Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
На рік чи й два молодший за свого надзвичайно практичного приятеля, пан Горлодербі виглядав старішим: якби він на свої сорок сім чи вісім років накинув ще сім чи вісім, то нікого б тим не здивував. Волосся на голові в нього було небагато, і мимохіть уявлялося, ніби його повиривали ті бурі та шквали теревенів і хвальби, що без упину вилітали йому з уст; та й те, що лишалося, бувало завжди розпатлане, напевне, тими самими вітрами.
Пан Горлодербі стояв на килимку перед каміном у похмурій вітальні Кам’яної Осади, гріючись біля вогню, і розповідав пані Товкматч дещо з нагоди своїх уродин, які припадали саме на той день. Біля каміна він став почасти тому, що весняна днина надвечір була хоч і сонячна, однак прохолодна; почасти ж тому, що в тьмавих покоях Кам’яної Осади й досі ще витав дух сирого вапна; а почасти ще й тому, що так він займав над господинею панівну позицію.
— Взутись я не мав у що. А за панчохи то й не чував ніколи. Днював я в канаві, а ночував у свининці. Так я перебув і свої десяті уродиии. Не скажу, щоб канава була яка дивина для мене, бо я й народився в канаві.
Пані Товкматч була невеличка, щуплявенька, скручена з теплих хусток лялька, бліда, аж жовта, з червоними очима, не знати чим немічніша — душею чи тілом. Вона одно пила якісь ліки, що їй нітрохи не помагали; а тільки-но більш-менш оклигувала, щоразу її знов приголомшував, звалившись на неї, який-небудь важелезний факт. На ті слова пана Горлодербі вона висловила надію, що в канаві було бодай сухо.
— Де там! Мокрісінько. По коліна води, — відповів пан Горлодербі.
— Так недовго й застудити дитину, — зауважила пані Товкматч.
— Застудити? Та я вродився з запаленням легенів! І не тільки легенів, а, либонь, усього, що лишень може запалюватись, — відказав пан Горлодербі. — Такого нещасного здохляти, як я був змалку, добродійко, ще, мабуть, і світ не бачив. Одно, було, хирію, одно стогну, одно скиглю. А брудний та обшарпаний був такий, що ви б мене й щипцями взяти погидували.
Пані Товкматч тільки поглянула спокволу на щипці біля каміна — нічого розумнішого їй не спало на думку.
— І як я з того виборсався — сам не знаю, — провадив Горлодербі. — Хіба що настирливістю. Я згодом був чоловік дуже настирливий, то, напевне, й зроду такий удався. Та хай там як, а ось я перед вами, пані Товкматч, і нікому не маю за те дякувати, що я аж куди вибився, як лиш собі самому.
Пані Товкматч кволо висловила надію, що його мати…
— Моя мати? Накивала п’ятами, добродійко! — сказав Горлодербі.
Пані Товкматч, як звичайно, приголомшена й прибита тим фактом, здалася.
— Мати покинула мене на бабу, — пояснив Горлодербі, — а скільки я її пам’ятаю, другої такої паскудної старої відьми, як моя баба, ще й у світі не було. Як мені траплялося випадком добути собі черевики, то вона їх з мене стягне, продасть, а гроші проп’є. Чи ж не бачив я сам, як вона, бувало, ще до сніданку, в ліжку лежачи, по чотирнадцять чарок сивухи вицмулювала!
Пані Товкматч тільки осміхнулася мляво, не подаючи більше ніяких ознак життя. Вона ту хвилину (як і завжди) нагадувала абияк вирізаного й тьмяно підсвіченого транспаранта, що зображував жіночу фігурку.
— Вона держала крамничку, — провадив Горлодербі, — а мене держала в ящику з-під яєць. Ото така в мене була колиска — старий ящик з-під яєць. Ледве-но підрісши настільки, що міг уже втекти від неї, я, певна річ, і втік. Зробився малим волоцюгою. Доти мене поштуркувала та морила голодом одна стара баба, а то стали поштуркуватп та морити голодом усі — і старе і мале. Я на них не нарікаю: так воно й годилось. Я ж був усім за халепу, за перечіпку, за сіль в очі, я це дуже добре знав.
Він, видно, так пишався з того, що колись був досяг таких високих громадських становищ, як халепа, перечіпка й сіль в оці, що аж тричі замішувано проказав ті слова.
— Мені, мабуть, судилося вилізти з того болота, пані Товкматч. Та чи судилося, чи ні, а я не здужав. Я таки виліз, хоч ніхто не простяг мені руки. Спершу волоцюга, потім побігач, знов волоцюга, чорнороб, кур’єр, конторник, управитель, молодший компаньйон і нарешті Джозая Горлодербі з Кокстауна. Ось по яких сходинах я підіймався. Джозая Горлодербі навчився читати з вивісок, а час на годиннику розрізняти — з дзигарів на дзвіниці церкви святого Егідія в Лондоні, а за вчителя йому був п’яний каліка, непоправний волоцюга, суджений уже й за крадіжку. От і розказуйте Джозаї Горлодербі з Кокстауна про ваші парафіяльні школи, та про взірцеві школи, та про фахові школи, та ще про казна-які школи. Джозая Горлодербі з Кокстауна скаже вам у вічі: все це дуже добре, дуже корисне — хоча він таких вигод не мав, — але нам потрібні люди з міцними головами й твердими кулаками. Такі школи, як пройшов він, не кожному до снаги, він це добре знає, але він їх пройшов отакі й отакі, і ви скорше примусите його гарячий лій пити, аніж зректися фактів свого життя!
Аж упрівши з власного запалу, Джозая Горлодербі з Кокстауна спинився. І саме ту мить розчинилися двері й до вітальні ввійшов його надзвичайно практичний приятель, ведучи за собою обох юних провинників. Загледівши у вітальні гостя, надзвичайно практичний приятель теж спинився й кинув на Луїзу докірливий погляд, що неначе промовляв: «Бач, ось тобі й пан Горлодербі!»
— О! Що сталося? — зарепетував пан Горлодербі. — Чого це малий Томас так скис?
Хоч питав він за Томаса, однак дивився на Луїзу.
— Ми заглядали шпаринкою до цирку, — процідила дівчина згорда, не підводячи очей, — і тато нас застав на тому.
— Що ж це таке, паніматко! — суворо сказав пан Товкматч до дружини. — Це я, чого доброго, діждуся, що мої діти ще й вірші читатимуть!
— Горенько моє! — заквилила пані Товкматч. — Ну як таки можна, Луїзо, Томасе! Просто диво бере. Оце така мені втіха з дітей! Таж тут хоч-не-хоч подумаєш, що ліпше б їх не мати й зовсім! От що б ви тоді робили, цікава я знати!
Однак, хоч які невідпорні були ті слова, пана Товкматча вони чомусь не задовольнили. Він аж нахмурився нетерпляче.
— Невже таки ви, знавши, що в матері голова болить, аж розсідається, не могли собі роздивлятись на свої скойки, та камінці, та на все, що для вас накуплено! — не вгавала пані Товкматч. — Ви ж не згірш за мене знаєте, що в дітей не бува ні вчителів з цирку, ні колекцій циркових, ані уроків про цирк! То що ж вам треба було там бачити, в тому цирку? Хіба вам дома не знайшлося чого робити, якби лишень схотіли? Я ж знаю, що знайшлося б! У моїй бідній голові зболілій не вдержаться й самі назви всіх тих фактів, що ви мусите вивчити. Я Ц половини їх, либонь, не пам’ятаю.
— Ото ж бо й є, — буркнула Луїза.
— Не переч мені! Яке там ото ж бо й є! — простогнала пані Товкматч. — Ідіть зараз же та беріться вчити яку-небудь логію! — Вона була жінка не дуже вчена і, проганяючи дітей до їхніх книжок та зошитів, завжди вживала цього загального слова: хай, мовляв, самі вибирають, що їм учити.
Запас фактів у голові в пані Товкматч і справді був аж надто вбогий, і не її вченість спонукала пана Товкматча піднести її до високого становища своєї дружини, а дві зовсім інші обставини: по-перше, вона уособлювала більш ніж задовільну суму, а по-друге, не мала ніяких «фанаберій». Цим словом пан Товкматч називав уяву, і дійсно, його дружина настільки була позбавлена цієї властивості, наскільки те взагалі можливо для людини, що не є довершеним ідіотом.
Саме лиш те, що вона лишилася на самоті з своїм чоловіком та паном Горлодербі, так спантеличило цю достойну панію, що вже не треба було більш ніякого факту, аби її до решти приголомшити. Вона знов завмерла, і ніхто на неї більше не зважав.
— Горлодербі, — сказав пан Товкматч, присовуючи стільця до каміна. — Ви завжди так цікавитесь моїми дітьми — надто Луїзою, — що я можу без сорому признатися вам, яке прикре мені це відкриття. Я ж (як вам відомо) невхильно силкувався розвивати в своїх дітях розум. Бо це (як вам відомо) єдина людська здатність, на яку слід націлювати виховання. А проте, Горлодербі, оця сьогоднішня несподіванка, хоч сама з себе й нікчемна, немовби показує, що Томасові й Луїзі закралося в голову щось таке, що слід… чи, радше, чого не слід;., як би його краще висловитися… ну, чого я ніколи не мав наміру в них виховувати і що не має нічого спільного з розумом.
