання до вас, дівчата, — почав він.

— Ну? — підохотила його Мілена.

— Чи могла б Марія пожити якийсь час із вами? Вона щойно посварилася з тіткою, й вони вирішили відпочити одна від одної.

— А чому ти не запросиш її до себе? — запитала Мілька. — Ти маєш таку велику кімнату, вже не згадуючи про ложе.

— Власне йдеться про ложе. Я боюся, що коли Марія його побачить, то матиме невластиві асоціації. Може, навіть відчує тиск із мого боку. А я хочу, щоб усе розвивалося поволі, без надмірного поспіху. Ну а крім того, побоююсь, що ніхто не витримає зі мною в одній кімнаті довш як три тижні.

— Чому?

— Через ранкове прокидання.

Процес розпочинається опівночі. Тоді, коли Травка наставляє свій улюблений російський мідний будильник. Годинник завбільшки з великий баняк, цокання якого нагадує відлуння кінських копит на мокрому асфальті, а дзвінок годен розбудити минулорічний труп. Але не Травку — тому для підсилення ефекту він умощує будильник на великій тарелі. Близько восьмої розлягається приголомшливий подзвін. Розлягається й триває кількадесят секунд, доки Травка розплющить одне око. Тоді він вимикає дзвінок і наставляє будильник на восьму десять, а потім почергово: на восьму двадцять, сорок, п’ятдесят — і так аж до одинадцятої. Тоді Травка зривається з жахом, що знову проспав ранкові пари.

— То як буде з Марією?

— Гаразд, — погодилися дівчата, — але розкажи нам щось про неї. Яка вона є і взагалі.

— Вона феєрична, — запалився Травка. — До того ж ніякої приземленості. І грала в кіно, я вам казав?

— А кого? — зацікавилася Мілена.

— Провінційну злодійку, що цупить столові прибори в супермаркеті.

— Його десь показували?

— Ні, то був фільм-інструкція для великих магазинів і гуртовень, але Марія вважає, що нові ролі посиплються на неї, як конфеті. Тому вона дуже вимоглива стосовно пропозицій. Нещодавно відмовилася знятися в попсовому кліпі для телебачення.

— Вибаглива, — визначила Вікторія.

— І дуже вразлива, — додав Травка.

— Сподіваюся, їй не заважатиме моя лампа, — озвалася Мілька, тестуючи на згині долоні колір нового тонального крему.

— Ти й далі спиш під лампою? — здивувався Травка. — Я думав, що це була тимчасова реакція на понурі стіни у Квятковської. Але щоб тут? При тих світлих стінах і Вікторії, котра спить поряд?

— Я світила б лампу, навіть якби мешкала на Сонці і спала в одному ліжку з п’ятьма охоронцями.

— Мрії, — усміхнувся Травка. — Але рахунки, мабуть, приходять чималі.

— Мілена не дозволяє мені на них дивитися. Вона платить за все сама, — поскаржилася Вікі. — Уперлася рогом і край.

— А чого б це я мала когось обтяжувати? Досить, що світло разить її у вічі.

— А ти не пробувала хоч раз його вимкнути? — запитав Травка.

— Хлопче, я так боюся темряви, що коли вмиваюся, то перш заплющую одне око й намилюю половину обличчя, споліскую і тільки тоді беруся до другої половини.

— Додай іще, що перед сном ти заглядаєш за шафу і попід стіл, щоб упевнитися, що там немає вампірів.