Тяжкі часи - Диккенс Чарльз (хороший книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Цей раз мовчанка прикро затяглась, і урядовець нарешті сказав сам:
— Ну, то я вам поясню, чому б ви не обклеювали кімнати зображеннями коней. Бачили ви коли-небудь, щоб справдешні живі коні ходили по стінах у кімнаті? Бачили ви такий факт? Га?
— Так! — знов закричала половина школярів. — Ні! — гукнула хором друга.
— Авжеж, що ні, — сказав урядовець, гнівно глипнувши на ту половину, що схибила. — То навіщо ж вам бачити будь-де те, чого ви не бачите насправді? Чого нема в житті, того не повинно бути ніде. Виявити так званий смак — це означає просто визнати факт.
Томас Товкматч схвально закивав головою.
— Це новий принцип, це відкриття, велике відкриття, — провадив урядовець. — Ану спитаймо вас ще раз. Ось, приміром, ви надумали застелити кімнату килимом. Чи вибрали б ви для цього килим, де зображено квіти?
Школярі вже встигли збагнути, що цьому панові треба завжди відповідати «ні», отож цього разу «Ні!» дружно закричав майже ввесь клас. Лиш декілька голосів озвалося нерішуче й запізнено: «Так», — поміж них і голос Сесі Джуп.
— Ученице номер двадцять, — промовив урядовець, осміхаючись упевнено з височини свого всевідания.
Сесі підвелася, знову спаленівши.
— Отже, ти б застелила свою кімнату — чи чоловікову кімнату, якби ти була доросла жінка й мала чоловіка, — килимом, на якому зображено квіти? — спитав урядовець. — А чому?
— Бо я дуже люблю квіти, пане, — відказало дівча.
— І через те ти поставила б на них столи та стільці, і щоб люди топтали їх важкими чобітьми?
— А яка ж їм з того шкода, пане? Вони б же не пом’ялись і не пов’янули. Вони ж не живі, а виткані; а я б дивилась на них, милувалася та уявляла…
— О, о, о! А уявляти якраз і не слід! — вигукнув урядовець, вельми радий, що так швидко добився, чого хотів. — Ото ж бо й уся річ! Школи нічого не уявляй!
— Ніколи більше цього не роби, Сесіліє Джуп! — поважно проказав і Томас Товкматч.
— Тільки факти, тільки діло! — оголосив урядовець.
— Тільки факти, тільки діло! — відгукнувся слідом і Томас Товкматч.
— Ви маєте завжди й у всьому керуватися фактами й звірятися на факти, — сказав урядовець. — Є надія, що ми незабаром матимемо міністерство фактів, де фактами врядуватимуть призначені для того службовці, і тоді ми примусимо наш народ бути народом фактів, самих тільки фактів! Слово «уява» викиньте зовсім з голови. Воно вам не потрібне. Ні в ужиткових речах, ні в оздобах ніщо не повинне суперечити фактам. Ви ж не топчете ногами справжніх квітів — отже, не можна топтати й квітів, витканих на килимі. Вам ніколи не траплялося, щоб заморські птахи та метелики прилітали й сідали на ваші тарілки чи філіжанки, — отже, не слід і малювати на посуді заморських птахів та метеликів. Ви ніколи не бачили, щоб живі тварини ходили вгору й униз по стінах, — отже, не годиться й зображувати тварин на шпалерах. Для всіх цих потреб, — докінчив урядовець, — треба вживати різні сполучення й відміни (в основних кольорах спектра) геометричних фігур» наочних і приступних для доведення. Оце і є нове відкриття. Це і є визнання факту. Це і є смак.
Дівча знов уклонилося й сіло. Воно було ще зовсім юне; картина майбутнього світу голих фактів видимо налякала його.
— А тепер, пане Товкматчу, — обернувся до нього урядовець, — коли пан Дітодавс готовий почати свій перший урок у вашій школі, я радий буду прослухати його, як ви мене просили.
Пан Товкматч запевнив, що він дуже вдячний.
— Прошу вас, пане Дітодавсе.
І пан Дітодавс показав себе якнайліпше. Йбго самого й ще з півтораста шкільних учителів тільки нещодавно виготовили однією партією, за одним зразком, на тій самій фабриці, ніби виточили сто сорок ніжок до фортеп’яно. Він пройшов безліч усіляких іспитів і відповів на цілі томи головокрутних запитань. Орфографію, етимологію, синтаксис, просодію, історію, астрономію, географію й загальну космографію, арифметику, алгебру, геометрію й геодезію, співи й малювання з натури — все це він знав як свої п’ять завжди змерзлих пальців. На кам’янистому шляху науки він добився аж до списку «Б» Таємної ради її величності, заживши премудрості вищої математики, фізики, французької, німецької, латинської та грецької мов. Він знав усе иро всі вододіли земної кулі, де які не є, і історію всіх народів світу, і назви всіх річок та гір, і закони та звичаї всіх країн, і що в якій виробляється, і їхні кордони та розташування за тридцятьма двома румбами компаса. Чи не забагато, Дітодавсе! Якби-то він сам вивчав трошечки менше, як незмірно краще міг би він навчати куди більшого!
На вступному своєму уроці він учинив десь так, як Мардасана з казки иро Алі-Бабу й сорок розбійників: заглянув по ряду у всі виставлені перед ним глеки, аби пересвідчитися, що там є. А скажи, приятелю Дітодавсе: чи ти, наливаючи такого глека по вінця кип’ячим варивом своїх знань, щоразу буваєш певен, що вб’єш насмерть причаєного там розбійника Уяву — чи, може, трапляється й так, що ти його тільки знівечиш?
Розділ III
ШПАРИНКА
Пан Товкматч ішов з школи додому в пречудовому гуморі То була його школа, і він хотів зробити з неї взірець для всіх шкіл. Кожен учень у ній мав бути такий взірцевий, як і малі Товкматчі, його власні діти.
Тих малих Товкматченят було п’ятеро, і всі до одного — взірцеві. Їх почали вчити трохи не з пелюшок і ганяли по науках, як солоних зайців. Щойно навчившися ходити, вони вже мусили ходити до класу. І найперший спогад, що лишився в них від дитинства, найперша річ, яку вони пам’ятали, була велика класна дошка, по якій страшний Змій писав крейдою зловісні білі цифри.
Не подумайте тільки, ніби вони знали щось про Змія чи бодай чули таке слово. Боронь факте! Я тільки вжив цього назвиська, щоб змалювати те страховище з бознаскількома головами, убганими в одну, що краде дітей та за чуприни тягне їх у похмурі статистичні клітки свого навчального замку.
Жодному з малих Товкматчеият ніколи не здавалося, що місяць дивиться на них з неба, бо вони вже знали, що таке місяць, ще й говорити як слід не навчившися. Жодне з малих Товкматченят не вчило дитячої співаночки: «З неба зіронька сія, хто ти, зіронько моя?» — і жодне з них про те не питало, бо всі Малі Товкматченята вже з п’яти років уміли розбирати Великого Воза не згірш за будь-якого професора механіки й правувати Малим Возом, мовби добрячий фурман. І ніколи малі Товкматченята, вгледівши корову на пастівнику, не згадували про ту славнозвісну корову, що не хотіла пити тієї води, що не хотіла гасити того вогню, що не хотів пекти того вовка, що не хотів дерти тієї кози, що не хотіла гризти тієї лози, що не хотіла поколихати горобця — доброго молодця, ані про ту ще славнозвіснішу корову, що проковтнула була Мізинчика, бо про обидві ті знакомитості вони зроду не чули й були знайомі з коровою тільки як з травоїдною жуйиою твариною, що має кілька відділів шлунка.
Отож пан Товкматч простував до свого дому. Той дім, де неподільно панували факти, звався Кам’яна Осада. Пан Товкматч поставив його недавно, облишивши справи (він був гуртовий торговець залізними виробами), і тепер вичікував нагоди стати певною арифметичною величиною в громадському житті, цебто членом парламенту. Кам’яна Осада стояла в долині милі за півтори від великого міста, що в цьому цілком вірогідному путівнику назване Кокстауном.
Кам’яна Осада була вельми прикметна риса в краєвиді. Ніщо-бо не прикривало й не пом’якшувало тієї топографічної деталі, того невблаганного факту. Великий коробкуватий будинок з масивним піддашшям на колонах, що притінювало чільні вікна, достоту як густі навислі брови притінювали очі його господаря. Все розраховано, вимірено й зважено. Шестеро вікон по один бік дверей, шестеро по другий, а разом на обох поверхах фасаду дванадцятеро в лівому крилі й дванадцятеро в правому; і відповідно двадцять четверо вікон з затилля. Лужок, сад, зародок алеї — все розкреслене під лінійку, мов якась ботанічна бухгалтерська книга. Газове освітлення, вентиляція, каналізація, водогін — усе зроблене якнайліпше. Залізні балки й клямри — згори донизу цілковита безпека від пожежі; механічні підіймачі для служниць із їхніми віниками та віхтями, — одно слово, все, чого лишень душа забажає.
